Ця віра в Сталіна, у радянську владу була також пов’язана з почуттям вдячності за порятунок у 1939 році, за перемогу над німецьким фашизмом. Звичайно, у цьому самообмеженні думки, у цій внутрішній самоцензурі велику роль відігравав страх, який панував тоді в суспільстві. Люди боялися не тільки розмовляти один з одним, але й думати.
Лише після ХХ з’їзду партії у 1956 році я по-справжньому почала усвідомлювати минуле, але повної інформації про страшні злочини Сталіна та його поплічників ми фактично не мали до другої половини 80-х років.
Сталінський режим тримався не лише на терорі, але й на найбільшій брехні, на безпрецедентному словоблудді, яке я сприйняла за істину в 1939 році.
У кінці вересня 1939 року Райз зібрав у гімназії учнів старших класів і виголосив перед ними промову. Він сказав, що школа, як флюгер, повинна повертатися в той бік, звідки віє вітер. Прийшла нова влада, і ми маємо бути лояльними до неї. У його голосі не було ентузіазму, швидше розгубленість. Чи розумів Райз тоді, що являла собою радянська влада, чи він просто відчував, що йому з нею по дорозі? Невдовзі після цього він поїхав до Львова, де загинув разом з усіма львівським євреями, коли німці окупували місто.
Наша гімназія була перейменована в «єврейську школу № 5». Питання про те, якою мовою будуть вестися заняття, вирішувалося на загальних зборах батьків. Враховуючи, що учні не знали російської мови і навіть російського алфавіту, батьки вирішили, що навчання мало відбуватись мовою ідиш.
За винятком викладачів російської та української мов, решта вчителів залишились ті самі. Рівень викладання був дуже високий, і вимогливість з боку педагогів не знизилась.
Новий директор Бритва, що змінив Райза, і вчителька російської мови, а також піонервожата, які усі приїхали з СРСР, різко відрізнялись від наших викладачів за рівнем культури і знань. Одного разу мені довелося спостерігати, як піонервожата прочищала ніс без допомоги носовичка, притуляючи палець до кожної ніздрі по черзі. Такого прояву дикунства я ніколи раніше не зустрічала. Першим вчителем російської мови в нашій школі був Лисиця, той самий Лисиця, який півроку тому зрізав наших учнів з Закону Божого під час іспитів у польській державній гімназії. Ми його затято ненавиділи за те, що він плазував перед польською шкільною владою.
Познущались ми над Лисицею, як тільки могли! У нашому класі вчительський стіл і стілець стояли на невеликій прямокутній кафедрі. Коли кафедра була встановлена в довжину, на ній цілком вміщалися стіл зі стільцем, але коли її ставили в ширину, передні ніжки столу і задні ніжки стільця виявлялися за краєм кафедри. Лисиця, зайшовши, шпурляв класний журнал на стіл, а сам з розмаху плюхався на стілець. Від цього стіл завалювався на передню парту, а Лисиця, задерши ноги, разом зі стільцем – назад. Клас реготав, а Лисиця біг за директором. Поки той встигав дійти, ми ставили кафедру у звичне положення, і директор, обстеживши її, знизував плечима і йшов. Довести нашу провину було неможливо.
Одного разу замість Лисиці на урок несподівано прийшов вчитель фізики Хвойник. Ми настільки розгубились, що не встигли його попередити. Він також перекинувся разом зі стільцем. Спочатку образився, потім, обстеживши кафедру, розсміявся, зрозумівши, для кого накапостили. У більшості вчителі ставились до Лисиці не краще, ніж ми, тому Хвойник нас не виказав.
Лисиця потім не сідав на стілець, але ми вигадували для нього все нові капості. Остаточно ми позбулися його, коли на загальних зборах його не прийняли в Тсоавіахім (Товариство сприяння обороні, авіаційному і хімічному будівництву) через його соціальне походження: казали, що у Польщі він займався лихварством. Після цих зборів він звільнився з нашої школи.
Ми навчались у дев’ятому класі. Вивчати російську мову почали з алфавіту. Підручників не було, замість них використовувався роман Гончарова «Обломов»: читаючи текст, ми намагались перекласти його на ідиш. Вдома мені допомагала мама, яка трохи вміла читати російською. За ті два роки, коли ми вивчали цей предмет у школі, ми його, звичайно, не опанували. Граматику знали на рівні третього класу.
Змінилось життя моєї родини. Батько вперше в житті отримав «державну» роботу – експедитора в артілі. Не бозна яка важлива посада – сидіти поруч з візником на великій платформі, у яку запряжена ломова коняка, і розвозити по магазинах тістечка і лимонад, – але батько був задоволений, отримував нехай невелику, але гарантовану зарплату. Влаштувалась касиром у їдальню і мама.