Емма витерла руки об сукню, піднесла їх до носа і скривилася.
— Сподіваюся, цей сморід швидко вивітриться, — сказала вона. — Та тварюка смерділа смітником!
— Як твоя нога? — спитав я. — Болить?
Вона стала навколішки й спустила шкарпетку, відкривши широкий червоний набряк, що оповивав щиколотку.
— Нічого страшного. — Емма обережно торкнулася щиколотки. Та коли підвелася й перенесла вагу на ту ногу, я побачив, що вона скривилася.
— Сильно ж ти допоміг! — прогарчав на мене Єнох. — «Тікайте!» — сказав онук мисливця на порожняків.
— Якби дідусь утік від порожняка, який його вбив, він міг би залишитися живим, — відповів я. — Тому це хороша порада.
І тут я почув глухий удар з-попід стіни, якою ми щойно вибралися. У животі знову завирувало Чуття. Я підійшов до краю і визирнув. Порожняк, живий-здоровий, біля підніжжя стіни пробивав язиками заглиблення в скелі.
— Погані новини, — повідомив я. — Він, коли падав, не вбився.
Миттю Емма опинилася коло мене.
— Що він робить?
Я дивився, як почвара вкручує язик у готовий отвір, підтягується й робить наступний. Він створював опори для ніг — точніше, для язика.
— Намагається вилізти по стіні, — поінформував я. — Господи, воно наче той клятий Термінатор.
— Що? — не зрозуміла Емма.
Я хотів був пояснити, але зрештою обмежився тим, що похитав головою. Однаково порівняння було дурним — порожняки страшніші й, напевно, смертельніші за будь-якого кіношного монстра.
— Ми повинні його зупинити! — заявила Оливка.
— А ще краще — від нього втекти! — уточнив Горацій.
— Тікати ми більше не будемо, — сказав Єнох. — Будь ласка, просто вбиймо цю кляту бридоту.
— Авжеж, — кивнула Емма. — Тільки як?
— У когось є казан киплячої олії? — поцікавився Єнох.
— А оце підійде? — почув я слова Бронвін і, повернувшись, побачив, що над головою вона тримає величезний валун.
— Можливо, — сказав я. — А як у тебе з прицілом? Зможеш кинути туди, куди я скажу?
— Постараюся. — Нетвердою ходою Бронвін підійшла до краю, обережно тримаючи в руках валун.
Ми стояли й дивилися через край.
— Трохи далі сюди. — Я дав їй знак ступити два кроки вліво. Та щойно хотів подати знак, щоб кидала камінь, як порожняк стрибнув з однієї опори на іншу, і тепер Бронвін стояла не там, де треба.
Порожняк робив собі опори швидше. Тепер він став рухомою мішенню. Погіршувало справу те, що валун, який тримала Бронвін, був єдиним у нашому полі зору. Якщо вона промаже, то другого шансу вже не буде.
Я змусив себе дивитися на порожняка, хоч потреба відвернутися була майже нестерпною. На кілька дивних секунд, поки перед очима все пливло, голоси моїх друзів віддалилися, я чув, як у вухах пульсує кров і серце калатає в порожнині грудей, мої думки помандрували в бік потвори, яка, вбивши мого діда, стояла над його пошматованим напівмертвим тілом, а тоді боягузливо втекла в ліс. Зір потьмарився, руки затряслися. Я спробував опанувати себе.
«Ти народжений для цього, — подумав я. — Тебе створили, щоб убивати таких потвор». Я повторював це собі під ніс, як мантру.
— Джейкобе, будь ласка, швидше, — попросила Бронвін.
Потвора зробила обманний маневр, ніби хотіла стрибнути вліво, а натомість стрибнула вправо. Я не хотів діяти навздогад і згаяти наш єдиний шанс убити переслідувача. Я хотів знати напевно. І якось, чомусь відчував, що я на це здатен.
Я став навколішки, так близько до краю урвища, що Емма взялася двома пальцями за петлю на моєму поясі, щоб підстрахувати від падіння. Зосередившись на порожняку, я повторював мантру: «Народжений убивати вас, народжений убивати». І хоча порожняк на мить застиг, видлубуючи заглибину в стіні, я відчув, як стрілка компаса в животі легенько коле праворуч.
То було наче передчуття.
Під вагою валуна Бронвін затремтіла.
— Ще трохи, і я його впущу! — застерегла вона.
Я вирішив довіритися інстинкту. Попри те, що місце, на яке вказувала стрілка мого компаса, було порожнє, я крикнув, щоб Бронвін кидала камінь туди. Вона нахилилася вперед і зі стогоном полегшення скинула свій тягар.
