Выбрать главу

Уперед виступив ватажок.

— Ви як? — спитав він. — Вибачте, якщо це вас налякало.

— Ми живі, — відповіла Емма, боязко озираючись. — Але де цей ваш ведмідь?

— Не лише у вас є надзвичайні здібності, — промовив юнак, що стояв на краю натовпу, і одразу ж продемонстрував нам свій талант: загарчав ведмедем і занявкав котом, перекидаючи голос з одного місця на інше легкими поворотами голови. Звучало це так, наче нас оточили з усіх боків. Коли ми прийшли до тями від шоку, то несамовито заплескали в долоні.

— Ти ж казала, що вони не дивні, — прошепотів я Еммі.

— Такі салонні фокуси хто завгодно показувати може, — відповіла вона.

— Пробачте, що я не відрекомендувався як слід, — сказав ватажок циган. — Мене звати Бехір Бехманатов. А ви наші почесні гості. — І він шанобливо вклонився. — Чому ж ви не сказали, що ви синдриґасті?

Від подиву ми аж роти порозтуляли. Він назвав нас стародавнім іменем усіх дивних, тим, якого навчила нас пані Сапсан.

— А ми з вами звідкись знайомі? — спитала Бронвін.

— Де ви чули це слово? — спитала Емма.

Бехір усміхнувся.

— Якщо приймете нашу гостинність, обіцяю все пояснити. — Він ще раз вклонився і пішов відмикати нашу клітку.

* * *

Ми сиділи з циганами на тонких килимах ручного плетіння, розмовляли і їли рагу в мерехтливому світлі багать-близнят. Я поклав ложку, яку мені дали, й сьорбав просто з дерев’яної миски, геть забувши про хороші манері, а жирний смачний бульйон стікав по підборіддю. Бехір походжав поміж нас, у кожної дивної дитини запитував, чи зручно їй, чи достатньо їжі й питва, повсякчас перепрошував за стан нашого одягу, вкритого тепер брудним сіном з клітки. Після того як ми продемонстрували йому свої дива, його ставлення до нас цілковито перемінилося — за кілька хвилин ми з бранців перейшли в розряд почесних гостей.

— Мені дуже шкода, що з вами так поводилися, — сказав він, опускаючись на подушку між багаттями. — Коли йдеться про безпеку моїх людей, я мушу вживати всіх застережних заходів. По дорогах нині вештається чимало чужинців — людей, які видають себе не за тих, ким вони є. Якби ви зразу сказали мені, що ви синдриґасті…

— Нас навчили ніколи й нікому не розказувати, — сказала Емма.

— Ніколи, — наголосила Оливка.

— Той, хто вас цього навчив, дуже мудрий, — кивнув Бехір.

— А звідки ви про нас знаєте? — спитала Емма. — Ви говорите давньою мовою?

— Лише кілька слів. — Бехір подивився у вогонь, на якому шкварилося вже потемніле м’ясо на рожні. — Між вашим народом і моїм віддавна існує порозуміння. Ми не надто й відрізняємося. Вигнанці й блукальці — душі, які відтіснили на край світу. — Він підчепив із рожна шматок м’яса й задумливо його зжував. — Ми свого роду чужинці. За багато років ми, цигани, прийняли до себе й виховали декілька ваших дітей.

— І ми вдячні за це, — сказала Емма, — а також за вашу гостинність. Ризикну здатися неввічливою, але ми не можемо залишитися з вами надовго. Нам дуже важливо дістатися до Лондона якнайшвидше. Треба встигнути на поїзд.

— Заради вашого хворого друга? — спитав Бехір і здійняв брову, показуючи на Г’ю, котрий давно вже нічого не вдавав і, забувши про все на світі, поглинав рагу. Над головою в нього радісно кружляли бджоли.

— Щось типу того, — підтвердила Емма.

Бехір розумів, що ми щось приховуємо, але від доброти душевної вирішив не втручатися у наші таємниці.

— Сьогодні вже поїздів не буде, — сказав він. — Але ми повстаємо на світанку й відвеземо вас на станцію на перший ранковий. Таке вас влаштує?

— Іншого виходу нема. — Від неспокою Емма нахмурила брови. Попри те, що ми зберегли час, під’їхавши на фургоні замість іти пішки, пані Сапсан все одно втратила цілий день. І тепер їй щонайбільше залишалося два дні. Але це було в майбутньому. А поки що ми були в теплі, ситі й над нашими головами тимчасово не нависала небезпека. У таких умовах важко було не радіти життю, хай навіть недовго.

