— Сюди! — покликав я.
— Ого, хай із мене опудало зроблять! — Емма піднесла вогник до отвору. — Може, це і є ті «нижні краї»?
— Але отвір такий маленький, — зауважила Оливка. — Як ми витягнемо звідти птахів?
— Можемо почекати, поки вони вилетять, — запропонував Горацій. І тут упала бомба, та так близько, що в мене потемніло перед очима й зацокотіли зуби.
— У цьому нема потреби! — оголосив Мілард. — Бронвін, будь така ласкава, відчини гробницю сера Рена.
— Ні! — заволала Оливка. — Я не хочу бачити його гнилі старі кістки!
— Не хвилюйся, маленька, Мілард знає, що робить, — запевнила її Бронвін. Потім взялася руками за край гробниці й почала штовхати. Плита повільно, зі скреготом і гуркотом поїхала вбік.
Я очікував, що в ніс ударить запах смерті, але запахло сирістю й старою землею. Ми зібралися навколо гробниці, щоб зазирнути всередину.
— А хай з мене опудало зроблять, — промовила Емма.
Розділ дев’ятий
Замість труни в гробниці виявилася драбина, що вела вниз у пітьму. Ми зазирнули у відкриту могилу.
— Я нізащо туди не полізу! — заявив Горацій. Одначе на цьому місці собор струсонуло трійко бомб, на наші голови посипалися уламки бетону, і зненацька Горацій проштовхався повз мене та вхопився за драбину. — Перепрошую, з дороги, у мене найбільш підходящий одяг, я полізу першим!
Емма вхопила його за рукав.
— У мене світло, тому першою піду я. За мною Джейкоб на той випадок, якщо… там унизу тварюки.
Я мляво всміхнувся, бо від самої думки коліна підігнулися.
— Ти маєш на увазі якихось інших тварюк, крім щурів, холери й усіх тих скажених тролів, які живуть під криптами?
— Не має значення, що там унизу, — похмуро сказав Мілард. — Нам доведеться з цим стикнутися, і крапка.
— Добре, — сказав Єнох. — Але я дуже розраховую на те, що там унизу є пані Королик, бо щурячі укуси гояться повільно.
— А укуси порожняків і поготів. — Емма поставила ногу на драбину.
— Будь обережна, — попередив я. — Я йтиму одразу за тобою.
Вона відсалютувала мені рукою з вогнем.
— Знову в діру. — І вона полізла вниз.
Потім настала моя черга.
— Вам коли-небудь доводилося лізти у відкриту могилу під час бомбардування, — спитав я, — і шкодувати про те, що не лишилися у своєму ліжку?
Єнох копнув мене у черевик.
— Не затримуй людей.
Я взявся за край могили й поставив ногу на драбину. Згадав усі ті приємні нудні заняття, які могли чекати на мене влітку, якби життя повернуло в інший бік. Тенісний табір. Уроки мореплавства. Викладати товар на полиці. А тоді титанічним зусиллям волі змусив себе спускатися.
Драбина вела в тунель. З одного боку він впирався у глуху стіну, а з другого зникав у пітьмі. Повітря було холодне й просякнуте дивним запахом, наче одяг, який залишили гнити у затопленому підвалі. На грубих кам’яних стінах блищали бісерини води й стікали краплі загадкового походження.
Ми з Еммою чекали, коли спустяться інші, і мене поступово пробирав холод. Інші його теж відчували. Коли Бронвін стала на землю, то відчинила валізу й роздала светри з вовни особливих овець, що їх нам подарували у звіринці. Я натягнув свій. Сидів він на мені, наче мішок, рукави були задовгі, а нижній край провисав аж до колін. Зате було тепло.
Валіза Бронвін спорожніла, і вона покинула її коло драбини. Пані Сапсан їхала в неї за пазухою, де вже, можна сказати, звила собі гніздечко. Мілард наполіг на тому, що нестиме «Казки» в руках, попри те, що книга була громіздка й важка. Як він пояснив, будь-якої миті йому може знадобитися в неї зазирнути. Я думав, що вона додавала йому впевненості, а він вважав її книгою заклять, яку вміє читати лише він сам.
Збіговисько диваків.
Я почовгав уперед, щоб вираховувати в темряві порожняків. І цього разу відчув якийсь новий укол болю, дуже слабкий, неначе порожняк з’явився і зник, а я відчував його слід у повітрі. Але говорити про це я не став, щоб не тривожити всіх даремно.
