Я пояснив, як зміг.
— Ідеться не про долю. Просто я думаю, що у світі таки існує рівновага, і часом сили, яких ми не розуміємо, втручаються, щоб врівноважити шальки терезів. Пані Сапсан врятувала мого діда, і тепер я тут, щоб допомогти врятувати її.
Звузивши очі, Емма повільно кивнула. Я не розумів, погоджується вона зі мною чи обдумує, як би поввічливіше сказати, що я з глузду з’їхав.
А потім вона мене обійняла.
Пояснювати далі не було потреби. Вона все зрозуміла.
Вона теж завдячувала пані Сапсан життям.
— У нас є три дні, — сказав я. — Поїдемо в Лондон, звільнимо ту імбрину й вилікуємо пані Сапсан. Усе не так безнадійно. Еммо, ми врятуємо її. Або загинемо. — Ці слова прозвучали так відважно й рішуче, що на мить я не повірив, що це я їх промовив.
На мій подив, Емма розсміялася — наче це бозна-чому здалося їй кумедним. І на мить відвела очі. А коли подивилася на мене знову, її щелепа вже була рішучо стиснута, а очі сяяли. Колишня впевненість у собі повернулася.
— Іноді я не можу зрозуміти, хто ти: повний псих чи якесь диво, — промовила вона. — Хоча потроху починаю вірити в останнє.
Вона оповила мої плечі руками, і так ми сиділи довго-предовго. Її голова лежала на моєму плечі, тепле дихання лоскотало шию, і мені враз страшенно захотілося подолати всі маленькі прогалини між нашими тілами й злитися в одну істоту. Та Емма відсторонилася, поцілувала мене в лоб і пішла до наших. Я був надто приголомшений, щоб одразу ж піти за нею, бо відбувалося щось нове, якесь коліщатко в серці, якого я не помічав раніше, крутилося так швидко, що паморочилося в голові. І що більше вона віддалялася, то швидше крутилося коліщатко, наче розмотувало невидиму нитку, яка протяглася між нами. І якби вона відійшла надто далеко, нитка порвалася б і вбила мене.
Я не знав, чи цей дивний солодкий біль і є коханням.
Наші (діти й тварини разом) скупчилися під розложистим деревом. Ми з Еммою широкими кроками підійшли до них. Мені закортіло взяти її за руку, і я мало не взяв, та потім передумав. До мене раптово дійшло (коли Єнох озирнувся на нас з тією підозріливістю, з якою він завжди ставився до мене, а тепер поширив на нас обох), що ми з Еммою стали окремою одиницею, приватним альянсом зі своїми секретами й обіцянками.
Коли ми підійшли, Бронвін підвелася.
— Міс Еммо, з вами все гаразд?
— Так, так, — швидко промовила Емма. — Мені щось в око потрапило, от і все. А тепер усі збирайте речі. Нам треба якнайшвидше дістатися Лондона, подбати про те, щоб пані Сапсан стала такою, як раніше!
— Ми в захваті від того, що ви згодні, — підкотив очі Єнох. — Кілька хвилин тому, поки ви там шепотілися, ми дійшли тієї самої думки.
Емма почервоніла, але ковтати Єнохову наживку відмовилася. Наразі ми мали важливіші проблеми, ніж дріб’язкові конфлікти: наприклад, численні незвідані небезпеки подорожі, у яку нам час було вирушати.
— Я думаю, ви всі чудово розумієте, — сказала Емма, — що це з усіх поглядів дуже поганий план із надзвичайно слабкими шансами на успіх. — І вона пояснила чому. Лондон був дуже далеко — не за мірками сучасного світу, у якому ми могли б за допомогою джіпіес-навігатора прокласти маршрут до найближчої залізничної станції та сісти на експрес, що домчав би нас до центру міста за кілька годин. Тисяча дев’ятсот сорокового року в Британії, що знемагала в конвульсіях війни, до Лондона було як до іншого континенту: дороги й залізничні колії могли бути заблоковані біженцями, чи зруйновані бомбами, чи захоплені солдатами, — і все це відбирало час, якого в пані Сапсан не було. А ще гірше — на нас би влаштували полювання, ще запекліше, ніж досі, бо майже всіх інших імбрин уже взяли в полон.
— Забудьте про подорож! — вигукнув Едисон. — Це найменший із ваших клопотів. Можливо, я недостатньо переконливо виклав усе, коли ми з вами це обговорювали. Напевно, ви не до кінця розумієте обставини ув’язнення імбрин. — Він виразно вимовляв кожен склад, наче ми всі були глухуваті. — Невже ніхто з вас не читав про каральні контури у ваших підручниках історії для дивних?
— Авжеж, читали, — кивнула Емма.