З циганами ми потоваришували швидко. Усім хотілося якнайшвидше забути, що між нами сталося раніше. Бронвін намагалася попросити вибачення у хлопця, якого брала в заручники, але він відмахнувся від неї так, ніби то була дрібниця. Цигани безжалісно нас годували, весь час підсипали й підсипали їжі в миску, а коли я спробував запротестувати, насипали з горою. Пані Сапсан вискочила зі свого сховку в Бронвін за пазухою і криком оголосила, що голодна, тоді цигани її теж нагодували: кидали в повітря шматки сирого м’яса й радісно ухкали, коли вона підскакувала й хапала їх у дзьоб.

— Вона зголодніла! — засміялася Оливка і швидко заплескала в долоні, коли птаха пазурами роздерла свинячу ніжку.

— Ну що, тепер ти радий, що ми їх не підірвали? — пошепки спитала Бронвін у Єноха.

— Ну, напевно, так, — кивнув той.

Циганський оркестр заграв іншу пісню. Ми їли й танцювали. Я переконав Емму піти зі мною в танок довкола багаття. Зазвичай я соромився танцювати на людях, та цього разу вирішив дати собі волю. Наші ноги літали, а руки плескали в такт музиці, і на кілька осяйних хвилин ми загубилися в ній цілковито. Я зміг забути про те, яка страшна небезпека над нами нависла і як того самого дня нас мало не зловили витвори й не зжер порожняк, який обгриз би наші кістки, і вони б давно валялися в яру. Тієї миті я був безмежно вдячний циганам, а ще тому, як просто влаштована тваринна частина мого мозку — гарячої їжі, пісні й усмішки дорогої для мене людини цілком вистачило, щоб відвернути мою увагу від мороку, хай навіть і ненадовго. Та потім пісня скінчилася, ми повсідалися знов, і в тій тиші, що настала, я відчув, як змінюється настрій. Емма подивилася на Бехіра.

— Можна у вас дещо запитати?

— Авжеж, — кивнув він.

— Чому ви заради нас ризикували своїми життями?

Бехір махнув рукою.

— Ви б вчинили так само.

— У цьому я не впевнена. Просто хочу зрозуміти. Це тому, що ми дивні?

— Так, — просто відповів він. Минуло кілька секунд. Він дивився на дерева, що росли на краю нашої галявини, на їхні стовбури, осяяні багаттям, і чорноту, яка починалася далі. А тоді сказав: — Познайомити вас із сином?

— Авжеж, — кивнула Емма.

Вона підвелася, я та кілька наших зробили так само.

Але Бехір підняв руку.

— На жаль, він сором’язливий. Лише ти, — показав він на Емму, — і ти, — на мене. — А ще той, якого чутно, але не видно.

— Вражає, — зізнався Мілард. — А я ж так старався залишатися непомітним!

Єнох знову сів.

— Чому мене вічно звідусіль витісняють? Від мене що, тхне?

У коло від багаття прослизнула циганка в пишній сукні.

— Поки їх не буде, я погадаю вам по руці й розкажу, що на вас чекає. — Вона повернулася до Горація. — Може, одного дня ти підкориш Кіліманджаро! — І до Бронвін: — А ти вийдеш заміж за багатого й красивого чоловіка!

Бронвін презирливо пирхнула:

— Все життя мріяла.

— Майбутнє — це мій фах, мадам, — сказав Горацій. — Дозвольте я покажу вам, як це робиться!

Ми з Еммою та Мілардом залишили їх і пішли з Бехіром через увесь табір. Біля простенького на вигляд фургона спинилися, він піднявся короткою драбиною і постукав у двері.

— Раді? — тихо покликав він. — Вийди, будь ласка. Тут люди прийшли з тобою побачитися.

Двері прочинилися, й у щілину визирнула жінка.

— Він боїться. Не хоче злазити з крісла. — Вона уважно нас роздивилася, потім відчинила двері ширше й знаком запросила нас увійти. Ми вибралися вгору драбиною й, попригинавши голови, зайшли в тісну, але затишну кімнатку, що здавалася вітальнею, спальнею і кухнею водночас. Під вузеньким вікном стояли ліжко, стіл і стілець, а також маленька пічка, труба якої виходила в отвір у даху. Тут було все для того, щоб мати змогу тижнями чи навіть місяцями самодостатньо жити в дорозі.

У єдиному кріслі сидів хлопчик. На колінах у нього лежала труба. Я зрозумів, що вже бачив, як він грає на ній у циганському дитячому оркестрі. То був Бехірів син, а жінка була його дружиною.