Выбрать главу
* * *

Зблизька велетень виявився навіть більшим, ніж із берега, і, зазираючи в надра його темної горлянки, я міг заприсягтися, що чую дихання старого Катберта. Я склав руки рупором і покликав Емму. Голос повернувся відлунням. Інші діти теж зайшли у воду, проте я не міг їх чекати — що, як з нею там біда сталася? — тож стиснув зуби, опустив ноги в темряву і стрибнув.

Падав я довго. Цілу секунду. Потім плюсь — шубовснув у воду, таку холодну, що аж охнув. Усі м’язи стислися. Я мусив нагадати собі пливти навстоячки, інакше піду на дно. То була затемнена вузька камера, наповнена водою. Вибратися з довгого гладенького горла велетня було неможливо: ні мотузки, ні драбини, ні виступів для ніг. Я кричав, кличучи Емму, та її ніде не було видно.

«О Боже, — подумав я. — Вона втопилася!»

Але потім щось залоскотало мені руки, навколо запухирилися бульбашки, і через мить на поверхню виринула Емма, судомно хапаючи ротом повітря.

У блідому світлі здавалося, що вона в порядку.

— Ти чого чекаєш? — спитала вона, поплескуючи по воді долонею, наче хотіла, щоб я пірнув з нею. — Ходімо!

— Ти здуріла? — поцікавився я. — Ми в пастці!

— Звісно, ні!

Згори долинув голос Бронвін.

— Агоооов, я чую, що ви внизу! Що ви там знайшли?

— Я думаю, це вхід у контур! — прокричала їй Емма. — Скажи всім, хай стрибають і не бояться — ми з Джейкобом зустрінемо вас на тому боці!

А тоді вона взяла мене за руку, і хоч я не зовсім розумів, що відбувається, але глибоко вдихнув і дозволив їй потягти мене під воду. Ми перевернулися головами вниз і попливли до діри в скелі, куди могла пройти людина. Звідти просочувалося денне світло. Емма заштовхнула мене всередину, сама пропливла за мною, ми подолали шахту приблизно десять футів завдовжки й випливли в озеро. Над головами в нас хвилювалася його поверхня, а над нею — блакитне переломлене небо. Ми потроху до неї наближалися, і вода різко потеплішала. А тоді ми вирвалися назовні, зойком вдихнули повітря, і я миттю відчув, що змінилася погода — тепер вона була жарка й вогка; і світло змінилося на золотаве передвечірнє. Та й глибина озера була іншою — тепер воно доходило велетню аж до підборіддя.

— Бачиш? — широко всміхнулася Емма. — Ми потрапили в інший час!

Отак ми опинилися в контурі — покинули помірний ранок тисяча дев’ятсот сорокового заради жаркого пообіддя якогось іншого, давнішого року, хоча важко було сказати, наскільки давнішого, тут, у лісі, далеко від розпізнаваних ознак цивілізації.

Одне за одним навколо нас виринали інші діти. Вони бачили, як усе змінилося, й робили свої висновки.

— Ви розумієте, що це означає? — вереснув Мілард. Він хлюпотів руками, описував кола у воді. Від захвату йому аж дух забило. — Це означає, що в «Казках» міститься таємне знання!

— То що, не такі вони вже й непотрібні? — спитала Оливка.

— Ох, чекаю — не дочекаюся, коли можна буде їх проаналізувати й зробити примітки, — сказав Мілард, потираючи руки.

— Міларде Налінгс, не смій писати в моїй книжці! — застерегла Бронвін.

— Але що це за контур? — запитав Г’ю. — Як думаєте, хто тут живе?

— Авжеж, Катбертові друзі-тварини, — відповіла Оливка.

Єнох підкотив очі, але промовчав і не сказав те, що думав: «Це лише казка!» Може, через те, що його свідомість потроху змінювалася.

— У кожному контурі є імбрина, — нагадала Емма, — навіть у загадкових контурах із книжок з казками. Тому ходімо знайдемо її.

— Добре, — погодився Мілард. — Де?

— Єдина місцина зі згаданих у казці, окрім цього озера, — гора. — Емма показала на скелю за деревами. — Хто готовий до походу в гори?

Ми були змучені й голодні всі до одного, але те, що ми знайшли контур, вдихнуло в нас нові сили. Ми залишили кам’яного велетня позаду і рушили через ліс до підніжжя скелі. Від спеки одяг швидко висихав. Поблизу скелі земля пішла вгору, а тоді вигулькнула вторована стежка, якою ми рушили крізь хащі ялинок і насипи каміння, поки стежина не стала такою стрімкою, що нам доводилося рачкувати, чіпляючись за похилу землю, щоб підтягуватися вперед.