— Тоді ви знаєте, що спроба втекти звідти дорівнює самогубству. Це смертельні пастки, всі до єдиної вони відтворюють найкривавіші епізоди історії Лондона: Велику пожежу тисяча шістсот шістдесят шостого, надзвичайно спустошливий напад вікінгів вісімсот сорок другого, згубний пік жахливої чуми. Часових карт цих місць не друкують з очевидних причин. Тож хіба що в когось із вас є дієві знання найпотаємніших куточків царства дивних…
— Я вивчаю темні й моторошні контури, — озвався Мілард. — Упродовж багатьох років то моє хобі.
— Чудово! — вигукнув Едисон. — Тоді ти маєш знати, як пробратися крізь орду порожняків, які охороняють входи туди!
Раптом мені здалося, що всі погляди повернулися до мене. Я судомно проковтнув слину, високо скинув підборіддя й сказав:
— Так, ми справді знаємо.
— Хотілося б у це вірити, — пробурчав Єнох.
— Джейкобе, я в тебе вірю, — сказала Бронвін. — Я недавно тебе знаю, але відчуваю, що знаю, яке в тебе серце. Воно сильне і щире — дивовижне серце. І я тобі довіряю. — Вона нахилилася й обійняла мене рукою за плечі. Я відчув, як стискається горло.
— Дякую, — сказав я, знітившись перед її великим напливом почуттів.
Пес поклацав язиком.
— Безумство. Ви, дітки, геть не маєте інстинкту самозбереження. Дивно, як ви всі досі дихаєте.
Емма виступила вперед і спробувала припнути Едисону язика.
— Так, дивовижно. Дякую, що просвітили нас своєю думкою. А тепер, якщо відставити голосіння, хочу вас усіх запитати: ніхто не заперечує проти того, що ми пропонуємо? Я не хочу, щоб хтось відчував себе зобов’язаним іти з нами під тиском.
Повільно, несміливо Горацій підняв руку.
— Якщо Лондон — це там, де всі витвори, то хіба це не означає, що ми самі йдемо їм до рук? Хіба це вдалий задум?
— Це геніальний задум, — роздратовано відрізав Єнох. — Витвори переконані, що ми, дивні діти, слухняні й слабкі. І найменше сподіваються, що ми можемо на них напасти.
— А якщо не вдасться? — спитав Горацій. — Тоді ми самі принесемо пані Сапсан просто їм під двері!
— Ми цього не знаємо, — сказав Г’ю. — Що Лондон — їхні двері.
Єнох пирхнув.
— Не перебільшуй. Якщо вони зламали тюремні контури й тримають там наших імбрин, то можеш закластися на свої м’які місця, що і в інших частинах міста їх повно! Ними там аж кишить, запам’ятайте мої слова. Якби це було не так, витвори не прийшли б по наші душі на старий добрий Кернгольм. Це базова військова стратегія. У бою ви не цілитеся спочатку в мізинець на нозі ворога — ви б’єте його ножем прямо в серце.
— Будь ласка, — простогнав Горацій, — годі балачок про зламані контури й пробиті ножами серця. Ти лякаєш маленьких!
— Мені не страшно! — заявила Оливка.
Горацій зіщулився. Хтось пробурмотів слово «боягуз».
— От і ні! — відрізала Емма. — Нема нічого поганого в тому, щоб боятися. Це означає, що ви сприймаєте нашу дуже серйозну пропозицію дуже серйозно. Тому що справді це буде небезпечно. Так, шанси на успіх мізерні. Навіть якщо ми дістанемося Лондона, нема гарантій, що ми знайдемо імбрин, не кажучи вже про те, щоб одну звільнити. Дуже ймовірно, що ми скінчимо свої дні десь у витворовій в’язниці чи розчинимося в пузі в порожняка. Усім зрозуміло?
Похмурі кивки розуміння.
— Єноху, я щось прикрашаю?
Єнох похитав головою.
— Якщо ми спробуємо втілити цей план, — вела далі Емма, — то можемо втратити пані Сапсан. Це не суперечить дійсності. Але якщо ми не спробуємо, якщо не підемо, тоді вже точно втратимо її, без питань. А витвори нас однаково зловлять! Отже, зважаючи на це все, той, хто не відчуває особливого бажання, може залишитися тут. — Вона мала на увазі Горація, ми всі це розуміли. Горацій втупився у цятку на землі. — Ти можеш лишитися, тут безпечно, а ми тебе заберемо пізніше, коли вся біда буде позаду. Нічого ганебного в цьому нема.
— О мій лівий шлуночок! — подав голос Горацій. — Якщо я відсиджуся тут, я ніколи не зможу з цим жити.