Г’ю з Фіоною відійшли вбік. Вони переплели руки й доторкнулися лобами, по-своєму тихо прощаючись. Ми всі вже дали обіцянки Клер і готові були вирушати, але ніхто не хотів їх тривожити, тож ми стояли й дивились. На наших очах Фіона відсторонилася від Г’ю, витрусила зі сплутаного волосся кілька насінин і виростила трояндовий кущ, що вгинався під вагою численних квіток, прямісінько на тому місці, де вони стояли. Бджоли Г’ю кинулися його запилювати. І поки вони були зайняті (неначе Фіона навмисно виростила кущ, щоб на хвилинку лишитися з Г’ю наодинці), вона щось прошепотіла йому на вухо, а Г’ю кивнув та прошепотів щось у відповідь. Коли зрештою вони обернулися й побачили, що всі ми дивимось на них, Фіона зашарілася, а Г’ю пішов нам назустріч, стиснувши руки в кишенях у кулаки. Бджоли почтом летіли за ним.
— Шоу скінчилося, ходімо, — пробурчав він.
Наше сходження вниз почалося, коли вже спускалися сутінки. Звірі провели нас до прямовисної кам’яної стіни.
— А ви всі з нами не підете? — спитала Оливка.
Емурафа пирхнула.
— Ми там і п’яти хвилин не проживемо. У вас принаймні є надія зійти за нормальних. А на мене як подивляться… — Вона погойдала своїм тілом без передніх лап. — Не встигну й оком змигнути, як мене застрелять, наб’ють опудало і повісять на стіну.
До Емми підійшов пес.
— Якщо можна, я хотів би наостанок попросити ще про одну річ…
— Ви були такі добрі до нас, — відповіла вона. — Просіть що завгодно.
— Чи не були б ви така люб’язна запалити мою люльку? У нас тут нема сірників. Я вже багато років не курив по-справжньому.
Емма виконала його прохання: торкнулася пальцем отвору в люльці. Собака втягнув дим і вдоволено видихнув хмарку.
— Хай вам у всьому щастить, дивні діти, — побажав він.
Розділ п’ятий
Наче мавпяча зграя, ми чіплялися за сітку й незграбно стукалися об кам’яну поверхню стіни, а механізм спуску рипів і мотузка потріскувала. Опустившись на землю вузлуватим клумаком, ми виплуталися з сітки. То було щось нереально схоже на забуту сценку з «Трьох лінтюхів»[1]. Щойно я думав, що звільнився, і пробував встати, як одразу ж гепався лицем на землю з мультяшним «бух!» Мертвий порожняк лежав за кілька футів од нас. З-під каменюки, яка його розчавила, на всі боки, мов у морської зірки, стирчали мацаки. Мені чомусь було соромно: така страхітлива тварюка дозволила себе знищити таким, як ми. Наступного разу (якщо він буде) нам навряд чи так пощастить.
Навшпиньки ми обійшли смердючий труп. І припустили вниз схилом, наскільки це дозволяла підступна стежина й вибухонебезпечний вантаж Бронвін. А вже на рівній землі пішли власними слідами — їх добре було видно на болотистій поверхні, вкритій мохом. Озеро ми знайшли саме вчасно, бо сонце вже сідало і на волю зі своїх сховків вилітали з вереском кажани. Здавалося, вони несуть якесь нерозбірливе застереження зі світу, де панує ніч. Ми хлюпотіли по мілині до кам’яного велетня, а вони все верещали й кружляли понад нашими головами. Ми видряпалися у роззявлений рот кам’яного гіганта і пострибали йому в горло, а виринули з-під потилиці. Вода вмить стала прохолоднішою, світло дня — яскравішим. Ми потрапили у вересень тисяча дев’ятсот сорокового року.
Довкола мене вигулькували з води інші діти. Усі пронизливо повискували й затуляли долонями вуха від тиску, що супроводжував швидкі часові переходи.
— Наче літак злітає. — Я порухав щелепою, щоб вийшло повітря.
— А я ніколи літаком не літав, — зізнався Горацій, струшуючи воду з краю капелюха.
— Або коли їдеш по автостраді й хтось опускає скло, — сказав я.
— А що таке автострада? — спитала Оливка.
— Забудьте.
На нас цитьнула Емма.
— Слухайте!
Десь віддалік гавкали собаки. Здавалося, що вони далеко, та в глухих лісах звук розлягався не так, як звичайно, і відстані могли бути оманливими.
