Ми забігли за ріг (схоже, мій скороминущий страх висоти мов рукою зняло) і наткнулися на гладеньку кам’яну стіну щонайменше п’ятдесят футів заввишки. Тут стежка обривалася. Довкола нас земля йшла вниз під шаленими кутами. На стіні не було ні драбини, ні виступів, за які можна було б чіплятися руками. Ми несамовито шукали якийсь інший шлях (таємний прохід у скелі, двері, тунель), але його не було, як не було й способу йти вперед, крім вибратися нагору. А вибратися нагору можливості не було, хіба що на повітряній кулі чи якби казковий велетень простягнув руку допомоги.
Нас охопила паніка. Пані Сапсан пронизливо закричала, Клер розплакалася, а Горацій заголосив:
— Це кінець, ми всі помремо!
Решта роззиралися навколо у відчайдушних пошуках порятунку. Фіона водила руками по стіні, шукаючи тріщин, де могла затриматися земля, з якої вона б виростила ліану чи ще якусь лозу, щоб можна було вилізти нагору. Г’ю підбіг до краю стежки й зазирнув у прірву.
— Ех, був би парашут, стрибнули б!
— Я можу бути парашутом, — запропонувала Оливка. — Хапайтеся за мої ноги!
Але спуск був довжелезним, а внизу нас підстерігав темний і небезпечний ліс. Бронвін вирішила, що краще відправити Оливку вгору прямовисною скелею, ніж униз. Притискаючи однією рукою до себе мляву Клер, яка тремтіла від жару, Бронвін підвела Оливку за руку до стіни.
— Скидай черевики! — наказала вона. — Бери Клер і пані С та піднімайся нагору якнайшвидше!
Оливка злякано подивилася на неї.
— Не знаю, чи вистачить у мене сил, — зарюмсала вона.
— Кізочко, ти мусиш спробувати! Лише ти можеш їх захистити! — Вона стала навколішки, поставила Клер на ноги, і хвора дівчинка, хитаючись, перейшла на руки до Оливки. Та міцно її притисла до себе, скинула свинцеві черевики, а коли вони вже підіймалися, Бронвін пересадила пані Сапсан зі свого плеча Оливці на маківку. Із тим вантажем Оливка злітала дуже повільно, і тільки тоді вони втрьох справді злетіли в повітря, коли пані Сапсан забила здоровим крилом і потягла Оливку вгору за волосся, а мала вереснула й задриґала ногами.
Порожняк майже дістався рівної землі. Я знав це точно, наче міг бачити на власні очі. Ми гарячково шукали на землі щось, що могло б послужити зброєю, але знайшли тільки камінці.
— Я можу бути зброєю. — Емма сплеснула в долоні, розвела їх у боки, і між ними ожила ревуча куля вогню.
— І про моїх бджіл не забувайте! — Г’ю розтулив рота і випустив рій. — Якщо їх роздратувати, вони болюче жалять.
Єнох, котрий завжди примудрявся не в тему розсміятися, і цього разу зареготав.
— І який у тебе план? Запилити потвору до смерті?
Г’ю не звернув на нього уваги й натомість розвернувся до мене.
— Джейкобе, ти будеш нашими очима. Просто кажи, де тварюка, і ми його зажалимо.
Компасна стрілка болю повідомляла мені, що потвора вже на стежці, і те, як швидко наповнювала мене її отрута, свідчило, що наближається вона швидко.
— От-от з’явиться. — Я показав на вигин стежки, якою ми прийшли. — Будьте напоготові. — Якби не адреналін, що вирував у моєму тілі, біль повністю позбавив би мене сил.
Ми зайняли позиції, щоб боротися чи тікати: хтось присів з піднятими, як у боксі, кулаками, інші стали в пози спринтерів перед стартовим пострілом, хоча ніхто не знав, куди бігти.
— Який гнітючий і невтішний кінець наших пригод, — констатував Горацій. — Нас з’їсть порожняк на уельських болотах!
— Я думав, вони не можуть заходити в контури, — зауважив Мілард.
— Та кому яке діло, як він зайшов! — відрізала Емма. — Головне, що він тут, і голодний.
І тут десь угорі тихим голосом скрикнули:
— Обережно, унизу!
Я повернувся і побачив, як Оливчина голова зникає за верхівкою кам’яної стіни. А за мить через край нам перекинули щось схоже на довгу мотузку. Вона розмоталася, туго натяглася, а тоді на її кінці розгорнулася сітка і ляпнулася на землю.
— Швидше! — знову долинув Оливчин голос. — Тут є важіль. Усі хапайтеся за сітку, і я за нього потягну.
