У призначений день задовго до світанку на головну вулицю звідусіль почали сходитися люди. Йшли з торбами, рюкзаками, рідко хто ніс валізу. У кошиках несли провіант. Школярі йшли з туго набитими ранцями і портфелями. Тут і там йшли жінки з маленькими дітьми у колясках. Старших дітей батьки несли на руках. Йшли білобороді старі чоловіки і згорблені старі жінки. Йшла молодь.
З низько навислих сіро-брудних хмар сіяв дрібний дощ зі снігом. Ледь потрапляючи на землю, сніг танув, перетворюючись під сотнями ніг у брудне місиво.
Люди йшли мовчки. Вздовж усієї головної вулиці, з інтервалом в три метри, вишукувався оточуючий загін німецьких солдатів з автоматами на грудях. Людей ставало більше. Вони заповнили усю головну вулицю, чорною стрічкою розтягнувшись через усе місто з заходу на схід.
Біля костелу сталась затримка. Янковяк із сином, прорвавши оточення, кинулись тікати. Секундне сум’яття – і вслід ним загриміли постріли. Батько і син впали, не встигнувши пробігти і п’ятнадцять метрів. Дико закричала дружина Янковяка. Її сину було п’ятнадцять. Він навчався у нашій школі.
Натовпом, як хвиля, пройшов шепіт: «Янковяка з сином вбили…» Люди опустили голови. Страх скував їхні серця.
Німці підганяли: «Шнеллер, шнеллер».
Люди почали заповнювати площу на Грабнику. Невелика площа ледве могла вмістити 17 500 людей. Саме стільки людей у той страшний день залишило свої домівки, щоб вирушити у свій останній шлях, ще не знаючи, що чекає на них попереду.
Не встигла колона втягнутись на площу, як німці почали відбирати групи по 50 людей і виводити їх з натовпу. Їх повели на схід, у Сосонки.
Сосонками називали невеликий ліс неподалік від міста. Євреї там зазвичай відзначали веселе свято «Лаг ба-Омер». У минулі часи усе місто, старі і молоді, хто пішки, хто візником, збиралося в цей день у Сосонках, і там влаштовували пікніки і ігри. Німці, очевидно, були непогано обізнані з життям євреїв міста Рівного, оскільки обрали саме це місце для проведення страти.
Люди йшли під холодним, січним дощем наполовину зі снігом, їх підганяли покрики, удари прикладів у спини: швидше, швидше.
З дороги потрібно було звернути наліво, у невеликий ліс. Там були вириті не ями, не рови, а величезні котловани. Один метрів п’ятдесят завширшки, інший – трохи менший.
Дорослих заганяли у великий котлован і там стріляли їм в потилиці. Дітей відривали від батьків і кидали у менший котлован. Їх розстрілювали окремо.
Не встигали розправитися з однією партією, як прибувала наступна, за нею – ще і ще. І таким чином – сімнадцять тисяч п’ятсот людей.
Євреї на міській площі, можливо, чули гавкіт автоматів, але від Грабника до Сосонок більше двох кілометрів, і криків людей, яких розстрілювали, чутно не було.
Пройшов день, настала ніч. Натовп рідшав, але живих все ще залишалось багато. Безперестанку йшов і йшов мокрий сніг з дощем. Одяг у всіх промокнув до нижньої білизни, взуття відволожилося. Страшний холод проймав до кісток. Ані зігрітися, ані відійти. Площа оточена. І від цього холоду, від страху у людей настала апатія, ступор. Будь що буде, тільки швидше б залишити цю жахливу площу. Нехай який завгодно кінець, але швидше.
Вони покірно йшли в Сосонки, назустріч смерті, до страшного котловану, який наповнювався трупами, до самого кінця, до останньої хвилини все ще не вірячи у власну смерть.
Тільки біля самого котловану приходило страшне прозріння, але було пізно. Пізно чинити опір, пізно тікати.
А п’яні від горілки, від виду і запаху крові, від усвідомлення своєї безмежної влади німці і українці та поляки, які допомагали вбивати євреїв, – уже не люди зовсім, а кровожерливі звірі, – підганяли своїх жертв захриплими голосами «Шнеллер, шнеллер!» і стріляли, стріляли!..
Два дні і одну ніч тривала ця кривава оргія вбивства. До вечора 7 листопада розстріляли останніх.
Двох котлованів виявилося замало, німцям довелося вирити ще один. Потім котловани мілко засипали землею і пішли.
Ще декілька днів земля в котлованах піднімалась і опускалась, ніби дихала. Це ворушилися живі під купою мертвих тіл. Потім все заспокоїлось. Потім усе засипав білий сніг.
Євреїв, які залишились живими, переселили в гетто на вулиці Карла Маркса і прилеглих провулках на Волі. Вони працювали на розборі речей, які були звезені з єврейських будинків. Речі пакувалися в посилкові ящики і відправлялись до Німеччини. Військові трофеї.