Невістка мовчала. «Мій чоловік теж був невинний, – думала вона, – але хіба це його врятувало?» Вона боялася арешту, тому що була підхожим кандидатом – дружиною «ворога народу». Думка про те, що її заарештують, а діти залишаться самотні, не давала їй спокою. Було страшно ходити на роботу. Люди швидко забувають добро, і хто її захистить від злих хуліганів-антисемітів, хіба далеко до фальшивого наклепу, доносу. Страшні думки відганяли сон. Довгими безсонними ночами вона прислуховувалась до кроків за дверима, до голосів за вікном. Не спала і мати, відчуваючи тривогу невістки.
Потім помер Сталін.
Мати дуже плакала. Їй здавалося, що зараз, коли немає Сталіна, секретна робота Ізі може затягнутися, і не відомо, як швидко він тепер повернеться, та й неможливо було уявити, що буде з ними усіма без керманича.
Невістка теж плакала. Як усі. Вона ніколи не пов’язувала в своїх думках Сталіна з арештом чоловіка, зі «справою лікарів». Їй здавалося, що в усіх напастях винні інші люди, і якби Сталін знав про все, він відновив би справедливість.
Після смерті Сталіна усіх лікарів випустили на волю, і невістка заспокоїлась.
І мати заспокоїлась. Вона була вже дуже стара. Сива, усохла голова її тремтіла, а руки, здавалося, були обтягнуті не шкірою – пергаментом.
Кожного вечора перед сном вона молилася. З невісткою і онуками розмовляла російською, з Богом – на ідиш.
– Готенью, – говорила вона Йому, – ну що Ти робиш? Ти ж знаєш, що я стара, незабаром помру, кожний день для мене – подарунок долі, чому ж Ти не поспішаєш? Зроби так, щоб Ізя повернувся завтра. Ти чуєш мене?! Завтра!..
Мати розуміла, що говорить зухвало, що з Богом так не розмовляють, але вона не могла більше чекати.
Одного разу, коли уся родина зібралась за вечерею, мати заснула за столом. Тихо, непомітно заснула.
– Тихіше, бабуся спить, – прошепотів онук.
Потім вони зрозуміли, що вона вже ніколи не прокинеться.
А ще через декілька років невістці повідомили, що її чоловік був розстріляний у 37-му. І ще сказали, що він не був винним.
Вона в цьому ніколи і не сумнівалася.
Обрубок
На пляжі в Сочі яблуку ніде було впасти. Я насилу знайшла містечко і приземлилася. Біля мене стояла літня, високого зросту, пухко-повна жінка, одягнена, незважаючи на спеку, у сукню. Вона пильно вдивлялася у море. Час від часу вона нахилялася до сумочки, яка стояла на розстеленій ковдрі, щось брала звідти і клала собі в рот.
Я прослідкувала, куди був спрямований погляд моєї сусідки, і побачила далеко в морі чорноволосу голову плавчихи. Жінка пливла сажнями, по-чоловічому змахуючи руками. Ось вона допливла до буйка, затрималася біля нього відпочити і повернула назад. Я відчула, як напруга, з якою моя сусідка вдивлялася в море, вщухає. Вона помітила, що я разом з нею спостерігаю за плавчихою, і, звертаючись до мене, пояснила: «Це моя дочка. Усе боюся, що коли-небудь запливе далеко і не повернеться». Зловивши мій здивований погляд, зітхнула і додала: «Вона без ніг, без обох ніг, бомбою відірвало в Ростові під час війни, коли ще зовсім маленька була».
Вона продовжувала спостерігати за дочкою і уривчасто розповідала.
– Чоловіка мого вбило на фронті на самому початку війни. Хороший у мене був чоловік, поважливий. Ми з ним за три роки до війни одружились. Дочці два роки було, коли його на фронт забрали. Батьків у мене не було, з дитячого будинку я. Ось так ми і залишилися з нею удвох. Важко було: вона без ніг, а мені працювати треба, годувати немає кому. Добре, що у комунальній квартирі жили, так я піду на роботу, а сусіди за дівчинкою доглянуть. Зараз ось вже не працюю, на пенсії. Вона також пенсію отримує, по інвалідності, хоча і невелику, але нам вистачає. Хіба багато на двох потрібно. Вона ось палить, витрати також, та хіба їй можна наказати. Важко. Живемо біля моря, вона плавати любить, а я, як попливе, так боюся, що не повернеться. З нею іноді трапляється, знаєте, кричить, кидає все, що під руку потрапить, загрожує, що поріже себе. Ножі від неї ховаю, боюся, щоб вона з собою нічого не зробила. Потім минає. Що поробиш, така ось доля.
З цих уривчастих фраз поставала картина жалюгідного існування цих двох жінок, пов’язаних між собою узами безвиході, що покірно слідують долі, з рідкісними сплесками безсилого бунту однієї і вічного страху перед цими сплесками – іншої.
Жінка тим часом допливла до пляжу. Спершись на руки, вона різким рухом виштовхнула на берег своє тіло з двома куксами замість ніг і потягнулася за тацею-возиком, який для неї хтось послужливо підкотив. Вмостилася на нього і, відштовхуючись руками, почала просуватися до місця, де стояла її мати.