Я передав книжечку по колу. Усі, хто бачив фотографію, зітхали, чи хитали головами, чи щось гірко бурмотіли собі під носа.
Едисон перейшов до іншої могили.
— Ще величнішою була Ка’аб Магда, — сказав він. — Дикозвір з вісімнадцятьма бивнями, вона блукала контурами в Зовнішній Монголії. І була колосально лячна! Земля двигтіла під копитами, коли вона бігла. Кажуть, вона навіть переходила Альпи з військом Ганнібала у двісті вісімнадцятому році до нашої ери. А кілька років тому її застрелив якийсь мисливець.
Буркун показав нам знімок літньої огрядної жінки, яка мала такий вигляд, ніби щойно повернулася з африканського сафарі. Вона сиділа в химерному кріслі, зробленому з бивнів.
— Не розумію, — сказала Емма, роздивляючись фото. — А де Ка’аб Магда?
— На ній сидять, — відповів Едисон. — Мисливець зробив з її бивнів крісло.
Емма мало не впустила альбом.
— Це огидно!
— Якщо це вона, — Єнох постукав по фотографії, — то хто похований тут?
— Крісло, — сказав Едисон. — Яке печальне марнування дивного життя.
— Це кладовище повне історій, схожих на Магдину, — сказав Едисон. — Пані Королик хотіла, щоб цей звіринець був ковчегом, але врешті-решт він став усипальницею.
— Як і всі наші контури, — додав Єнох. — Як і саме царство дивних. Невдалий експеримент.
— «Цей звіринець конає», — часто повторювала пані Королик. — Голос Едисона став тоншим, бо він копіював її. — «А я безсилий спостерігач на довгому похороні!»
Від згадки про неї очі Едисона зволожилися, але досить швидко сльози висохли.
— Вона дуже любила вистави.
— Будь ласка, не говори про нашу імбрину в минулому часі, — попросила Дідра.
— Любить, — виправився він. — Пробачте. Любить вистави.
— На вас полювали. — Еммин голос тремтів від хвилювання. — Саджали в клітки й відправляли в зоопарки.
— Так, як робили мисливці в казці про Катберта, — нагадала Оливка.
— Так, — кивнув Едисон. — Деякі істини легше донести у формі міфу.
— Але Катберта не існувало, — сказала Оливка, потроху починаючи розуміти. — Велетня не було. Лише птаха.
— Дуже особлива птаха, — уточнила Дідра.
— Ви переживаєте за неї, — зауважив я.
— Авжеж, переживаємо, — кивнув Едисон. — Наскільки мені відомо, пані Королик — єдина імбрина, яку ще не викрали. Вона дізналася, що її викрадених сестер вивезли в Лондон, і полетіла на допомогу, не вагаючись і не думаючи про власну безпеку.
— І про нашу теж, — пробубоніла Дідра.
— Лондон? — перепитала Емма. — Ви точно знаєте, що викрадених імбрин забирають туди?
— Абсолютно точно, — відповів пес. — У пані Королик є в тому місті шпигуни, зграя дивних голубів, які за всім стежать і доповідають їй. Нещодавно декілька голубів прилетіло до нас, жахливо стривожені. З собою вони принесли звістку про те, що імбрин утримували — і досі утримують — у каральних контурах.
Декілька дітей охнули, але я гадки не мав, про що говорить пес. Тому спитав:
— Що таке каральний контур?
— Їх створено для того, щоб утримувати впійманих витворів, запеклих злочинців та небезпечних божевільних, — пояснив Мілард. — Вони зовсім не схожі на ті контури, які ми бачили. Дуже, дуже страшні місця.
— А тепер їх охороняють витвори зі своїми порожняками, тут сумнівів бути не може, — сказав Едисон.
— Господи! — вигукнув Горацій. — Тоді це гірше, ніж ми боялися!
— Смієшся? — спитав Єнох. — Це саме те, чого я боявся!
