— З шеренги не виходити, — наказав він, по черзі вирячившись на кожного з нас. — Не бігти. У мене в обоймі п’ятнадцять набоїв, досить, щоб зробити в кожному з вас по дві дірки. А ти, невидимий, не думай, що я не бачу твого піджака. Змусиш мене за собою бігти — і я наріжу твої невидимі пальці на сувеніри.
— Так, сер, — сказав Мілард.
— Мовчати! — прогримів солдат. — Кроком руш!
Ми промарширували повз будку каси (касир десь подівся) далі платформою, вийшли зі станції й рушили вулицями. Раніше, коли ми йшли через містечко, жителі Коула лише ковзали по нас поглядами, та тепер, наче сови, повертали голови, і проводжали поглядами вервечку дітей, які крокували під прицілом. Солдат тримав нас у щільному строю й покрикував, коли хтось відходив надто далеко. Я йшов останнім, він — за мною. Я чув, як дзеленчить на ходу його патронташ. Ми поверталися тим самим шляхом, яким прийшли, — прямісінько до виходу з міста.
У голові в мене снували десятки планів утечі. Ми могли розбігтися в різні боки. Ні — щонайменше кількох він би пристрелив. Може, хтось міг вдати, що непритомніє на дорозі, тоді той, хто йшов позаду, впав би, і в метушні… ні, він на це не поведеться, занадто дисциплінований. Комусь із нас довелося б підібратися поближче, щоб забрати в нього зброю.
Мені. Я найближче. Може, якщо трохи повільніше йти, дочекатися, коли він підійде, й накинутися… Але кого я дурю? Героєм бойовиків я не був. Мені було так страшно, що я ледве дихав. Та й відстань між нами була десять ярдів, і дуло його гвинтівки дивилося мені в спину. Він застрелить мене одразу ж, як обернуся, і я спливу кров’ю посеред дороги. Так я уявляв собі дурість, а не героїзм.
Ззаду під’їхав джип і пригальмував збоку, підлаштовуючись під нашу ходу. У ньому сиділи ще двоє солдатів. В обох були окуляри з дзеркальними скельцями, але я знав, що за ними. Витвір на сидінні пасажира кивнув тому, який узяв нас у полон, і відсалютував — хороша робота! — потім повернувся до нас і з тієї миті більше не відводив від нас погляду та не знімав рук з гвинтівки.
Тепер у нас був супровід, й один озброєний гвинтівкою витвір перетворився на трьох. Будь-яка надія на порятунок, яку я плекав, згасла.
Ми йшли і йшли, під ногами хрускотів гравій, а поряд, як дешева газонокосарка, гуркотів двигун джипа. Містечко залишилося позаду, і обабіч дороги, вздовж якої вишикувалися дерева, виникла ферма. Її поля стояли бурі й голі. Солдати не обмінялися ні словом. У них було щось від роботів, неначе їм витягли мозок і замінили його дротами. По ідеї, витвори мали бути надзвичайно розумними, але ці типи здавалися мені бовдурами. А тоді я почув над вухом дзижчання і, піднявши голову, побачив, що над головою кружляє бджола, яка потім полетіла геть.
«Г’ю, — подумав я. — Що він замислив?» Я пошукав його поглядом у ряду, турбуючись, що він може планувати щось таке, що наразить нас на кулі, — але не побачив.
Я швидко полічив голови. Одна-дві-три-чотири-п’ять-шість. Переді мною йшла Емма, далі Єнох, Горацій, Оливка, Мілард і Бронвін.
«А де ж подівся Г’ю?»
І тут я мало не підскочив. Г’ю не було! Це означало, що його не захопили разом із нами всіма. Він був на волі! Може, у гармидері на станції він примудрився прослизнути в простір між поїздом і платформою чи вскочив у поїзд, а солдат цього не помітив. Мені закортіло дізнатися, чи не скрадається він за нами, але я не міг обернутися, бо виказав би його.
Я сподівався, що позаду його немає, бо це могло означати, що він з пані Сапсан. Інакше як ми її відшукаємо? І що буде, коли їй забракнне повітря? Вона ж замкнена у тій валізі. І взагалі, що тисяча дев’ятсот сорокового року робили з підозрілими покинутими предметами багажу?
До горла підкотив клубок, і жаром обпекло лице. Забагато всього страшного відбувалося, сотні сценаріїв жаху боролися в мозку за мою увагу.