Ми йшли далі. Луна від наших кроків по мокрій цеглі відбивалася од стін і тікала в нескінченність коридору, що тягнувся вперед і лишався позаду. Підкрастися до того, що чекало на нас попереду, не було ні найменшої можливості.
Час від часу в темряві попереду лунало лопотіння крил чи туркіт голуба, і ми трохи прискорювали ходу. У мене було неприємне відчуття, що нас ведуть до якоїсь небезпечної несподіванки. У стіни були вмуровані кам’яні плити, як ті, які ми бачили у крипті, але ці були старіші, написи на них майже стерлися. Потім ми проминули домовину, що стояла на землі. Далі трапилася ціла купа домовин, притулених до стіни, наче викинуті після переїзду коробки.
— Що це за місце? — пошепки спитав Г’ю.
— Цвинтарна комірчина, — відповів йому Єнох. — Коли треба звільнити місце для нових клієнтів, вони викопують старих і заштовхують їх сюди.
— Який кошмарний вхід у контур, — пожалівся я. — Уявіть, проходити тут щоразу, коли треба зайти чи вийти!
— Це не надто відрізняється від нашого тунелю на Кернгольмі, — зауважив Мілард. — Неприємні входи до контурів виконують свою функцію — нормальні стараються їх уникати, тому ми, дивні, володіємо ними безроздільно.
Так розсудливо. Так мудро. А я думав лише: «Тут усюди мертві люди, вони повністю згнили, і кістляві, і мертві, і… о Господи…»
— О-о. — Емма так раптово спинилася, що я налетів на неї, а решта збилися в купу за нами.
Вона піднесла вогник ближче до стіни й освітила вигнуті двері. Вони були прочинені, але крізь щілину прозирала тільки темрява.
Ми прислухалися. Досить довго не чути було нічого, крім нашого дихання, та ще десь далеко крапала вода. А потім ми почули шум, але не той, якого сподівалися. Не тріпотіння крил чи шкряботіння пташиних лапок, а щось людське.
Хтось дуже тихо плакав.
— Агов? — гукнула Емма. — Хто там?
— Будь ласка, не чіпайте мене, — почувся помножений відлунням голос.
Чи то було двоє голосів?
Емма зробила вогник яскравішим. Бронвін прокралася вперед і штовхнула двері ногою. Вони відчинилися, і ми побачили маленьку кімнатку, наповнену кістками. Стегнові, гомілки, черепи — роз’єднані останки багатьох сотень людей, безладно звалені в кучу.
Я відсахнувся. У голові запаморочилося від жаху.
— Агов? — повторила Емма. — Хто це сказав? Покажися!
Спочатку я не побачив нічого, тільки кістки, та потім почув шморгання носом і простежив його до джерела звуку на вершині кучі, де з густої пітьми в глибині кімнати на нас блимали дві пари очей.
— Тут нікого нема, — промовив тихий голос.
— Ідіть геть, — сказав другий. — Ми мертві.
— Неправда, — заперечив Єнох. — Я б знав.
— Виходьте сюди, — м’яко запропонувала Емма. — Ми вас не скривдимо.
— Чесно? — одночасно спитали обидва голоси.
— Чесно, — пообіцяла Емма.
Кістки заворушилися. Від кучі відділився череп і стукнувся об підлогу. Підкотився до моїх ніг і витріщився на мене знизу вгору.
«Привіт, майбутнє», — подумав я.
На світло вогника на вершину кучі виповзли двоє маленьких хлопчиків. Шкіра у них була мертвотно бліда, навколо очей залягли чорні кола, а самі очі запаморочливо крутилися в очницях.
— Я Емма, це Джейкоб, а це наші друзі, — відрекомендувала нас Емма. — Ми дивні, ми не зробимо вам нічого поганого.
Хлопчики сиділи навпочіпки, наче налякані звірята, мовчали, їхні очі оберталися. Вони неначе дивилися в усі боки й нікуди водночас.
— Що це з ними? — пошепки спитала Оливка.
Бронвін її штовхнула.
— Будь чемною.
— Можете назвати мені свої імена? — Еммин голос звучав м’яко і заспокійливо.
— Я Джоел і Пітер, — сказав більший хлопчик.
— А хто саме? — уточнила Емма. — Джоел чи Пітер?