Він злякався. Страх придушив усі почуття, усі думки, крім однієї: треба бігти, негайно бігти з цього кошмарного місця.
Не оглядаючись на лежачу жінку, він вибіг з лікарні, завів машину і на великій швидкості поїхав.
«Треба розшукати людей, розповісти їм про те, що побачив у лікарні, попередити про небезпеку», – гарячково билися думки.
Він проїжджав вулиці одну за одною. Вулиці були безлюдними, усі вікна зашторені. Було дуже рано, щойно почало розвиднюватись, і він подумав, що мешканці ще сплять. Він зупинив машину, вийшов, почав дзвонити і стукати у двері будинків. Ніхто не відчинив, у жодному вікні не поворухнулась занавіска. Він йшов і йшов далі, знову дзвонив і стукав у двері. Марно.
Він повернувся до машини і повільно поїхав безлюдними, німими вулицями. Час від часу зупинявся, сигналив, іноді знову виходив і стукав у двері – у відповідь тиша.
– Що за дивні люди, – почав він розмірковувати вголос, – чому не відчиняють? Залякані, чи що, злочинців побоюються, так можуть хоч у щілинку подивитись. Я ж один і неозброєний – чого мене лякатися?
Йому спало на думку, що потрібно кричати – тоді хто-небудь все ж таки визирне у вікно. Він почав кричати: «Агов, люди, прокидайтесь, у місті біда! Люди, ви мене чуєте?»
Ніхто не обізвався.
Він поїхав далі. На одній з вулиць побачив мертвого собаку, який лежав біля будинку.
– Місто мертве, усе місто мертве, – блискавкою промайнула здогадка, і холодний піт страху вкрив його обличчя.
Гарячково працювала думка: швидше, швидше, подалі від цього мертвого, кошмарного міста. Він з силою натиснув на педаль газу, і машина на шаленій швидкості вирвалася з міста. І знову він їхав автострадою, вона була безлюдною, і машина мчала без перешкод.
Через деякий час він побачив автомобіль, який стояв поперек дороги. Він обігнув його справа, навіть не глянувши, чи є хто-небудь всередині, і помчав далі.
У кюветі лежала перевернута машина. Він також мигцем глянув на неї і промчав, не зупинившись. Він відчував, що на цій дорозі на нього чатують небезпеки, і прагнув швидше вибратися з небезпечної зони.
І знову довгий час він їхав безлюдною дорогою і почав потроху заспокоюватися. «Слава Богу, скінчилось», – думав він.
Вдалині показались дві автомашини, що зіткнулися. Людей біля них не було видно, у кабіни він не хотів заглядати.
«Постраждалих вже відвезли», – вимовив він вголос, заспокоюючи сам себе, і не зупинився.
У якийсь момент він раптом усвідомив, що протягом свого довгого шляху не зустрів жодної машини, яка рухалася б. Він подивився на годинник, була за чверть дев’ята ранку.
«Ранок, – подумав він з тривогою, – у цей час завжди великий рух, а тут ані пасажирських машин, ані вантажівок. Жодної, пусто. Треба вибиратися звідси швидше».
І знову він їхав безлюдною дорогою. Вдалині показався великий рефрижератор. Він стояв поперек дороги, майже повністю перегороджуючи її. Чоловік зменшив швидкість і наблизився до машини, що стояла. Скло в кабіні водія було опущене, і з вікна стирчала голова людини – мертва, з моторошною гримасою на застиглому обличчі. Очі були зімкнуті, і навколо відкритого рота запеклася піна.
Чоловік не міг відвести погляд від цього страшного видовиська. Деякий час він затримався біля рефрижератора, потім увімкнув мотор і повільно об’їхав перешкоду. Зараз він уже не поспішав. Він зрозумів, що поспішати нікуди, не потрібно мчати, з цього капкана йому не вибратися.
Його знову охопив жах, і з кожною побаченою на дорозі аварією жах зростав. У нього почали тремтіти руки, він вчепився у кермо, щоб вгамувати тремтіння. Холодний, липкий піт вкрив тіло, зуби стукали, волосся на голови їжилося, і з глибини підсвідомості вирвалося протяжне звіряче виття.
Він зупинив машину і побіг у ліс. Не припиняючи вити, почав бігати між деревами. Потім завивання перейшло у скигління. Він у знесиллі опустився на коліна і почав молитися.
– Боже, великий Боже, – повторив він декілька разів, – я забув слова молитви, вислухай мене, Господи, це так страшно, я боюся. Усі навколо мертві – у місті, у лікарні, на дорозі. Допоможи мені, Господи, спаси мене. Я божеволію, я не можу цього стерпіти. Я один живий, чуєш, Господи, один, один живий серед мерців! Що трапилось? Чому всі померли? Чому Ти допустив це, Боже, адже там і діти маленькі були, у тому містечку, чим вони прогнівили Тебе?
Хто винен? Хто це зробив? Ну, звичайно, люди, тільки ми можемо таке, це в наших силах.