Ми побігли до сітки, але вона була крихітна, заледве розрахована на двох. До мотузки на рівні очей було прикріплено фотографію, яка зображала чоловіка в цій сітці. Підібгавши ноги, він висів трохи вище від рівня землі перед прямовисною скелею — цією самою скелею. Ззаду на фотографії було написано друкованими літерами:
ЄДИНИЙ ШЛЯХ ДО ЗВІРИНЦЮ: ЗАЛАЗЬТЕ ВСЕРЕДИНУ!
ОБМЕЖЕННЯ ЗА ВАГОЮ: ОДИН ПАСАЖИР
ДОТРИМУЙТЕСЬ ЦЬОГО ПРАВИЛА
Ця хитромудра штукенція виявилася чимось на кшталт примітивного ліфта, правда, призначеного для одного пасажира за раз, а не для восьми. Але в нас не було часу використовувати його за правилами, тому ми всі купою залізли в сітку, вистромили руки й ноги в дірки, вхопилися за мотузку вгорі й тримались, як могли.
— Піднімайте нас! — заволав я. Порожняк наближався, біль був нестерпний.
Кілька нескінченних секунд нічого не відбувалося. Порожняк вилетів з-за повороту. За ноги йому правили м’язисті язики, а людські кінцівки, атрофовані, теліпалися без ужитку. А тоді лунко заскреготів метал, мотузка туго напнулася, і ми рвучко поїхали вгору.
Порожняк майже подолав відстань, яка нас розділяла. Він мчав учвал з широко роззявленою пащекою, неначе хотів загребти нас, так, як кит харчується планктоном. Ми ще навіть до середини стіни не доїхали, коли він опинився під нами, подивився вгору і присів, наче пружина, що от-от розкрутиться.
— Він стрибатиме! — загорлав я. — Втягніть ноги в сітку!
Порожняк засадив свої язики в землю і стрибнув угору. Ми підіймалися швидко, і здавалося, що потвора не дострибне, та на найвищій точці стрибка один язик вистрілив угору й обвився довкола Емминої щиколотки.
Емма пронизливо закричала і вдарила монстра іншою ногою, але сітка, струсонувшись, зупинилася, бо намотувальний пристрій нагорі був надто слабким, щоб підняти нас усіх разом із порожняком.
— Заберіть його від мене! — волала Емма. — Заберіть-заберіть-заберіть!
Я теж спробував дати йому копняків, але язик порожняка був міцним, як сталева линва, а його поверхню вкривала тисяча живих присосок, тому кожен, хто намагався його віддерти, сам прилипав. А порожняк підтягувався вгору, його щелепа наближалася, і ми вже відчували віддих, що смердів могилою.
Емма крикнула, щоб хтось її тримав, і я однією рукою вхопив її ззаду за сукню. Бронвін відпустила сітку, тримаючись лише ногами, і обхопила Емму за талію. А потім перестала триматися й сама Емма (лише ми з Бронвін утримували її від падіння) та вільними руками потяглася вниз і з виляском ухопилася за язик.
Порожняк заверещав. Засичали присоски вздовж поверхні язика й на очах стали зіщулюватися. Повалив чорний дим. Емма стиснула руки сильніше, заплющила очі й завила, але, як я зрозумів, не від болю. То був радше бойовий клич. Порожняк був змушений відпустити її ногу. Пошкоджений мацак розкрутився й зісковзнув. Настала сюрреалістична мить, коли не порожняк тримав Емму, а Емма тримала порожняка. Потвора звивалася й вищала під нами, їдкий дим від спаленої плоті забивав ніздрі, й нам довелося закричати, щоб вона його відпустила. Лише тоді Еммині повіки рвучко розплющилися, й вона неначе згадала, де перебуває, і розтиснула руки.
Порожняк, хапаючись за повітря, полетів униз. Коли цей тягар раптово зник, ми моментально злетіли в сітці вгору, через край стіни, і безладно попадали на землю. Там нас чекали Оливка, Клер і пані Сапсан, і коли ми виборсалися з сітки й спотикаючись відійшли від краю, Оливка зустріла нас оплесками, пані Сапсан — пронизливими скриками, а Клер, яка лежала на землі, підвела голову і кволо нам усміхнулася.
Ми відчували запаморочення — і вдруге за декілька днів були приголомшені тим, що живі.
— Ти, кізочко, вже вдруге рятуєш нам життя, — сказала Бронвін Оливці. — А ви, міс Еммо… я знала, що ви хоробра, та це перевершило всі мої сподівання.
Емма лише плечима знизала.
— Було так: або я його, або він мене, — відповіла вона.
— Повірити не можу, що ти його торкнулася, — скривився Горацій.