До нас, петляючи на кам’янистому піску, поверталися Горацій і Фіона. Вітер штормовою хмарою роздмухував сплутане Фіонине волосся, а Горацій пересувався підстрибом, притискаючи обома руками циліндр, щоб той не злетів з голови. Якимось дивом він примудрився не загубити його під час нашої морської майже-катастрофи, хоча тепер на циліндрі з одного боку красувалася вм’ятина, мов на погнутій трубі глушника. Та Горацій однаково не хотів його викидати: єдину річ, яка, за його словами, пасувала до його поплямованого брудом, просяклого водою, чудово пошитого костюма.
Повернулися вони з порожніми руками.
— Дерева ніде немає! — пожалівся Горацій, коли вони підійшли до нас.
— А в лісі дивитися не пробували? — ущипливо поцікавилася Емма, показуючи на темну смугу дерев за дюнами.
— Там страшно, — відповів Горацій. — Ми чули сову.
— Відколи це ви боїтеся птахів?
Горацій знизав плечима і втупився у пісок. Та потім Фіона тицьнула його ліктем, і він наче прийшов до тями.
— Але ми знайшли дещо цікаве, — сказав він.
— Сховок? — спитала Емма.
— Дорогу? — спитав Мілард.
— Гуску, щоб засмажити на вечерю? — з надією спитала Клер.
— Ні, — відповів Горацій. — Надувні кулі.
Спантеличені, всі ненадовго позамовкали.
— Які надувні кулі, ти про що? — зрештою спитала Емма.
— Великі, в небі, там люди всередині.
Еммине обличчя спохмурніло.
— Показуйте.
Ми пішли за ними тим шляхом, звідки вони верталися, обігнули звивину на пляжі й вибралися на невеличкий насип. Я все думав про те, як ми могли не помітити такого прикметного, як повітряні кулі, аж поки не зійшли на пагорб і я їх побачив — то були не великі кольорові штуки у формі сльози, як на календарях і мотиваційних плакатах («Вище тільки небо!»), а два мініатюрних цепеліни, чорні мішки з газом у формі яйця з причепленими до них знизу металевими клітками, у кожній з яких сидів пілот. Ті повітряні судна були маленькі й літали низько, описуючи ліниві зигзаги вперед і назад. Тонке завивання їхніх пропелерів глушив шум прибою. Емма змусила нас принишкнути у високій меч-траві, і ми щезли з виду.
— Це мисливці на субмарини, — пояснив Єнох ще до того, як хтось встиг запитати. Мілард мав незаперечний авторитет, коли йшлося про карти та книжки, але що стосувалося всіляких воєнних штук, то експертом був Єнох. — Ворожі підводні човни найкраще видно з неба.
— То чому вони літають так близько до землі? — спитав я. — І чому тут, а не далі, над морем?
— Цього я не знаю.
— Думаєш, вони шукають… нас? — наважився спитати Горацій.
— Якщо ти маєш на увазі, що вони можуть бути витворами, — сказав Г’ю, — то не будь дурним. Витвори на боці німців. Вони на тій німецькій субмарині.
— Витвори йдуть у союзники до тих, до кого їм вигідно, — заперечив Мілард. — Нема причин думати, що вони не проникли в табори обох сторін, які воюють.
Я не міг відвести погляду від хитромудрих штуковин у небі. Вони видавалися неприродним, як механічні комахи, що роздулися від напухлих сім’яників.
— Не подобається мені, як вони літають. — Гострий погляд Єноха свідчив, що він подумки щось вираховує. — Вони шукають на узбережжі, а не на морі.
— Що шукають? — спитала Бронвін, але відповідь була очевидна й лячна, і ніхто не хотів вимовляти це вголос.
Вони шукали нас.
Ми всі щільно залягли в траві, і я відчув, як напружилося поряд зі мною тіло Емми.
— За моєю командою — біжіть, — просичала вона. — Сховаємо човни, а тоді самі сховаємося.
Ми дочекалися, коли дирижаблі розвернуться в протилежний від нас бік, і вискочили з трави, відчайдушно сподіваючись, що ми надто далеко і нас не помітять. Поки бігли, я спіймав себе на бажанні, щоб туман, який так надокучав нам на морі, повернувся і сховав нас. Спало на думку, що один раз він уже нас врятував: без туману дирижаблі помітили б нас багато годин тому в човнах, коли не було куди бігти. І якщо так, то острів зробив останню добру справу для порятунку своїх дивних дітей.
