— Я Пітер і Джоел, — сказав менший хлопчик.
— У нас нема часу на ігри, — застеріг Єнох. — З вами там є якісь пташки? Ви не бачили, вони не пролітали поряд?
— Голуби люблять ховатися, — сказав більшенький.
— На горищі, — сказав меншенький.
— На якому горищі? — не зрозуміла Емма. — Де?
— У нас удома, — хором промовили вони і, піднявши руки, показали в темряву коридору. Здавалося, вони говорили разом, і якщо речення було довшим за кілька слів, то перший починав, а другий закінчував без відчутної паузи. Я також помітив, що коли один говорив, а другий мовчав, то другий губами промовляв слова першого з ідеальною синхронністю. Неначе в них був один розум на двох.
— А ви не могли б провести нас до свого будинку? — спитала Емма. — І показати своє горище?
Джоел-і-Пітер похитали головами й знову заховалися у темряві.
— Що таке? — спитала Бронвін. — Чому ви не хочете йти?
— Смерть і кров! — викрикнув один хлопчик.
— Кров і крики! — закричав другий.
— Крики, і кров, і тіні кусаються! — удвох викрикнули вони.
— Бувайте здорові! — Горацій розвернувся на підборах. — Побачимося у крипті. Сподіваюся, мене не розплющить бомба.
Емма вхопила його за рукав.
— Ану, стій! Ти єдиний із нас, хто спромігся упіймати одного з тих клятих голубів.
— Ти не чула, що вони сказали? — спитав Горацій. — Цей контур повен тіней, які кусаються. А це може означати лише одне. Порожняки!
— Був повен, — виправив я. — Але це могло бути кілька днів тому.
— Коли ви востаннє були у своєму домі? — спитала Емма у хлопчаків.
На їхній контур напали, пояснили вони у свій дивний ламаний спосіб, але їм вдалося втекти в катакомби й сховатися серед кісток. Чи давно це було, вони сказати не могли. Два дні тому? Три? Тут, у пітьмі, вони геть втратили відчуття часу.
— Ой ви бідолашки! — простогнала Бронвін. — Які жахіття вам довелося пережити!
— Вам не можна залишатися тут вічно, — сказала Емма. — Якщо невдовзі ви не знайдете собі іншого контуру, то стрімко постарієте. Ми можемо вам допомогти. Але спершу треба впіймати голуба.
Хлопчаки подивилися один одному в очі, що крутилися в очницях, і здається, поговорили, не зронивши ні слова. А тоді в унісон сказали:
— Ідіть за нами.
Вони ковзнули вниз кучею і пішли вперед коридором.
Ми рушили слідом. Вони були такими напрочуд дивними, що я не міг відвести від них очей. Весь час трималися за руки й через кожні кілька кроків голосно прицокували язиками.
— Що вони роблять? — пошепки спитав я.
— Я думаю, вони так бачать, — сказав Мілард. — Так само бачать у темряві кажани. Звуки, які вони видають, відбиваються від предметів і повертаються до них, і це створює їм у головах картинку.
— Ми ехолокатори, — сказали Джоел-і-Пітер.
А ще в них був дуже гострий слух.
Коридор розгалужувався — один раз, потім другий. В одному місці я відчув, як раптово заклало вуха. Довелося покрутити головою, щоб усунути тиск. Так я зрозумів, що ми вийшли з тисяча дев’ятсот сорокового і ввійшли в контур. Врешті-решт ми дісталися глухої стіни, в яку під прямим кутом було врізано сходинки. Джоел-і-Пітер підійшли до основи стіни й показали на цятку денного світла вгорі завбільшки з макове зерня.
— Наш дім… — сказав старший.
— Там, — підхопив молодший.
І з цими словами вони відступили у темряву.
Сходинками, слизькими від моху, підійматись було важко, і я мусив іти повільно, інакше ризикував упасти. Вони вели уздовж стіни до круглих дверцят у стелі, крізь які могла пройти одна людина. Саме крізь них і просвічував одинокий промінець світла. Я вставив пальці в проріз і потягнув убік. Дверцята від’їхали, наче об’єктив камери, і відкрилася довга вузька шахта, що вела на двадцять-тридцять футів угору до кружальця неба. Я стояв на фальшивому дні несправжнього колодязя.
