Мася дружила з моєю мамою. Окрім Масі, пам’ятаю двох середніх сестер – Цейтл і Малку, вони працювали на ножних швацьких машинах. У Цейтл були опухлі ноги, вважалось, що це від роботи на ножній машині.
Наймолодші сестри Хая і Фаня вишивали. Деякий час Фаня була бонною при дітях одного зі співвласників пивоварного заводу Штрика. У її обов’язки входило гуляти з дітьми і прибирати квартиру. У вільний час вона вишивала для них.
Усі сестри Гельман, окрім Хаї і Фані, були старими дівами, які вже зневірилися вийти заміж. Мама розповідала, що Масю одного разу сватав дуже порядний чоловік, але вона йому відмовила, бо розуміла, що без неї родина пропаде.
Сестри за роботою часто співали, але загалом у домі в них було невесело, гнітила бідність, невпевненість у завтрашньому дні, шарпали нерви замовниці.
Я прожила довге життя, але такої дружної родини, такого доброго ставлення один до одного і до друзів ніколи не зустрічала. Я їх усіх дуже любила, вважала рідними, і тільки коли підросла, довідалась, що вони були лише друзями моїх батьків.
У нашому місті неподалік від в’язниці був великий парк. Його називали парком Любомирських, на честь князів Любомирських, які нібито подарували його місту. Назва міста – Рівне – також пов’язана з цими князями. За переказом, князь Любомирський так назвав місто через те, що з його придбанням у нього стало рівно сто містечок. Парк знаходився на протилежній від Волі стороні міста, і ми там рідко бували.
Одного разу стало відомо, що в парку буде проводитись конкурс на найкрасивішу дитину. Хто приніс цю новину – не знаю, у нашому дворі газет не читали. Швидше за все розповіла про це одна із замовниць Гельманів.
Звістка сколихнула двір. Усі наполягали, щоб мама повела мене на конкурс. Головна складність полягала в тому, що у мене не було відповідної сукні, а мама хотіла, як кажуть, відстояти свою честь. Вихід знайшла Мася, вона якраз шила одній дамі сукню із світло-зеленого креп-жоржету. З відрізу Мася викроїла для мене шматочок і пошила сукню, яка зав’язувалась на плечах, тому що на рукави вже не вистачило.
Сам конкурс пам’ятаю невиразно. Діти декілька разів проходили сценою, на якій за довгим столом сиділо журі. День був яскравий, сонячний, а на сцені панувала напівтемрява. Потім мене і ще одну дівчинку, полячку, поставили перед циліндром, у якому були два папірці, один з них порожній, і наказали тягнути жереб. Він випав на мою користь.
Мені дали велику ляльку, у неї було справжнє волосся і вії, вона закривала очі в горизонтальному положенні. У 20-х роках така лялька коштувала дуже дорого. Мама забрала у мене ляльку, і ми пішки пішли через усе місто додому. Мама несла ляльку у відкритій коробці, нас супроводжувало декілька людей з нашого двору, це був спільний тріумф.
Коли ми прийшли додому, мама замкнула ляльку в шафі. На її думку, лялька являла таку цінність, що вона не могла мені дозволити гратися з нею. Вона виймала її лише, коли приходили гості. До дев’яти років я стала не такою вродливою, і лялька слугувала мамі доказом моєї колишньої краси. Коли почалась війна і я пішла в евакуацію, лялька так і залишилась у шафі і дісталась, мабуть, німцям, які грабували єврейські будинки після розстрілу євреїв.
Батько мій, поки ще не став глухим, працював механіком на млині. Він взагалі був дуже здібною людиною. Окрім декількох років у хедері, ніякої іншої школи він не відвідував. Самотужки навчився читати польською та російською, сам навчився обслуговувати машини млина і вважався хорошим спеціалістом. Навіть після того, як він остаточно втратив слух, коли був великий завіз на млинах, його запрошували змінним механіком.
Одного разу млин, де працював батько, згорів. Хазяїн попросив батька позичити йому грошей. У батька було накопичено 400 злотих, і він позичив їх хазяїну. Хазяїн отримав страховку, але борг батькові не повернув. Батько залишився без роботи і без грошей. Ми почали голодувати. Мене годували усім двором, я обідала у Мусолових та інших сусідів, мамі сусідки приносили хто хліб, хто овочі.
Пам’ятаю день, коли батько прийшов з міста, зупинився біля дверей і раптом почав сповзати стінкою донизу. Він знепритомнів від голоду. Батько дуже хвилювався через віроломність хазяїна, який до того ж був нашим родичем. Сам він був виключно чесною людиною, і оскільки про це було відомо в місті, то попри нашу бідність йому ніколи не відмовляли в оренді квартири чи в кредиті в продуктовій крамниці.
Ми все життя були бідними. У місті жило чимало заможних людей, магазини ломилися від товарів, що ще більше підкреслювало нашу бідність, проте в нашій оселі ніколи не говорили із заздрістю про знайомих, яким жилося краще. Ми бідніші, ну і що ж, але ми не гірші за інших. Я дуже вдячна моїм батькам за те, що вони виховали мене так, що я не тільки ніколи нікому не заздрила, але й не відчувала себе приниженою через те, що була найбіднішою в класі і не мала тих благ, які мали мої товариші.