— Треба йти швидко, — наказала Емма. — І щоб ні звуку, поки я не скажу. Директорко, ви теж!
— Я жбурну вибухове яйце в першого ж собаку, який до нас підбіжить, — заявив Г’ю. — Це навчить їх не полювати на дивних.
— Не здумай, — застерегла Бронвін. — Необережно вчиниш з одним яйцем, і вони всі повибухають!
Ми вилізли з озера й пішли в ліс. Мілард звірявся з пом’ятою картою пані Королик. Десь за півгодини ми вийшли на ґрунтову дорогу, яку показував із верхівки вежі Едисон. Ми стояли в борознах, залишених колесами старих возів, а Мілард тимчасом вивчав карту: крутив її то в один бік, то в інший, мружив очі, щоб розгледіти мікроскопічні позначки. Я поліз у кишеню джинсів по телефон, бо подумав, що можу скористатися своєю картою (давня звичка), але, постукавши по екрану, зрозумів, що чорний прямокутник скла не збирається оживати. Авжеж, він був зіпсований: промок, давно розрядився, і до найближчої вежі-ретранслятора було п’ятдесят років. Телефон виявився єдиною річчю, яка пережила загибель усіх наших пожитків у морі, але тут він був ні до чого не придатним, чужорідним предметом. Я викинув його в ліс. Та вже через тридцять секунд відчув укол жалю і побіг його шукати. Я не до кінця розумів чому, але розстатися з ним був не готовий.
Мілард згорнув карту і оголосив, що містечко розташоване ліворуч від нас — і йти до нього пішки щонайменше п’ять-шість годин.
— Якщо хочемо прийти до темряви, треба поквапитися.
Ми пройшли зовсім небагато, коли раптом Бронвін помітила, що вдалині на дорозі позаду нас підіймається хмара куряви.
— Хтось їде, — сказала вона. — Що робитимемо?
Мілард зняв із себе шинель і викинув у траву на узбіччі, ставши таким чином невидимим.
— Я вам раджу зникнути, — сказав він. — Наскільки це дозволяють ваші обмежені можливості.
Ми зійшли з дороги й причаїлися за кущами. Хмара куряви побільшала, а разом з нею долинув стукіт дерев’яних коліс і цокіт кінських копит. Їхав караван возів. Коли вони зі стукотом-грюкотом виринули з куряви й поїхали повз нас, я почув, як охнув Горацій, і побачив, як розпливається в усмішці Оливка. То були не сірі вози, які я звик бачити на Кернгольмі, а якісь наче циркові, пофарбовані в різнобарв’я веселки, з химерно різьбленими дахами та дверцятами, запряжені кіньми з довжелезними гривами, а погоничами були чоловіки й жінки, прикрашені яскравими намистами. Згадавши, як Емма розказувала про мандрівки з виставами, що їх вони ставили з пані Сапсан, я повернувся до неї.
— Це дивні люди?
— Це цигани, — відповіла вона.
— А це добре чи погано?
Емма звузила очі.
— Ще не знаю.
Я бачив, що вона подумки зважує якесь рішення, і подумав, що знаю, про що вона міркує. Містечко, до якого ми прямували, було далеко звідти, а ці вози пересувалися значно швидше, ніж ми на своїх двох. За нами гналися витвори й собаки, тож додаткова швидкість пересування давала шанс утекти, а не бути впійманими. Але ми не знали, що то за цигани й чи можна їм довіряти.
Емма подивилася на мене.
— Як думаєш, варто зловити попутку?
Я подивився на вози. Перевів погляд на Емму. Подумав про те, як почуватимуться мої ноги після шестигодинної ходи в досі мокрих черевиках.
— Безперечно, — відповів я.
Емма жестами показала решті на останній віз і зробила вигляд, наче біжить за ним. Вагон за формою нагадував маленьку конячку. З обох боків у нього було по віконцю, а ззаду випиналася платформа, схожа на ґанок. Напевно, її ширина й глибина дала б нам усім змогу там поміститися, за умови, що ми міцно притиснемось одне до одного. Віз їхав швидко, але не швидше, ніж ми бігали, тож коли він нас проминув і останній погонич уже не міг нас помітити, ми вискочили з кущів і припустили за возом. Першою на нього вилізла Емма й простягла руку наступному. Одне за одним ми видряпалися на віз і вмостились у різних незручних позах на задній платформі воза, тихо й обережно, щоб не почув погонич.
1
«Три лінтюхи» — американський водевіль, що був популярним у першій половині двадцятого століття.