— Що це таке? — пошепки спитав я.
— Сторожова вежа? — висловила здогад Емма.
— Місце, з якого запускають літаки? — припустив Г’ю.
Але літаків ніде не було, як і жодного натяку на злітну смугу.
— Може, то місце, з якого запускають цепеліни, — озвався Мілард.
Я згадав старий фільм про те, як безталанний «Гінденбург» сідав на верхівку нібито радіовежі (не надто вона й відрізнялася від тієї, яку ми бачили перед собою), і поза шкірою пробіг мороз. А що, як це була база для дирижаблів, які полювали на нас на узбережжі, і ми, самі того не відаючи, забрели в кубло витворів?
— А може, це хатка, у якій живе імбрина, — сказала Оливка. — Чому всі постійно, одразу й негайно роблять найжахливіші припущення?
— По-моєму, Оливка діло каже, — підтримав її Г’ю. — Тут нема чого боятися.
І одразу ж йому відповіли — голосним нелюдським гарчанням, яке, здавалося, вирвалося з тіні, що панувала біля підніжжя вежі.
— Що це було? — спитала Емма. — Знову порожняк?
— Сумніваюся. — Чуття в мені рівномірно згасало.
— Не знаю і знати не хочу, — заявив Горацій, відступаючи.
Але вибору в нас не було — істота хотіла з нами познайомитися. І знову пролунало гарчання. Від нього всі волосини в мене на руках стали сторч, а за мить між двома нижніми шпалами показалася волохата морда. Вона загарчала на нас, мов скажений пес, з гострих ікол (яких був повен рот), потекла цівочками слина.
— Та що ж це таке, в ім’я предків? — пробурмотіла Емма.
— Чудова була ідея — прийти в цей контур, — сказав Єнох — Просто курорт якийсь, чесне слово.
Невідомо-що вибралося з-під шпал на сонце, присіло навпочіпки й злобно подивилося на нас із хижою посмішкою, наче прикидало, який на смак наш мозок. Я не зміг би сказати, людина то була чи тварина. Вдягнене в лахміття, воно мало тіло людини, але ходило, як мавпа. Згорблений торс нагадував нашого далекого предка, чия еволюція зупинилася мільйони років тому. Очі й зуби в нього були тьмяно-жовті, шкіра — бліда й вкрита темними плямами, а довге волосся перетворилося на видовжене сплутане гніздо.
— Хто-небудь, зробіть так, щоб воно здохло! — вигукнув Горацій. — Або принаймні щоб на мене не дивилося!
Бронвін поставила Клер на землю і стала в позу для бою, а Емма простягнула руки, щоб викликати вогонь… але вона була надто спантеличена, тому з долонь не зійшло нічого, крім хмарки диму. Людиноподібне створіння напружилося, загарчало, а тоді пружно зірвалося з місця, мов олімпійський бігун, — але помчало не до нас, а оббігло довкола, пірнуло за купу каміння і звідтам знову вигулькнуло з посмішкою, оголивши ікла. Воно гралося з нами, як кіт грається зі своєю жертвою перед тим, як прикінчити.
Здавалося, от-от — і воно зірветься й побіжить, цього разу на нас. Та раптом десь позаду чийсь голос скомандував: «Сидіти! Чемним будь!» І створіння послухалося: розслабилося, сидячи навпочіпки з висолопленим язиком. На морді застигла посоловіла усмішка.
Розвернувшись, ми побачили, що до нас спокійною ходою прямує собака. Я шукав очима того, хто говорив, але нікого не побачив. Аж раптом собака сам розтулив рота і сказав:
— Не звертайте уваги на Буркуна, він катастрофічно невихований! То він хотів вам подякувати. Той порожняк дуже нам дошкуляв.
Здавалося, пес говорить до мене, але я був такий здивований, що навіть відповісти не міг. Бо собака не просто говорив майже людським голосом (з вишуканим британським акцентом до того ж), а ще й тримав у товстогубому роті люльку, а на носі мав пару круглих зеленкуватих окулярів.
— Ох, сподіваюся, ви не надто образилися, — вів далі пес, неправильно витлумачивши мою мовчанку. — Буркун доброзичливий, але ви повинні йому пробачити. Він у буквальному розумінні виріс у хліві. Мене ж виховували у великому маєтку, я був сьомим нащадком сьомого нащадка у славетному роду мисливських собак. — І він вклонився з усією елегантністю, на яку тільки може бути здатен собака, тицьнувши носом у землю. — Едисон МакГенрі, ваш покірний слуга.
