Місцевий мешканець допоміг матері знайти місце поховання розстріляних. На зарослій бур’яном галявині виднілися обриси величезного котловану. Ані пам’ятника, ані хоча б каменю надмогильного. Стоячи біля цієї братської могили, мати плакала, поминала дочку і онуків, і причитувала: «Господи, за що? Як ти міг усе це допустити, Боже?!»
Мати вже знала про трагедію, яка спіткала євреїв на окупованих німцями територіях, але все ж таки у неї жевріла надія, що хто-небудь з її дітей чи онуків залишився живим.
Її молодша дочка була одружена з офіцером і мешкала з двома маленькими дітьми у військовому містечку. Містечко виявилось майже повністю зруйнованим, і мати, коли приїхала туди, не знайшла нікого зі старожилів. У селищі, котре знаходилося поблизу, вона розшукала вчительку, яка колись працювала разом з її дочкою. Вчителька розповіла, що усіх євреїв із селища і військового містечка німці спочатку переселили у гетто в інше місто, а звідти вивезли на машинах і розстріляли. У матері залишалась надія, що, можливо, хтось врятував її онучок. Вона поїхала до того міста, де під час війни було гетто, ходила вулицями і зупиняла перехожих: чи не знають вони кого-небудь, хто врятував єврейську дитину? Люди знизували плечима, квапилися піти. Ні, не знайшла мати своїх онучок у тому місті.
Родина її старшого сина також загинула. Залишалась остання надія – середній, Семен.
Семен був одружений з українкою, Наталкою, мешкав з нею та тещою в Києві, у великій комунальній квартирі. Мати, людина старого складу, глибоко віруюча, спочатку була проти його одруження «не зі своєю», але потім змирилася. Семен і Наталка кохали одне одного, теща йому дісталась хороша, зятя поважала, розхвалювала перед сусідами: ось яке щастя дочці привалило!
Коли вони повернулися з евакуації, невістка на прохання матері написала декілька листів Наталці, але відповіді вони не дочекались. – Можливо, їхній будинок розбомбило і вони адресу змінили. Потрібно розшукати Наталку. Якщо Семен залишився в Києві, то і він живий. Наталка заховала його, відвезла кудись. Потрібно їхати до Києва, – вирішила мати.
Як не переконувала її невістка, що їхати не слід, мати наполягла на своєму. Будинок у Києві виявився цілим. Двері в комунальну квартиру відчинила сусідка і ойкнула – впізнала. Завела стареньку до своєї кімнати, посадила, чаєм напоїла, почала розповідати. З’ясувалось, що Наталка з матір’ю нікуди не поїхали, мешкають тут, зараз їх немає вдома. Нарешті розповіла про Семена. Його мобілізували у перший день війни. Потім він попав в оточення під Києвом. Одного разу вночі, коли німці вже зайняли місто, прийшов додому – оброслий, знесилений, з абияк перев’язаною рукою. Страшно було на нього дивитися. Усі сусіди, як могли, допомагали Наталці його виходжувати. У квартирі жив лікар, єврей, він прямо тут руку його оперував, кулю вийняв. А потім вийшов наказ: усім євреям зібратися в одному місці. Семен не хотів іти, теща примусила: «Не хочу, – кричала, – через тебе гинути». Усі сусіди чули її крики. Наталка мовчала, матері не суперечила. «І пішов ваш Семен до Бабиного Яру», – завершила свою розповідь сусідка.
Пропала остання надія. Довго просиділа мати у сусідки, без сили поворухнутись. Вона чула, як прийшла Наталка, як сусідка їй щось казала, як Наталка кричала: «Не хочу, не треба!» – і зачинила двері до своєї кімнати. Так і поїхала мати, не побачивши свою колишню невістку. Одній, ще й в такому стані, добиратися до вокзалу було важко, і жаліслива сусідка поїхала з нею, допомогла сісти в потяг. Ніби марячи, дісталася матір до себе додому і злягла.
Два місяці пролежала вона крижем, то провалюючись у нетяму, то прокидаючись. Оточуючі вже втратили надію, що вона коли-небудь підійметься. Але віра в те, що її Ізя живий, допомогла їй встати на ноги. Коли вона одужала, вона повторювала: «Неправда, що його немає. Бог не може бути таким жорстоким і забрати в мене усіх моїх дітей. Він поверне мені Ізю».
І невістці вона казала: «Не можна не вірити. Допоки ти віриш, що він живий, – він живий. Перестанеш вірити – і він може померти».
Онукам також за будь-якої нагоди нагадувала про батька. Якщо чогось у домі не вистачало або щось було не так, вона казала: «Ось батько ваш приїде, купить, полагодить, приведе до ладу…»