Батьки почали говорити про те, куди мені йти вчитися після закінчення школи. За польської влади розмов на цю тему у нас не було. Майбутнє моє бачилося в тумані, про те, щоб отримати вищу освіту, і мови бути не могло. Тепер же ми почали обговорювати, куди мені піти вчитися. Слова «інженер», «лікар», «вчитель», «юрист» діяли на моїх батьків магічно. Переді мною були відкриті усі шляхи.
На початку 40-х років євреї СРСР ще могли вільно вступати в будь-які учбові заклади. Ганебні 3 %, якими обмежувалась кількість євреїв для вступу до вузів, були запроваджені одразу після війни і діяли до 1988 року. Московський інститут фізики імені єврея Ландау євреїв не приймав взагалі.
Під час війни Київський і Харківський університети евакуювались в Казахстан, до міста Кзил-Орда. У 1944 році об’єднаний Український університет повернули до Києва і Харкова. На юридичному факультеті об’єднаного університету навчались здебільшого євреї. Під час реевакуації ректор університету Русько за вказівкою Хрущова залишив у Кзил-Орді усіх євреїв – студентів юридичного факультету. Мотивування: в Україні зростає антисемітизм, євреї-юристи не зможуть там працювати. У Кзил-Орді тоді не було вищого учбового закладу юридичного профілю, студенти-євреї просто змарнували роки, витрачені на навчання.
Про реевакуацію юридичного факультету швидше за все розпорядився особисто Хрущов, це було занадто незначне питання, щоб його узгоджувати зі Сталіним. Хрущов прийняв це рішення із суто антисемітських міркувань. Малоймовірно, що Хрущов усі 20–30 роки і на початку війни був щирим інтернаціоналістом, а антисемітом став уже після зламу в ході війни, у 1944 році. На мою думку, він був антисемітом завжди, але боявся показати своє справжнє обличчя. А в 1944 році з найвищого повеління Сталіна антисемітизм став частиною політики комуністичної партії СРСР.
На початку 40-х років ми усього не знали, вважали себе рівними серед рівних.
Усе це було потім, а поки минає час з 17 вересня 1939 року до 22 червня 1941 року, який згадується мені як найбільш світлий, найбільш радісний у моєму житті в СРСР.
Була юність, і була перша дружба з поляком Юрком Новаковським. Махнувши рукою на усі канони, штучні перепони, що розділяли нації, ми разом гуляли містом. Я відчувала на собі нишком кинуті несхвальні погляди старих людей, але час змінився настільки круто, що навіть ребе з Кам’янки, у будинку якого ми жили, не наважувався робити зауваження ні мені, ні моїм батькам з приводу моїх зустрічей з поляком.
Та й у будинку ребе усе змінилось. Його син збрив пейси, змінив капоту на костюм і вступив до якоїсь артілі. Обидві дочки також влаштувались на роботу. Синагога спорожніла, і моя мама відкрито палила примус по суботах, а дружина ребе дозволила мені набирати воду у неї на кухні.
Час був веселий, а можливо, не час був такий, а вік наш, наша юність розмальовувала усе навкруги живими, радісними барвами.
Вечори ми зазвичай проводили вчотирьох: моя найкраща подруга Лея, найгарніша дівчина в нашій школі, зі своїм другом Костею Ромським, і я з Юреком. Костя був старший за нас. Він мешкав окремо від батька і мачухи, з якими конфліктував. Батько його, відомий в місті лікар, був хрещеним євреєм, але не думаю, що це стало причиною їхнього конфлікту.
Одного разу ми зустріли похоронну процесію: ховали ксьондза. Юрек запропонував поворожити на його могилі. За переказом, якщо опівночі запалити свічку на свіжій могилі ксьондза, можна дізнатись, скільки будеш жити на світі.
Ми з Леєю спочатку не погоджувались, було лячно вночі опинитися серед могил. Хлопці сміялися з нас і настільки розпалили, що ми все ж таки зважились іти, призначивши їм побачення на головній алеї католицького кладовища без чверті дванадцятої ночі.
Була тепла місячна ніч травня 1940 року. Кладовище було тихе, занурене в зелень, залите місячним світлом, але в тіні від пам’ятників, здавалося нам, ховались привиди. Чого коштувала нам з Леєю ця пригода, важко передати. На головній алеї нас чекали Юрек з Костіком, побачивши їх, ми зітхнули з полегшенням. Звичайно, ми не розповіли їм про пережитий страх, і хлопці похвалили нас за хоробрість.
На свіжій могилі ксьондза лежали квіти. Костя дав кожному з нас по свічці. Ми закріпили їх на могилі і запалили. Тричі запалював Костя свою свічку, і тричі вона одразу згасала. Наші свічки горіли теж по-різному, моя чомусь почала плавитися. Коли ми ішли з кладовища, залишались горіти три свічки.