Коли онук бешкетував і не слухався, вона намагалася його пристрахати: «Усе твоєму батьку розповім, коли повернеться».
Вона настільки часто розпочинала розмови про швидке повернення Ізі, що сама в це повірила. Готувала обід завжди «із запасом», з розрахунком на зайву порцію, щоб було чим його нагодувати, коли він повернеться. Кожного ранку піднімалась з надією, що зустріне його ввечері, а лягаючи спати, молилася, щоб він приїхав завтра. Роки минали, їй було уже вісімдесят, і вона боялася не дочекатися сина.
Одного разу до невістки прийшов лікувати зуби якийсь чин з «органів». Перед цим він тиждень страждав від зубного болю, але до лікаря не йшов. Від думки про бормашину, яка врубується в його хворий зуб, йому ставало страшно. Вдень і вночі зуб скимів, не даючи працювати, спати, жити. Товариші по службі вмовляли його піти до лікаря, називали прізвище Ізіної дружини, у якої самі лікувались, але він усе зволікав. Він знав, що вона дружина «ворога народу», і хоча сам у це місто приїхав після війни і відношення до арештів 37-го року не мав, лікуватися у дружини засудженого у нього не було бажання. Нарешті після ночі страждань, під час якої не вдалося навіть очей зімкнути, він наважився.
Бормашина в руках маленької лікарки виявилась не знаряддям тортур, а цілком терпимим лікарським інструментом. Біль зник, на наступні візити він вже йшов спокійно. Зуби його виявились у занедбаному стані, і лікування потребувало часу.
Спочатку пацієнт поводився підкреслено офіційно і на розмови, що не стосувалися його хворих зубів, не йшов. Проте привітне ставлення лікарки поступово пом’якшило його сувору вдачу.
Одного разу маленька лікарка розповіла йому історію своєї свекрухи і висловила незвичайне прохання: викликати стареньку до НКВС і передати їй листівку, нібито від нього, яку вона, лікарка, сама напише.
Від такої зухвалості дружини «ворога народу» він спочатку остовпів. Потім погодився. Чи то вирішив догодити своєму лікарю, а можливо, просто пожалів стареньку. До того ж брехня, про яку його просили, не суперечила принципам організації, у якій він працював і де родичам розстріляних постійно брехали, що вони засуджені без права на листування.
Він викликав матір, віддав їй листівку від «сина», яку написала лікарка, і сказав, що її син знаходиться на секретній роботі, приїхати додому поки не може, але коли виконає завдання, то обов’язково повернеться, залишилось недовго. Попередивши стареньку, щоб вона нікому, окрім невістки, про листівку не розповідала, оскільки це може зашкодити її синові, начальник її відпустив.
Як на крилах, летіла мати додому з радісною звісткою. Змусила невістку багато разів перечитувати листівку, поки сама не вивчила текст напам’ять. Раділа: Бог почув її молитви і зберіг їй сина, він живий і незабаром повернеться! Ось тепер вона його дочекається, адже війна закінчилась, а значить, ось-ось закінчиться і його секретна робота.
Двічі на рік, перед травневими і жовтневими святами, начальник з «органів» віддавав матері листи від «сина».
Закінчилась війна, і закінчився передих. Знову почалися арешти. Над країною почали згущуватися хмари. Була розв’язана антисемітська кампанія під виглядом боротьби з космополітизмом. Вбили Міхоелса, заарештували багатьох єврейських письменників та акторів, але мати про це нічого не знала, вона газети не читала. Життя її тягнулося одноманітно, у клопотах по дому, для яких залишалося все менше сил. Онуки підростали. Невістка багато працювала, тягнулася з усіх сил, щоб утримувати родину. Йшов час, нанизуючи дні, місяці, роки.
Настав 1953 рік.
У Москві заарештували євреїв-лікарів. Розпочались арешти лікарів в інших містах. У Києві заарештували зубного лікаря за звинуваченням у шкідництві. Нібито вона видалила у пацієнта здоровий зуб. У неї була слабка права рука і вона взагалі ніколи не видаляла зубів, але для сталінської антиюстиції докази не мали значення.
У місті, де вони жили, почали звільняти з роботи євреїв, які не мали відношення до медицини. Був звільнений головний бухгалтер держбанку, відрахований адвокат з колегії. Кружляли чутки, що євреїв будуть виселяти до Сибіру, вже готують ешелони.
Одного разу невістка прийшла додому в сльозах: якийсь хуліган, розповіла вона, у їхній поліклініці кричав, що не буде лікуватися у лікаря-єврейки, усі вони вбивці.
– Чого ти боїшся, – заспокоювала мати свою невістку, – ти ж хороший лікар, тебе усі знають, не зачіпатимуть, а з московськими лікарями мине, дійде до Сталіна, він розбереться.