Горацій міцно заплющив очі, неначе міг одним лише своїм бажанням перенестися деінде.
— Або, — вів далі пан Вайт, — якщо не хочеш вибирати когось із них, я радо виберу одного з вас. Тебе це влаштує?
— Ні!
— Тоді кажи! — проревів пан Вайт. Його губи розійшлися, показуючи вишкір блискучих зубів.
— Синдриґасті, нічого їм не кажіть! — прокричав Бехір. Один із солдатів ударив його чоботом у живіт, циган застогнав і затих.
Пан Вайт ухопив Горація за підборіддя, щоб змусити його подивитися просто у свої жахливі порожні очі.
— Ти скажеш. Скажеш, і я тебе не чіпатиму.
— Так. — Горацій досі міцно стискав повіки, досі подумки намагався втекти, але залишався на місці.
— Що «так»?
Горацій із тремтінням видихнув повітря.
— Так, я скажу.
— Не смій! — закричала Емма.
«О Господи, — подумав я. — Він її здасть. Він надто слабкий. Треба було лишити його у звіринці».
— Шшш, — просичав пан Вайт йому на вухо. — Не слухай їх. Уперед, синку. Розказуй, де пташка.
— Вона в шухляді, — сказав Горацій.
Зрощені брови пана Вайта зсунулися ще більше.
— У шухляді. Якій шухляді?
— У тій, де вона завжди була.
Вайт струсонув Горація за підборіддя і прокричав:
— У якій шухляді?!
Горацій хотів був щось сказати, однак стулив рота. Проковтнув слину, щоб змочити пересохле горло. Випростав спину. А тоді його очі розплющилися, він твердо подивився в очі пану Вайту і сказав:
— У тій, де твоя мамка труси тримає. — І плюнув витвору межи очі.
Руків’ям ножа пан Вайт ударив Горація збоку по голові. Оливка пронизливо закричала, і дехто з нас зіщулився від болю, коли Горацій повалився на землю, мов мішок із картоплею. Із кишень у нього випали та розсипалися по підлозі дрібні гроші й квитки на поїзд.
— Це що таке? — пан Вайт нахилився, щоб роздивитися.
— Я спіймав їх, коли сідали на поїзд, — відрапортував той, хто нас наздогнав.
— А чому ти тільки тепер про це кажеш?
Солдат зам’явся.
— Я подумав…
— Забудь, — перебив його пан Вайт. — Перехопіть поїзд. Негайно.
— Сер?
Пан Вайт позирнув на квиток, потім на свій наручний годинник.
— Той, що о восьмій тридцять до Лондона, робить довгу зупинку в Портмедоґу. Якщо поквапитеся, він вас там чекатиме. Обшукайте його з голови до хвоста. Почніть із першого класу.
Солдат відсалютував і побіг надвір.
Пан Вайт повернувся до інших солдатів.
— Обшукайте решту, — наказав він. — Побачимо, чи нема в них при собі чогось цікавенького. Хто чинитиме опір, пристрельте.
Поки двоє солдатів із гвинтівками стояли на варті, третій нас обшукував: переходив від одного дивного до іншого і вивертав наші кишені. У більшості нічого не було, крім пушинок і крихт хліба, проте у Бронвін солдат знайшов гребінець зі слонової кістки. «Будь ласка, віддайте, це належало моїй мамі», — слізно попросила вона, та він лише розсміявся і сказав: «От тільки розчісуватися ним вона тебе не навчила, мужикувате ти дівчисько!»
У Єноха знайшли маленький пакуночок з могильною землею, повною хробаків. Солдат розгорнув його, понюхав і з огидою кинув на долівку. У мене в кишені він знайшов розряджений мобільний. Коли він стукнувся об підлогу, Емма здивовано глянула на мене, і в її погляді читалося запитання: навіщо він тобі? Горацій нерухомо лежав на підлозі. Він або справді вирубився, або вдавав непритомного. Далі настала Еммина черга, але допускати, щоб її обшукували, вона не збиралася. Коли солдат наблизився до неї, вона показала зуби й прогарчала:
— Тільки торкнися мене, і я спалю тобі руку!
— Уу, скільки вогню! — І він розреготався. — Вибач, не стримався.
— Я не жартую. — Емма прийняла руки з-за спини. Вони світилися червоним жаром, і навіть на відстані трьох футів я відчував гарячі хвилі, що від них ішли.
Солдат відскочив од неї подалі.
— Гаряча штучка з запальною вдачею! — сказав він. — Люблю таких жінок. Але тільки спробуй мене обпекти, і Кларк заляпає стіну шматками вашого мозку.
