— Зараз, сер!
Касир проштовхнув нам стос квитків першого класу.
— Приємної вам поїздки, — побажав він. — Будь ласка, нікому не кажіть, що почули це від мене, пані й панове, але на вашому місці я б сховав цю пташку, щоб її ніхто не бачив. Провідникам вона не сподобається, попри ваші квитки першого класу.
Ми відійшли від каси, тримаючи в руках квитки, і Горацій роздув груди, мов павич.
— Де, скажи, будь ласка, ти взяв таку силу грошей? — спитала Емма.
— Врятував із шухляди комода пані Сапсан якраз перед тим, як будинок згорів, — відповів Горацій. — І пришив собі до пальта спеціальну кишеньку, щоб заховати.
— Горацію, ти геній! — вигукнула Бронвін.
— А хіба справжній геній віддав би всі наші гроші до цента? — вставив Єнох. — Невже нам справді потрібен був цілий вагон першого класу?
— Ні, — відказав Горацій, — але ж приємно було посадити того мужика в калюжу, скажи?
— Мабуть, так, — погодився Єнох.
— Це тому, що насправді гроші потрібні, щоб маніпулювати іншими й змушувати їх почуватися гіршими за тебе.
— Щодо цього я б не була така впевнена, — сказала Емма.
— Та я жартую! — махнув рукою Горацій. — Звісно, вони для того, щоб одяг купувати.
Ми вже збиралися було сісти на поїзд, коли нас зупинив провідник.
— Покажіть квитки! — зажадав він. А простягнувши руку до стосика в руці в Горація, помітив, що Бронвін щось кутає в пальто. — Що це у тебе там? — підозріливо приступив він до неї.
— А що в мене де? — відповіла Бронвін якомога недбалішим тоном, стараючись прикривати пальтом опуклість, яка ніяк не хотіла сидіти тихо.
— Під пальтом! Не грайся зі мною, дівчинко.
— Це, е-е… — Бронвін намагалася думати швидко, але їй це не вдавалося. — Пташка.
Емма опустила голову. Єнох затулив очі рукою і застогнав.
— Із тваринами не можна! — гаркнув провідник.
— Але ви не розумієте, — сказала Бронвін. — Вона зі мною з дитинства… ми мусимо сісти на цей поїзд… ми так багато заплатили за квитки!
— Правила є правила! — заперечив провідник. Помітно було, що йому от-от урветься терпець. — Не грайтеся зі мною!
Зненацька Емма рвучко підняла голову. Її обличчя просяяло.
— Іграшка! — вигукнула вона.
— Що? — перепитав провідник.
— Пане провідник, це несправжня пташка. Ми б і подумати не могли так нахабно порушити правила. Розумієте, це улюблена іграшка моєї сестри, й вона подумала, що ви хочете її у неї забрати. — Вона жалібно й благально склала руки. — Ви ж не відберете в дитини улюблену іграшку, правда?
Провідник із сумнівом подивився на Бронвін.
— Якась вона занадто доросла для іграшок, ви так не вважаєте?
Емма нахилилася вперед і прошепотіла:
— Розумієте, вона трохи відстала…
У відповідь на це Бронвін насупилася, але їй нічого не лишалося, крім підіграти. Провідник підійшов до неї.
— Що ж, показуй свою іграшку.
Момент істини. Ми всі затамували дух, а Бронвін розкрила пальто, засунула руку за пазуху і повільно витягла пані Сапсан. Коли я побачив птаху, то на мить перелякався, бо подумав, що вона померла. Пані Сапсан геть задерев’яніла й лежала в руці у Бронвін з заплющеними очима й знерухомілими лапами. Та потім я збагнув, що то вона теж підіграє.
— Бачите? — спитала Бронвін. — Пташка несправжня. Це опудало.
— А я бачив, як вона ворушилася! — не вгавав провідник.
— Це, е-е, механічна модель. Дивіться.
Бронвін стала навколішки й поклала пані Сапсан на землю на бік. Далі просунула пальці їй під крило і вдала, ніби накручує механізм. Очі пані Сапсан одразу ж розплющилися, і вона забігала по перону, механічно погойдуючи головою і перебираючи лапами, неначе приведена в дію пружиною. Через якийсь час вона рвучко зупинилася на місці й повалилася на землю, штивна, мов дошка. Її гра заслуговувала на «Оскар».
Здавалося, провідника це майже переконало. Але не до кінця.
— Ну, — задумливо промовив він. — Якщо це іграшка, то ти не будеш проти сховати її у коробку. — І він кивнув на валізу, яку Бронвін поставила була на платформу.