— Назад у стрій! — крикнув солдат у мене за спиною, і я збагнув, що звертається він до мене, що у стані гарячкуватих роздумів я занадто відхилився від середини дороги. Я бігом повернувся на місце за Еммою (вона благально подивилася на мене через плече: «Не сердь його!» — і я пообіцяв собі, що триматиму себе в руках).
Ми йшли вперед у нервовій тиші. Крізь нас електричним струмом проходила напруга. Я бачив, як Емма стискає і розтискає кулаки, як Єнох трясе головою і бурмоче щось собі під носа, як збивається з кроку Оливка. Здавалося, от-от неминуче настане мить, коли хтось із нас зробить щось відчайдушне і полетять кулі.
А тоді я почув, як зойкнула Бронвін, і підвів погляд — щоб побачити, як на моїх очах розгортається сценарій фільму жаху, якого я собі й уявити не міг. Попереду лежали три масивні кучугури: одна на дорозі, а ще дві — на прилеглому полі, з іншого боку неглибокого рову. Спочатку я, відмовляючись вірити очам, подумав, що то купи чорної землі.
Та потім ми підійшли ближче, і я вже не міг не бачити очевидного: трьох мертвих коней на дорозі.
Оливка пронизливо закричала. Бронвін інстинктивно рвонулася заспокоїти її: «Квіточко, не дивися!» — і солдат із дробовиком вистрелив у повітря. Ми кинулися на землю й поприкривали голови.
— Ще раз так зробиш — валятимешся в канаві разом із ними! — прокричав він.
Поки ми підводилися, Емма встигла прошепотіти мені слово «цигани» й кивнути на найближчого коня. Я зрозумів, що вона мала на увазі: то були їхні коні. Я навіть упізнав відзнаки на одному з них — біли плями на задніх ногах — і зрозумів, що саме на цьому коні я їхав лише годину тому.
Було таке відчуття, що мене от-от знудить.
Усе склалося докупи, кадр за кадром прокрутилося кіно в голові. Це зробили витвори — ті самі, які напередодні здійснили набіг на табір. Цигани зустріли їх на дорозі після того, як залишили нас на краю містечка. Сталася сутичка, потім погоня. Витвори застрелили коней на ходу, під циганами.
Я знав, що витвори вбивають людей (і дивних дітей, як казала пані Шилодзьобка), але брутальність, з якою вбили цих коней, перевершила навіть те велике зло. Ще годину тому вони були сповненими життя тваринами. Їхні очі світилися розумом, тіла вигравали м’язами й випромінювали тепло. А тепер від втручання кількох шматків металу вони перетворилися на купи холодного м’яса. Ці горді сильні тварини, застрелені й покинуті на дорозі, мов сміття.
Я трясся від страху й кипів од гніву. А ще мені було шкода, що я їх не оцінив по заслузі. От я зіпсована невдячна тварюка.
«Зосередься, — наказав я собі. — Зберися».
Куди поділися Бехір та його люди? Де був його син? Я знав лише одне — витвори нас пристрелять. Я був у цьому переконаний. Ці самозванці у солдатських одностроях насправді самі були лише тваринами, страхітливішими навіть за порожняків, яких вони контролювали. У витворів принаймні був розум, яким вони могли користуватися. Але цей творчий дар вони скеровували на те, щоб руйнувати світ. Щоб перетворювати живих істот на мертвих. А навіщо? Аби вони самі могли прожити трохи довше. Аби могли мати трохи більше влади над світом навколо та над істотами, які його населяли і до яких їм було цілковито байдуже.
Марнотратство. Таке дурне марнотратство.
Але тепер вони збиралися нас знищити. Відвести на якесь поле смерті, де нам влаштують допит і потім уб’ють. А якщо Г’ю такий дурний, що пішов за нами слідом (якщо бджола, яка літала туди й назад уздовж нашого строю, означала, що він неподалік), то його теж прикінчать.
Боже, поможи нам усім.
Убиті коні вже лишилися далеко позаду, коли солдати наказали нам звернути з головної дороги на вузьку ґрунтову. То була стежечка, кілька футів завширшки, тому солдатам, що їхали поряд, довелося залишити джип і далі піти пішки — двоє спереду і двоє позаду. Поля, що стелилися обабіч, були здичавілі, порослі заквітчаними бур’янами, над якими дзижчали комахи стиглого літа.
Прекрасне місце для смерті.
Через якийсь час на краю поля показалася повітка під солом’яною стріхою. «Отам вони це й зроблять, — подумав я. — Отам вони нас і вб’ють».