— Не знаю, яка мерзотна мета стоїть перед витворами, — втрутився Едисон, — але очевидно, що для її досягнення їм потрібні всі імбрини. А лишилася тільки пані Королик… відважна, відчайдушно смілива пані Королик… і хтозна, скільки вона ще пробуде на волі! — І він заскімлив так, як це іноді роблять собаки під час грози: прищуливши вуха й похиливши голову.
Ми повернулися до розложистого дерева й доїли свій обід, а коли вже напхалися так, що не могли більше й шматочка проковтнути, Бронвін повернулася до Едисона й сказала:
— А знаєте, пане пес, усе не так зловісно, як ви описуєте. — Вона звернула погляд до Емми, звела брови, і цього разу Емма кивнула.
— Ви думаєте? — спитав Едисон.
— Так. Насправді я навіть маю чим вас потішити.
— Я дуже в цьому сумніваюся, — пробурмотів пес, але голову з лап усе-таки підняв, щоб побачити.
Бронвін розкрила пальто й сказала:
— Познайомтеся з передостанньою невикраденою імбриною — пані Сапсан. — Птаха вистромила голову на сонце й закліпала.
Настала черга тварин дивуватися. Дідра зойкнула, Буркун вереснув і заплескав у долоні, а кури залопотіли своїми ні до чого не придатними крильми.
— Але ж ми чули, що на ваш контур напали! — вигукнув Едисон. — Вашу імбрину викрали.
— Викрали, — гордо повторила Емма, — але ми викрали її назад.
— У такому разі, — Едисон вклонився пані Сапсан, — це надзвичайно велика втіха, мадам. Я ваш покірний слуга. Якщо вам потрібне місце, щоб перевтілитися, я радо проведу вас у покої пані Королик.
— Вона не може перевтілитися, — сказала Бронвін.
— Як це? — спитав Едисон. — Соромиться?
— Ні, — похитала головою Бронвін. — Вона застрягла в тілі птахи.
Люлька випала Едисону з рота.
— О ні, — промовив він тихо. — Ви в цьому впевнені?
— Вона вже два дні така, — відповіла Емма. — Я думаю, якби вона могла перевтілитися, то вже давно б це зробила.
Едисон зняв окуляри й подивився на птаху широко розплющеними від тривоги очима.
— Можу я її оглянути? — спитав він.
— Еді в нас — доктор Дуліттл, — пояснила емурафа. — Він усіх лікує, коли ми хворіємо.
Бронвін розгорнула пані Сапсан і поставила її на землю.
— Тільки обережніше з її поламаним крилом, — попередила вона.
— Авжеж, — кивнув Едисон. Огляд він почав з того, що повільно обійшов птаху довкола й роздивився її з усіх ракурсів. Потім великим мокрим носом понюхав її голову та крила. — Розкажіть, що з нею сталося, — врешті-решт попросив він. — І коли, і як. Розкажіть усе.
Емма взялася переповідати всю історію: як пані Сапсан викрав Ґолан, як вона мало не потонула у своїй клітці в океані, як ми її врятували від субмарини, якою керували витвори. Звірі захоплено слухали. Коли розповідь було закінчено, собака кілька хвилин збирався з думками, а потім видав діагноз:
— Її отруїли. Я в цьому не сумніваюся. Дали їй якийсь препарат, який штучно утримує її в тілі птаха.
— Серйозно? — спитала Емма. — А звідки ви знаєте?
— Викрадати й перевозити імбрин — небезпечна справа, коли вони в людській формі й можуть робити свої фокуси з зупиненням часу. А от у пташиній подобі їхні можливості дуже обмежені. Такою вашу директорку легко сховати, вона непримітна… становить значно меншу загрозу. — Він глянув на пані Сапсан. — Витвір, який вас викрав, бризкав на вас чимось? — запитав він у неї. — Рідиною чи газом?
Голова пані Сапсан сіпнулася й опустилася. Це було схоже на кивок.
Бронвін аж охнула.
— О пані, мені страшенно жаль. Ми й гадки не мали.
Я відчув укол провини. То я привів витворів на острів. Через мене все це сталося з пані Сапсан. Через мене дивні діти втратили домівку (принаймні частково). Сором від цього каменем розпирав мені горло.
— Але ж вона одужає? — спитав я. — Повернеться?