— Сподіваюся, у кінці цієї стежини нас чекає щось дивовижне, — пробурчав Горацій, витираючи з лоба піт. — Бо джентльмени не потіють!

Стежина стала вузькою, мов стрічка. Праворуч від нас земля стрімко йшла вгору, а ліворуч — не менш стрімко обривалася вниз, в урвище, встелене килимом зелених ялинок.

— Притисніться до стіни! — попередила Емма. — Бо падати довго.

Лиш від погляду на те урвище мені запаморочилося в голові. Зненацька в мене стався напад невідомого досі страху висоти, від якого все стискалося у шлунку, і доводилося зосереджувати всю увагу на механічних рухах — просто ставити одну ногу перед другою.

Моєї руки торкнулася Емма.

— Ти як? — пошепки спитала вона. — Дуже блідий.

Я збрехав, що все в порядку, і примудрявся зберігати обличчя ще три повороти стежки, але на той час серце калатало, як скажене, і ноги так сильно тремтіли, що довелося сісти просто там, посеред вузької стежини, й перегородити дорогу решті дітей.

— Ого, — пробурмотів Г’ю. — Джейкоб здувся.

— Я не знаю, що зі мною, — промимрив я. Ніколи раніше я не боявся висоти, але тієї миті не міг навіть глянути за край прірви, щоб у шлунку все не перевернулося.

А потім виникла жахлива думка: а що, як я відчував не страх висоти, а страх порожняків?

Але цього не могло бути: ми зайшли в контур, куди порожнякам зайти було зась. Та все ж, що більше я прислухався до чуття, яке вирувало у мене в животі, то більше переконувався, що турбує мене зовсім не урвище, а щось за ним.

Я мусив побачити на власні очі.

Усі стурбовано щебетали мені на вухо, питали, що таке, що зі мною. Я заблокував їхні голоси, нахилився вперед, сперся на руки й підповз ближче до краю стежки. Що ближче я підповзав, то гірше було шлунку — його наче дерли на клапті зсередини. За кілька дюймів я міцно притисся грудьми до землі й потягнувся вперед, щоб ухопитися пальцями за край, а потім підтягнувся, щоб зазирнути через нього.

На те, щоб помітити порожняка, у мене пішло кілька секунд. Спершу він здався лише маревом на тлі скелястої поверхні, мерехтінням повітря, схожим на хвилі тепла, що підіймаються від розжареної машини. Викривлення, ледь помітне.

Так їх бачили звичайні люди, та й дивні теж — усі, хто не мав таких здібностей, як я.

А тоді я відчув, як оживає моє вміння. Дуже швидко вихор у животі звузився до однієї-єдиної точки болю. Після чого (я й сам не здатен до пуття пояснити, як це сталося) вихор став скерованим, з цятки видовжився у лінію, з одного виміру перейшов одразу в два. Та лінія, мов стрілка компаса, вказувала діагонально на мерехтливу пляму за сто ярдів унизу, ліворуч від гори. Хвилі й відблиски збиралися в щільну чорну масу, людиноподібну істоту, зліплену з мацаків і тіней, що тулилася до скелі.

Потвора побачила, що я помітив її, і все її страхітливе тіло напружилося. Вона втислася у скелю, роззявила рота, повного гострих, як у пилки, зубів, і заверещала так, що мало не луснули барабанні перетинки.

Моїм друзям не потрібно було, щоб я описував побачене. Досить було і звуку.

— Порожняк! — закричав хтось.

— Тікаймо! — підхопив хтось інший, хоча це було очевидно.

Я поспіхом відповз від краю урвища, мене рвучко поставили на ноги, і ми побігли всі разом, але не вниз, а вгору, назустріч невідомості, а не до рівної землі й виходу з контуру, який лишився позаду. Та вертатися було запізно — я відчував, як порожняк стрибає з валуна, щоб ухопитися за край урвища, однак на певній відстані від нас, нижче стежкою, щоб відрізати нам шлях назад у разі, якщо ми спробуємо спуститися. Потвора хотіла влаштувати нам пастку.

То було щось нове. Досі я ще не мав змоги відстежувати порожняків якось інакше, ніж за допомогою очей, та тепер відчував, що стрілочка компаса в животі вказує назад, і перед внутрішнім зором стояла картина, як потвора повзе до пласкої землі. Неначе, побачивши порожняка, я поглядом причепив до нього маячок.