Я підтягнувся і поліз угору. На півдорозі довелося спинитися й перепочити, спершись спиною на протилежний бік шахти. Коли пекучий біль у біцепсах трохи вщух, я подолав решту шляху, переліз через край колодязя і впав у траву.
Я опинився у дворі пошарпаного на вигляд будинку. Небо було хворобливо-жовтим, але без жодних слідів диму, і двигуни не дзижчали. Ми потрапили в якийсь давніший, довоєнний час — ще, певно, домашинний. У повітрі витала прохолода, пролітали сніжинки й танули на землі.
Наступною вилізла Емма, за нею — Горацій. Емма вирішила, що оглядати будинок підуть лише троє з нас. Ми не знали, що на нас там чекає, тож якщо доведеться притьмом тікати, краще пересуватися маленькою групкою, яка зможе швидко звідтіля забратися. Ніхто з тих, хто лишився внизу, не протестував: їх налякало попередження Джоела-і-Пітера про кров та тіні. Тільки Горацій почувався нещасним і все бурмотів собі під носа: «А бодай я не ловив того голуба на площі».
Бронвін помахала нам знизу рукою і зачинила круглі дверцята на дні колодязя. Зверху вони були пофарбовані під поверхню води — темної брудної води, вам би й на думку не спало вкинути туди відро, щоб набрати й напитися. Дуже мудро.
Ми скупчилися разом і роззирнулися навколо. Подвір’я і будинок були дуже занедбані. Траву навколо колодязя витоптали, але далі вона росла чагарями, які подекуди сягали вище від вікон першого поверху. У кутку подвір’я стояла собача буда, гнила й напіврозвалена, а біля неї в траві лежала обірвана линва для сушіння білизни, яку поволі поглинав бур’ян.
Ми стояли й чекали в надії почути туркіт голубів. З іншого боку будинку долинало цокотіння кінських копит об бруківку. Так, безперечно, то не був Лондон зразка тисяча дев’ятсот сорокового року.
Раптом я помітив, що у вікні другого поверху ворухнулася завіса.
— Угорі, — крізь зуби процідив я.
Я не знав, хто то був: птах чи людина, — але варто було перевірити. Я пішов до дверей, що вели в будинок, жестом показавши решті йти за мною. І раптом через щось спотикнувся. На землі лежав труп, накритий від голови до п’ят чорним брезентом. З одного боку стирчали ноги в поношених черевиках. У тріщину на підошві хтось запхнув білу картку, на якій охайно було написано:
Пан А. Ф. Крихкі
Нещодавно із Зовнішніх провінцій
Стрімко постарів, не бажаючи, щоб його взяли живим
— Бідолаха, — прошепотів Горацій. — Втік сюди з села, щоб урятуватися, мабуть, після того, як на його контур напали… з вогню та в полум’я.
— Але чому вони лишили нещасного пана Крихкі отак, на відкритому місці? — пошепки спитала Емма.
— Бо самі мусили швидко тікати, — відповів я.
Емма схилилася й простягнула руку до краю брезенту, яким був накритий пан Крихкі. Я не хотів дивитись, але нічого не міг із собою вдіяти. І вже майже відвернувся, але таки глянув крізь розставлені пальці. Я очікував побачити висохлий труп, але пан Крихкі виявився доволі пружним і навдивовижу молодим, років сорока-п’ятдесяти. Чорне волосся посивіло лише на скронях. Його очі були мирно заплющені, наче він спокійно спав. Невже він справді стрімко постарів, як зморщилося те яблуко, яке я взяв із контуру пані Сапсан?
— Пане, ви мертвий чи спите? — запитала Емма. Потім носаком черевика торкнулася чоловікового вуха, і пів його голови провалилося та розсипалося на порох.
Емма зойкнула й кинула край брезенту. Крихкі перетворився на висушену мумію, таку крихку, що її міг розвіяти сильний вітер.
Ми залишили бідолашного крихкого пана Крихкі на подвір’ї й рушили до дверей. Я взявся за ручку й повернув її. Двері відчинилися, й ми зайшли в кімнату для прання. У великому плетеному кошику лежали свіжі на вигляд речі, над раковиною висіла пральна дошка. Цей будинок покинули не так давно.
Чуття тут стало дужчим, та все одно то були тільки залишки. Ми відчинили ще одні двері й опинилися у вітальні. Я відчув напруження в грудях. Тут були всі ознаки бою: розкидані й перевернуті меблі, скинуті з каміна портрети, смуги подертих шпалер.