Влітку 1942 року усіх євреїв з гетто вивезли на машинах і розстріляли.
Так загинуло моє місто.
Хай буде проклятий фашизм. Хай буде проклята війна.
Амінь!
Стара мати
Невигадана історія
Пам’яті мого чоловіка
Гіги Тамаріна –
з любов’ю та скорботою
Їй було 44 роки, коли помер чоловік. Він залишив великий спадок: п’ятьох дітей і крамницю в невеликому містечку в Україні.
Під час похорону хтось назвав її «вдовою під золотим дахом». Коли вона голосила над труною чоловіка, то кричала: «Вдова під золотим дахом – все одно вдова».
Потім сталася Жовтнева революція, і більшовики знесли «золотий дах». Крамницю довелося ліквідувати. Тим не менш усі її діти вибилися в люди. Вивчились – хто на бухгалтера, хто на інженера, одружились і роз’їхались, а вона залишилась із наймолодшим, Ізею.
Він працював інженером на залізниці, а дружина його, маленька, миловида жінка, – зубним лікарем. Хворі любили її за м’яку вдачу та чуйність і називали «маленькою лікаркою». Мати доглядала за двома їхніми дітьми і домашнім господарством. Вона на той час була не така вже й стара, хоча і розміняла сьомий десяток.
Шість років вони жили разом. Шість щасливих років. А в 37-му Ізю заарештували. Взяли прямо з роботи, не дали навіть попрощатися з родиною. Дружина ходила дізнаватися про нього до НКВС, вистоювала довгі черги з передачами. Через деякий час її сповістили, що чоловік її засуджений на 10 років без права листування, і передачі перестали приймати.
Ворог народу.
Вона прокручувала в пам’яті кожний день їхнього спільного життя, кожне слово, яке запам’яталось, і не знаходила навіть дрібниці, яка дозволила б взяти під сумнів його чесність, повірити в те, що він дійсно був «ворогом народу».
Мати, яка знала свого Ізю як ніхто інший, також вірила: це всього лише судова помилка, її виправлять, розберуться і повернуть їй сина.
Коли з Ізею сталася біда, інші діти перестали відвідувати її, писати листи. Мати не ображалась. Вона розуміла, яка страшна небезпека загрожує їм – братам і сестрам «ворога народу». Вона вряди-годи їздила до них у гості, але робила це потайки, щоб її не бачили сусіди, бо, не приведи Боже, хтось дізнається про Ізю і повідомить в органи, що до таких-то приїжджала мати «ворога народу». Небезпека була велика, а донощиків вистачало. Такі це були часи.
З невісткою обійшлися по-божому. Хоча вона і була дружиною «ворога народу», але її залишили працювати на тому ж місці і з квартири не виселили. Чи то місто вже виконало рознарядку на «ворогів народу», чи то влада вирішила зберегти для себе хорошого лікаря. Містечко було невелике, і усе міське керівництво у неї лікувалось. Як зараз дізнатись – чому когось без провини знищували, а когось милували.
У невістки після арешту Ізі залишилися на утриманні двоє дітей і свекруха. Вона почала працювати на дві ставки, щоденно по дванадцять годин. Стара мати суворо контролювала моральність невістки. «Де ти швендяла, – питала вона суворо, якщо та затримувалась після роботи, – ось повернеться Ізя, як ти перед ним виправдаєшся?» А невістка зовсім ніде не швендяла. Які там розваги після дванадцяти годин біля бормашини! Просто іноді їй було настільки нестерпно тяжко, що вона після роботи відривала від сили години, щоб поблукати місцями, де вони удвох з Ізею любили гуляти в ті далекі роки, які не можна повернути. Так вони жили.
Потім почалась війна, і вони евакуювались у Середню Азію. Там їх розшукав старший брат Ізі, який воював на фронті, надіслав матері і невістці свій грошовий атестат. Його родина мешкала неподалік від кордону, і коли почалась війна, так і залишилась на окупованій території. Листи з фронту приходили часто. Мати кожного ранку зустрічала листоношу біля дверей, він до цього звик, і якщо листа не було, вже здалеку заперечно хитав головою, і тоді мати мовчки поверталася в дім. Але яка була радість, коли вона отримувала заповітний трикутник!
Потім листи перестали приходити.
Одного разу листоноша дав їй конверт, з жалістю подивившись в очі, і поквапився піти. Мати зрозуміла: син загинув. Як же вона плакала тоді, як убивалася! Першого загиблого сина вона оплакувала. Про інших своїх дітей вона нічого не знала, а щодо Ізі була впевнена, що він живий.
Після війни мати з невісткою та онуками повернулась до свого міста. Щоправда, невістка хотіла залишитись у Середній Азії, але мати наполягла: повернеться Ізя, інші її діти – де вони будуть її шукати?
Мати поїхала до містечка, де перед війною залишалась жити її старша заміжня дочка. Будинок зберігся. Постукала в квартиру, двері відчинили незнайомі люди. Вони вселилися в кінці війни і про попередніх мешканців нічого не знали. Мати почала обходити інші квартири: можливо, хто-небудь із сусідів розкаже про її дочку. Люди відповідали неохоче, більше мовчали. Нарешті одна сусідка, яку мати непогано знала, все ж розповіла їй, що в червні 41-го зятя мобілізували в армію, але після війни він так і не повернувся, мабуть, загинув. Дочка ж з дітьми залишилась у місті, і німці їх розстріляли разом з усіма євреями в лісі.