Солдат, на якого він показав, притиснув дуло гвинтівки до Емминої голови. Емма заплющила очі, часто-часто дихаючи. Потім опустила руки й згорнула їх за спиною. Вона вся аж бриніла від гніву.
Так само, як я.
— Ану без фокусів, — попередив її солдат. — Не роби різких рухів.
Стискаючи кулаки, я дивився, як він ковзає руками вгору і вниз по її ногах, потім проводить пальцями нижче вирізу сукні — і все це аж занадто повільно і з ласою усмішкою. Ще ніколи в житті я не почувався таким безсилим, навіть тоді, коли ми були замкнені в клітці для тварин.
— У неї нічого немає! — закричав я. — Не чіпайте її!
На мене не звернули уваги.
— Оця мені подобається, — сказав солдат пану Вайту. — Думаю, нам варто трохи потримати її у себе. Для… дослідів.
Пан Вайт скорчив гримасу.
— Капрале, ви огидний представник виду. Але я з вами згоден — вона цікава. Я чув про тебе, — сказав він, звертаючись до Емми. — Я б усе віддав, аби вміти те, що вмієш ти. Якби ж ми могли загнати твої руки в пляшку…
Пан Вайт якось дивно всміхнувся і повернувся до солдата.
— Закінчуй, — відрізав він. — Ми не чекатимемо цілий день.
— Із задоволенням, — і солдат підвівся, проводячи руками по тілу Емми.
Далі все сталося мов у вповільненій зйомці. Я бачив, що цей мерзенний розпусник збирається нахилитися й поцілувати Емму. А ще бачив, що Еммині руки в неї за спиною вже випромінюють по контурах полум’я. Я розумів, до чого все йде: щойно його губи наблизяться до неї, вона виставить руки й розплавить йому обличчя — навіть під ризиком отримати кулю. Вона досягла точки кипіння.
Я теж.
Я весь напружився, готовий до бою. Був переконаний, що ми проживаємо останні миті. Але ми проживемо їх на власних умовах. І якщо доведеться померти, то бачить Бог — кількох витворів ми заберемо з собою.
Солдат ковзнув руками по Емминій талії. Дуло іншої гвинтівки впритул наблизилося до її лоба. А вона наче нахилилася вперед, кидаючи виклик: мовляв, стріляй. Руки за спиною вже потроху розходилися, і вздовж кожного пальця пробігали розжарені добіла вогники.
Ну от…
Аж раптом ХРЯСЬ! — віддача від пострілу, лячна і пронизлива.
Я заплющив очі, й на мить стало темно.
Коли до мене повернувся зір, Емма все ще стояла. Голова в неї була ціла. Дуло гвинтівки, що до неї притискалася, тепер було опущено вниз, а солдат, який хотів Емму поцілувати, вже повернувся на сто вісімдесят градусів і стояв обличчям до вікна.
Постріл пролунав знадвору.
Кожен нерв у моєму тілі занімів і поколював від адреналіну.
— Що це було? — спитав пан Вайт, квапливо підходячи до вікна.
Понад його плечем мені було видно шибку і все, що відбувалося за нею. Солдат, котрий пішов перехоплювати поїзд, стояв навпроти хижі, по пояс у диких квітах, спиною до нас. Його гвинтівка була націлена в поле.
Пан Вайт просунув руки крізь ґрати, які прикривали вікно, і відчинив його.
— Якого біса ти стріляєш? — загорлав він. — Чому ти досі тут?
Солдат не ворухнувся, не заговорив. Поле було живим від дзижчання комах, і якусь мить ми не чули більше нічого.
— Капрале Браун! — проревів пан Вайт.
Чоловік повільно розвернувся на хитких ногах. Гвинтівка вислизнула йому з рук і впала у високу траву. Він зробив кілька непевних кроків уперед.
Пан Вайт витяг із кобури револьвер і націлив його крізь вікно на Брауна.
— Скажи щось, хай тобі чорт!
Браун розтулив рота й спробував щось сказати, але звідти, де мав бути його голос, долинуло дивне дзижчання, що відлунювало у нього глибоко всередині й відтворювало ті звуки, якими жило поле.
То було дзижчання бджіл. Сотень, тисяч бджіл. А далі з’явилися вони самі. Спочатку декілька комах вилетіло крізь розтулені губи. Та потім солдата опанувала якась нездоланна сила: плечі відхилилися назад, груди подалися вперед, а щелепи широко розкрилися, і з них назовні ринув такий щільний потік бджіл, що вони здавалися суцільним предметом — товстим шлангом комах, що нескінченно довго вилітав з його горла.