— Химерне ім’я для собаки, — прокоментував Єнох. Те, що тварина розмовляє, здавалося, нітрохи його не вразило.
Едисон уважно подивився на нього поверх окулярів.
— А на яке ймення, дозвольте спитати, відгукуєтеся ви?
— Єнох О’Конор, — гордо назвався Єнох, трохи випнувши груди.
— Химерне ім’я для замурзаного хлопчика з пухкими щоками. — Едисон став на задні лапи, і виявилося, що вони з Єнохом майже однакові на зріст. — Так, я собака, проте особливий. То чому я маю називатися, як звичайний пес? Мій колишній хазяїн називав мене Боксі, і я терпіти не міг це прізвисько — то було страшне приниження моєї гідності! — тому я вкусив його за щоку і взяв собі його ім’я. Гадаю, Едисон більше пасує тварині з моїм інтелектуальним потенціалом. Це сталося до того, як мене знайшла і забрала сюди пані Королик.
На згадку про ім’я імбрини всі просяяли й між нами пробіг жаркий імпульс надії.
— Вас забрала пані Королик? — перепитала Оливка. — А як же велетень Катберт?
— Хто? — не зрозумів Едисон, та одразу ж похитав головою. — А, точно, казка. Боюся, що це просто байка, не більше, яку колись давно породила та цікавої форми скеля внизу і дивний звіринець пані Королик.
— Я ж казав, — промурмотів Єнох.
— А де сама пані Королик? — поцікавилася Емма. — Нам треба з нею поговорити!
Едисон подивився на хатинку на верхівці вежі.
— Це її резиденція, проте її немає вдома. Вона знялася й полетіла кілька днів тому, щоб допомогти своїм сестрам-імбринам у Лондоні. Там, бачте, війна… Думаю, ви всі про це чули, так? Саме тому ви подорожуєте такі занехаяні, як біженці?
— На наш контур напали, — пояснила Емма. — А потім усі наші речі потонули в морі.
— І самі ми мало не втопилися, — додав Мілард.
Зачувши його голос, собака аж підскочив.
— Невидимка! Яка рідкісна дивовижа. Ще й американець із вами, — додав він, киваючи на мене. — Які ви дивні, навіть як на дивних. — Він знову став на чотири лапи й повернувся лицем до вежі. — Ходімо, познайомлю вас із рештою. Вони будуть у захваті від знайомства. Та й після довгої подорожі ви, біднятка, мабуть, вмираєте з голоду. Живильний провіант скоро буде подано!
— Нам ще ліки потрібні. — Бронвін присіла, щоб узяти на руки Клер. — Ця крихітка дуже хвора.
— Зробимо для неї все, що зможемо, — сказав пес. — Ми повинні зробити це й набагато більше, бо ми в боргу перед вами за те, що допомогли владнати нашу проблемку з порожняком. Як я вже казав, вельми надокучливим.
— А що він сказав після слова «живильний»? — спитала Оливка.
— Харч, їстівне, їжа! — відповів пес. — Вас нагодують по-королівському!
— Але я не люблю собачого корму, — сказала Оливка.
Едисон розсміявся, і тембр його сміху був навдивовижу людським.
— Я теж не люблю, міс.
Розділ четвертий
Едисон покрокував на чотирьох лапах, задерши догори кирпатого носа, а людиноподібна істота Буркун скакала довкола нас, мов навіжений собака. З-поза трави, що росла жмутами, і розкиданих тут і там халупок на нас дивилися морди — переважно волохаті, найрізноманітніших форм і розмірів. Коли ми підійшли до середини плато, Едисон став на задні лапи й сказав:
— Друзі, не бійтеся! Підійдіть і познайомтеся з дітьми, які позбавили нас непроханого гостя!
Одна за одною на галявку повиходили химерні тварини. Едисон називав їх по черзі. Першому створінню, наче горішню половину мініатюрного жирафа пришили до нижньої половини віслюка, тому воно незграбно пересувалося на двох задніх ногах — єдиних своїх кінцівках.
— Це Дідра, — представив Едисон. — Емурафа. Це як віслюк і жирафа разом, тільки ніг менше і вдача капосна. Вона зовсім не вміє програвати в карти, — пошепки додав він. — Ніколи не грайте з емурафою в карти. Дідро, привітайся.