В основному всі євреї Рівного сприйняли вступ радянських військ 17 вересня з радістю. Ми вірили, що війська увійшли, щоб відновити справедливість: повернути Україні і Білорусії їхні споконвічні західні землі.
У нашому місті розпочалося нове життя, і ми з радістю у нього занурились. Усе було новиною. Враз впали старі підвалини, старі порядки. Усе життя змінилось.
Було оголошено, що відбудуться вибори в ради. Сталін хотів показати захоплення східних областей Польщі як волевиявлення народу цих областей. По домівках почали ходити агітатори і розповідати про кандидатів у депутати.
Кандидатом від нашої дільниці був єврей, вантажник. У попередні часи це було нечувано.
Ми раптом із польської довоєнної катівні, з «двійкою», з поліцейським режимом, який усе більше забирав вправо, загравав з фашизмом, із початку єврейських погромів, із усього того темного і страшного, що являла собою Польща тих років, за один мах опинилися в довоєнному Радянському Союзі.
Що ми знали про Радянський Союз, живучи майже на кордоні з ним? Практично нічого. На початку 30-х років до Рівного приїхали родичі моєї матері, американці, які до того відвідали Радянський Союз. Вони розповідали, що в Україні люди буквально вмирають від голоду. Нам ці розповіді здавалися вигадкою. У Польщі тоді була криза, але ніхто від голоду на вулицях не вмирав. У Радянському Союзі розпочались страшні сталінські процеси, мільйони гинули в таборах. У країні панував культ особи. Потужний апарат придушення – НКВС – тримав народ в лещатах страху. Радянські люди, які приїжджали, боялись розповідати нам правду про своє життя. Ми бачили лише фасад.
А на фасаді красувалися гуманні, звучні гасла. Радянські солдати і офіцери були простими, доступними людьми. Вони настільки відрізнялись від бундючного і пихатого польського офіцерства, що здобули загальну симпатію.
Радянські чиновники і їхні родини, які приїхали до Рівного, були бідно одягнені, але це нікого не шокувало. Навпаки. Здавалось, що якщо вони однаково бідні, значить, у країні панує рівність між людьми.
До євреїв ставились без упередження: значить, братство народів.
І була ілюзія свободи. Чим не картина ідеального демократичного суспільства, де панують «рівність, братерство, свобода»?
А по радіо звучали запальні, веселі пісні. Хто міг подумати, що такі пісні можна створити і співати у фашистській катівні, якою тоді фактично був Радянський Союз?
І я повірила, що це і є соціалізм, і що його створив для народу наймудріший керманич – Сталін.
У місті розпочались арешти. Висилали на схід країни багатіїв і біженців із західних областей Польщі. Мене ці арешти тоді не шокували, не насторожували. Я свято увірувала в абсолютну правоту влади.
Про мою тодішню беззастережну віру в радянську владу і в усі її гасла свідчить один курйоз.
Гасла вивішували скрізь, на деяких було написано: «Да здравствует рабоче-крестьянская власть!» («Хай живе робітничо-селянська влада!»). Ледве почавши опановувати російську мову, я перекладала ці слова як «робітничо-християнська влада». І хоча християнство ніяк не поєднувалось із безбожною радянською владою, я була переконана, що якщо так написано на гаслі, значить, так і має бути.
Ця бездумна віра, як гіпноз, паморочила свідомість.
У мене був знайомий Яша Гольдберг – старший за мене, дуже розумний, начитаний хлопець з багатої родини. За переконаннями він був соціалістом. Якось ми з ним зустрілись через декілька місяців після вступу радянських військ в Західну Україну. Яша з гіркотою почав говорити мені, що Сталін диктатор, а диктатура нічого спільного з соціалізмом не має. Він був набагато більш освічений за мене, і в минулі часи я беззаперечно визнавала його авторитет. Зараз я сприйняла його слова як виявлення ворожості буржуйського сина до Сталіна за спустошений батьківський магазин. Я почала з ним несамовито сперечатись, але переконати не змогла. Яша був єдиним з моїх знайомих, хто в перші ж місяці зрозумів справжню сутність радянської влади. У Польщі він був членом сіоністської організації «Гашомер Гацаїр». Після арештів багатіїв і біженців радянська влада почала арештовувати колишніх сіоністів. Був заарештований і Яша, він загинув у ГУЛАГу.
У більш пізні роки, під час війни і одразу після неї я також зустрічала людей, які намагались відкрити мені очі на Сталіна, але моє засліплення було настільки великим, що я їм не вірила. Я не тільки не вірила нікому, хто намагався розвінчати Сталіна, я навіть сама собі не дозволяла аналізувати отриману інформацію. В інституті, коли я вивчала «Короткий курс ВКП(б)», мене обурювала примітивність четверго розділу цієї книжки, у якому були викладені теоретичні основи діалектичного та історичного матеріалізму. Автором четвертого розділу був Сталін. Читаючи його, я переконувала себе, що Сталін настільки примітивно виклав свої думки, щоб вони були зрозумілими простим людям.