Бронвін вагалася.
— Це не…
— Так, добре, нам не важко. — Емма розщібнула застібки на валізи. — Сестро, сховай її.
— Але там немає повітря! — просичала Бронвін.
— Проб’ємо дірки! — так само просичала у відповідь Емма.
Бронвін підняла пані Сапсан і обережно поклала її у валізу.
— Пробачте мені, пані, — прошепотіла вона, опустила кришку і защебнула.
Після цього провідник нарешті прийняв наші квитки.
— Перший клас! — здивовано відзначив він. — Ваш вагон прямо попереду. — Він показав у дальній кінець платформи. — Раджу поквапитися.
— Тепер він нам радить! — обурилася Емма, і ми припустили платформою.
Із пахканням і металевим скреготом поїзд рушив. Поки що він їхав дуже повільно, але з кожним обертом коліс набирав швидкість.
Ми порівнялися з вагоном першого класу. Першою у відчинені двері застрибнула Бронвін. Вона поставила валізу в тамбурі й простягнула руку, щоб допомогти Оливці.
Аж раптом у нас за спинами чийсь голос закричав:
— Стояти! Зійти з поїзда!
Той голос належав не провіднику. Він був глибший і більш владний.
— Клянуся, — сказав Єнох, — якщо ще хоч одна людина спробує завадити нам сісти на цей поїзд…
Прогримів постріл, і від раптового шоку в мене заплелися ноги. Я вивалився з дверей тамбура на платформу.
— Я сказав «стояти»! — знову проревів голос. Озирнувшись через плече, я побачив солдата в однострої, що стояв на платформі. Коліна він підігнув у позу для стрільби, гвинтівку спрямував на нас. Щоб довести всю серйозність своїх слів, він з гучним тріском випустив ще дві кулі понад нашими головами. — Вийти з поїзда, на коліна! — сказав він і широкими кроками попрямував до нас.
Я подумував, чи не пуститися навтьоки, та потім випадково побачив солдатові очі, і їхні вибалушені білки без зіниць переконали мене, що не варто цього робити. То був витвір, і я розумів, що він без зайвих роздумів застрелить будь-кого з нас. Краще не давати йому приводу.
Бронвін з Оливкою, мабуть, думали так само, бо вийшли з поїзда і опустилися на коліна поряд із нами всіма.
«Так близько, — подумав я. — Ми були так близько».
Поїзд залишив станцію без нас, а разом із ним розчинилася хмаркою пари вдалині наша надія врятувати пані Сапсан.
«А разом із нею й сама пані Сапсан». У мене все аж перевернулося всередині. Бронвін залишила валізу з птахою в поїзді! На автоматі я скочив на рівні ноги і вже хотів мчати навздогін поїзду… але перед моїм обличчям виникло дуло гвинтівки, і я відчув, як сила вмить полишає мої м’язи.
— Більше… ні… кроку, — відчеканив солдат.
І я знову впав на землю.
Ми стояли навколішки, піднявши руки. Серця в нас калатали. Солдат ходив довкола, напружений, цілився з гвинтівки й тримав палець на спусковому гачку. Вперше після доктора Ґолана я опинився так близько від витвора, що міг його роздивитися. На ньому була стандартна уніформа британського солдата: сорочка захисного кольору, заправлена у вовняні штани, чорні чоботи, каска. Але вдягнув він це все якось недоладно, наче костюм, до якого він ще не звик, — штани були перекручені, а каска сиділа занадто високо на маківці. А ще він, здавалося, нервувався: голова смикалася туди-сюди, поки він оцінював нас поглядом. Сили були нерівні. Нам, жменьці беззбройних дітей, за останні три дні вдалося прикінчити одного витвора і двох порожняків. Він нас боявся, і це більше, ніж усе інше, змушувало мене боятися його. Бо страх робив його непередбачуваним.
Він зняв із пояса рацію і щось у неї протріщав. Засичав фоновий шум, а за мить витвору відповіли. Розмова велася зашифровано, я не зрозумів з неї ні слова.
Він наказав нам встати. Ми послухалися.
— А куди ми підемо? — несміливо спитала Оливка.
— На прогулянку, — сказав він. — На приємну спокійну прогулянку. — У нього була рубана манера говорити, ковтаючи голосні, і з неї я зрозумів, що він нетутешній, але імітує британський акцент, хоч це й не надто добре йому вдається. Витворів вважали майстрами маскування, однак цей точно зірок із неба не хапав.