Ми потягли човни пляжем до морського грота, вхід до якого чорнів розщелиною в скелястому пагорбі. Бронвін витратила всі свої сили і ледве тягла ноги, не кажучи вже про човни, тому всі ми, крім неї, стогнучи й напружуючись, шарпали за ослаблу мотузку човни, що весь час заривалися носами в мокрий пісок. На півдорозі до грота пані Сапсан видала попереджувальний крик, і за мить два цепеліни вигулькнули над дюнами та опинилися в нашому полі зору. Викид адреналіну змусив нас припустити бігом. Човни залетіли в грот, наче їхали по рейках, і лиш пані Сапсан накульгувала поряд з нами, тягнучи за собою по піску поламане крило.
Коли ми нарешті сховалися, покидавши човни на землю, й знесилено попадали на перевернуті кілі. Свист нашого дихання відлунював у просоченій вологою темряві.
— Будь ласка, будь ласка, хай вони нас не помітять, — вголос молилася Емма.
— Ох, пташечки! Наші сліди! — вереснув Мілард, одразу ж скинув пальто, в якому був, і побіг назовні, щоб замести сліди від наших човнів. З неба вони, певно, мали вигляд стрілок, що вказували прямісінько на наш сховок. Ми могли спостерігати, як він віддаляється, лиш по слідах. Якби хтось, крім Міларда, ризикнув вийти з грота, нас би точно помітили.
Він повернувся за хвилину. Весь тремтів, кірка піску вкривала його тіло, а на рівні грудей проступили червоні обриси.
— Вони наближаються, — важко видихнув він. — Я зробив усе, що міг.
— У тебе знову кров іде! — стурбовано сказала Бронвін. Міларда зачепило кулею під час нашої сутички на маяку минулої ночі, та хоча одужував він дивовижними темпами, до повного зцілення йому було ще далеко. — Що ти зробив з пов’язкою?
— Викинув. Вона була так химерно зав’язана, що я не зміг її швидко зняти. А невидимка мусить завжди мати змогу роздягтися миттєво, бо інакше він ні до чого не придатний.
— Ще більш непридатний він буде, якщо помре, впертий ти віслюче, — пробурчала Емма. — Стій спокійно і не прикуси язика. Буде боляче. — Вона стиснула два пальці однієї руки долонею другої, на мить зосередилася, а коли витягла їх, вони світилися, розжарені до червоного.
Мілард сахнувся.
— Слухай, Еммо, я не хочу, щоб ти…
Але Емма вже притисла пальці до його пораненого плеча, і він зойкнув. Зашкварчало м’ясо, і від його шкіри пішов димок. Але кровотеча вмить припинилася.
— Шрам залишиться! — заскімлив Мілард.
— Та ти що! І хто його побачить?
Мілард скис і більше нічого не сказав.
Звуки двигунів повітряних куль стали гучнішими, а потім ще гучнішими, бо відбилися від кам’яних стін грота. Я уявив, як вони зависли над печерою, вивчають відбитки наших ніг, готуються до нападу. Емма прихилилася плечем до мого плеча. Малеча побігла до Бронвін і попритулялася личками до її колін, а вона пригорнула їх до себе. Попри наші незвичайні сили, почувалися ми вкрай безсилими: усе, що могли, — сидіти навпочіпки й кліпати очима одне на одного у блідому напівсвітлі, шморгаючи носами від холоднечі, сподіваючись, що вороги нас обминуть.
Зрештою шум двигунів почав стихати, а коли ми знову могли чути свої голоси, Клер пробелькотіла кудись у коліна Бронвін:
— Броні, розкажи нам казку. Мені страшно, мені це все зовсім не подобається, краще я казочку послухаю.
— Так, будь ласка! — приєдналася Оливка. — Казку з тих, що про дивних. Я їх найбільше люблю.
Найтурботливіша серед дивних дітей, Бронвін була малечі як мама навіть більше, ніж пані Сапсан. Саме Бронвін вкладала їх у ліжечка й підтикала ковдри, Бронвін читала їм на ніч і цілувала в чоло. Здавалося, що її сильні руки створені для того, щоб пригортати їх у теплі обійми, а широкі плечі — щоб носити їх на собі. Але час для казок було вибрано невдало — і саме це вона сказала дітям.
— Чому, якраз час! — співучо-саркастичним тоном промовив Єнох. — Але давай цього разу без тих «Казок», краще розкажи казку про те, як вихованці пані Сапсан зуміли знайти дорогу без карти й харчів і їх не зжерли порожняки! Я просто мрію почути, чим закінчується ця історія.