За мить після того, як вона жбурнула камінь, порожняк метнувся вправо — в те самісіньке місце, куди показував мій компас. Потвора звела очі вгору, побачила, що назустріч їй мчить валун, і хотіла була стрибнути знову — але їй забракло часу. Валун врізався в голову монстру й змів його тіло зі стіни. Зі страшним гуркотом порожняк і велетенський камінь приземлилися одночасно. З-під валуна вистрелили язики-мацаки, затремтіли й обм’якли. Довкола каменя великою густою калюжею розтеклася чорна кров.
— Пряме влучання! — заволав я.
На радощах дітлахи застрибали й заплескали в долоні.
— Він мертвий, мертвий! — кричала Оливка. — Страшелезний порожняк мертвий!
Бронвін згребла мене в обійми. Емма поцілувала в маківку. Горацій потиснув руку, а Г’ю поплескав по спині. Навіть Єнох — і той мене привітав.
— Молодець, — трохи неохоче визнав він. — Але не дери кирпу.
Я мав би стрибати від радощів, але чомусь не відчував нічого, лише оніміння, яке поширювалося водночас із тим, як відступав тремкий біль Чуття. Емма бачила, що я геть знесилений. Дуже обережно й непомітно для навколишніх вона взяла мене за руку й підтримала, коли ми відходили від краю.
— То був не щасливий збіг, — сказала вона. — Я не помилилася в тобі, Джейкобе Портман.
Стежка, що зайшла в глухий кут біля підніжжя стіни, починалася знову тут, угорі, вела вздовж хребта гори й зникала на вершині.
— На табличці, причепленій до мотузки, було написано: «Шлях до звіринцю», — сказав Горацій. — Як думаєте, так воно і є?
— Це ти бачиш сни про майбутнє, — нагадав йому Єнох. — От ти нам і скажи.
— А що таке звіринець? — поцікавилася Оливка.
— Це таке місце, де звірі зібрані, — пояснила Емма. — Щось ніби зоопарк.
Оливка радісно скрикнула й плеснула в долоні.
— Це друзі Катберта! Із казки! Ой, я так хочу з ними познайомитися. Як гадаєте, імбрина теж там живе?
— На цьому етапі, — обережно зауважив Мілард, — краще не робити жодних припущень.
Ми пішли стежкою. Мене досі хитало від зустрічі з порожняком. Скидалося на те, що мої здібності розвиваються, як і передбачав Мілард. Що більше я їх застосовував, то більше вони росли — точнісінько як м’язи. Помітивши порожняка, я вже міг за ним стежити, і якщо правильно зосередитися, то міг передбачати його наступний крок, більше відчуваючи, ніж знаючи, ідучи за тваринним інстинктом. Я відчував певну втіху від того, що дізнався дещо про свою особливість без жодних можливостей навчатись, крім здобувати знання з досвіду. Але навчався я не в безпечному контрольованому середовищі. Тут не було загорож, які б утримали мій м’яч від падіння в канаву. Кожна моя помилка призвела б до миттєвих і смертельних наслідків — як для мене, так і для моїх супутників. Мене непокоїло, що решта можуть повірити в мої надздібності — а ще гірше, у них міг повірити я сам. І я знав, що тієї ж миті, як я стану самовпевненим, — тієї самої миті, як я перестану мочитися в штани від страху перед порожняками, — станеться щось жахливе.
Може, і на краще було, що співвідношення жаху й самовпевненості в мене було рекордно нерівним. Десять до одного, я б сказав. Поки ми йшли, я поклав руки в кишені, бо боявся, що інші побачать, як вони тремтять.
— Дивіться! — раптом зупинилася посеред стежки Бронвін. — Хата у хмарах!
Ми вже були на середині шляху до вершини кряжа. Високо вгорі, віддалік, виднілася споруда, яка, здавалося, балансувала на краю пасма хмар. Коли ми вибралися на пагорб, то хмари розступилися й перед нами постав весь будинок. То була дуже маленька хатинка, і стояла вона не на хмарі, а на величезній вежі, збудованій всуціль із залізничних шпал, поставлених одна на одну. Уся ця конструкція височіла посеред порослого травою плато. Таких чудернацьких рукотворних споруд мені ще бачити не доводилося. Довкола неї на плато були розкидані хижки, а на дальньому краю видно було клаптик лісу, але на нього ми уваги не звернули — усі погляди було прикуто до вежі.