Ожили нічні страхіття, всі до одного. Як самі порожняки.
Не дивися не дивися не дивися…
Я заздрив сліпим братам, які пересувалися ландшафтом, милосердно позбавленим деталей. Світ у каркасному уявленні. Мені на мить стало цікаво, на що були схожі їхні сни, якщо вони взагалі їх бачили.
Поряд зі мною бігла Емма. Її хвилясте волосся, всипане шаром попелу, розвівалося позаду.
— Усі вибилися з сил, — промовила вона. — Ми більше не можемо витримувати цей темп!
Вона мала рацію. Навіть найздоровіші з нас помітно підупали на силі. Невдовзі нас мали наздогнати порожняки, і нам доведеться зустрітися з ними ніс до носа посеред вулиці. І це буде кривава бійня. Нам потрібно знайти укриття.
Я скерував нашу групу до вервечки будинків. Пілоти літаків більш схильні були скидати бомби на дім, що радісно сяяв усіма вогнями, ніж на невиразну пляму в пітьмі, тому в усіх будинках вимкнули світло. Усі ґанки плавали в мороці, жодне вікно не світилося. Найбезпечнішим прихистком для нас міг би стати порожній будинок, але з таким затемненням годі було визначити, де є люди, а де — нема. Доведеться обирати наздогад.
Я зупинив усіх на дорозі.
— Ти чого? — віддихуючись, спитала Емма. — Здурів?
— Можливо. — Я вхопив Горація за плечі, махнув рукою на будинки і сказав: — Вибирай.
— Що? — спитав він. — Чому я?
— Бо я твоїм здогадам довіряю більше, ніж своїм.
— Але мені таке ніколи не снилося! — запротестував він.
— Може, й снилося, просто ти не пам’ятаєш, — сказав я. — Вибирай.
Зрозумівши, що відкрутитися не вдасться, він проковтнув слину, на мить заплющив очі, потім повернувся і показав на будинок у нас за спинами.
— Отой.
— Чому той? — спитав я.
— Бо ти змусив мене вибирати! — сердито відрізав Горацій.
Ми мусили цим задовольнитися.
Парадні двері було замкнено. Не біда: Бронвін викрутила ручку й викинула її на вулицю. Двері, рипнувши, прочинилися. Ми вервечкою зайшли в темний передпокій, на стінах якого висіли сімейні портрети. Облич було не роздивитися. Бронвін зачинила двері й забарикадувала їх столиком, який знайшла в коридорі.
— Хто там? — спитав чийсь голос із надр будинку.
Прокляття. Ми були не самі.
— Ти мав обрати порожній будинок, — дорікнув я Горацію.
— Я тебе вдарю, дуже сильно, — пробурмотів він.
Часу на те, щоб міняти будинки, не було. Ми мусили познайомитися з мешканцем будинку й могли тільки сподіватися на його люб’язність і гостинність.
— Хто там? — вимогливо повторив голос.
— Ми не злодії й не німці, нічого такого! — сказала Емма. — Просто зайшли, щоб сховатися.
Відповіді не було.
— Лишайтеся тут, — наказала Емма нашим і потягла мене за собою по коридору. — Ми йдемо привітатися! — гучно й приязно промовила вона. — Будь ласка, не стріляйте в нас!
Ми дійшли до кінця коридору й повернули вбік. Там, у дверях, стояла дівчинка. В одній руці вона тримала пригаслий ліхтар, а в другій — ніж для розрізання паперу. Її чорні очі дивилися жорстко і перебігали від Емми до мене та назад.
— Тут нема нічого цінного, — сказала вона. — Цей будинок уже пограбували.
— Я ж кажу, ми не злодії, — ображено промовила Емма.
— А я кажу, йдіть звідси. Якщо не підете, я закричу і… і мій батько прибіжить зі своїми… пістолетами і всім іншим!
Дівчинка була дитиною і передчасно дорослою водночас. Коротко стрижена і вбрана у сукню маленької дівчинки з рядом великих білих ґудзиків спереду. Але щось у кам’яному виразі дитячого обличчя робило її старшою. На обличчі дванадцяти-чи тринадцятирічної читалася вселенська втома.
— Будь ласка, не кричи, — попросив я, з думкою не так про її (найпевніше) вигаданого батька, а про те, що можуть набігти інші істоти.
Аж раптом з-за її спини, крізь двері, які вона затуляла собою, пролунав тихий голос:
— Сем, хто там?
Од відчаю дівчинка аж скривилася.
— Якісь діти, — відповіла вона. — Есмі, я ж просила тебе сидіти тихо.
— Вони хороші? Я хочу їх побачити.
— Вони вже йдуть.
— Нас багато, а вас двоє, — буденним тоном зауважила Емма. — Ми тут трохи побудемо, і все. І ти не закричиш, і красти ми нічого не будемо.
Очі дівчинки спалахнули гнівом, та одразу ж і потьмяніли. Вона зрозуміла, що програла.
— Гаразд, — сказала вона. — Але тільки спробуйте щось утнути, я закричу і вдарю тебе цим у живіт. — Вона мляво змахнула ножем для розрізання паперу і опустила його до рівня талії.
— Справедливо, — кивнув я.
— Сем? — знов озвався тихий голос. — А тепер там що?
Дівчинка (Сем) неохоче відступила вбік, відкривши нашим очам ванну кімнату, на стінах якої танцювало непевне світло свічок. Там була зливальниця, унітаз і ванна, а у ванні сиділа дівчинка рочків п’яти. Вона зацікавлено роздивлялася на нас через край.
— Це моя сестра, Есмі, — сказала Сем.
— Привітик. — Есмі помахала нам гумовою качечкою. — Коли сидиш у ванні, бомби тебе не зачеплять. Ви знали?
— Ні, — чесно зізналася Емма.
— Це її сховок, — пошепки промовила Сем. — Ми тут пересиджуємо кожну повітряну атаку.
— А хіба в бомбосховищі не безпечніше? — спитав я.
— Там жахливо, — сказала Сем.
Наші втомилися чекати на іншому кінці коридору й уже підходили до нас. У прохід зазирнула Бронвін і помахала рукою на знак привітання.
— Заходьте! — просяяла Есмі.
— Ти надто довірлива, — насварила її Сем. — От зустрінеш одного дня погану людину, пошкодуєш.
— Вони не погані, — зауважила Есмі.
— Не суди за зовнішнім виглядом.
А тоді крізь прохід просунули носи Г’ю з Горацієм, щоб побачити, на кого ми натрапили, між ногами в них пролізла Оливка та сіла посеред ванної, а невдовзі й усі ми гуртом протислися у ванну, навіть Меліна зі сліпими братами (ті стали страшнувато — обличчями в куток). Коли Сем побачила такий кагал, у неї підкосилися ноги й, приголомшена, вона важко опустилася на унітаз. А от її сестра була в захваті, у кожного по черзі спитала ім’я.
— А де ваші батьки? — поцікавилася Бронвін.
— Тато стріляє в поганих людей на війні, — гордо повідомила Есмі. Потім вдала, що тримає гвинтівку, й крикнула: — Бах!
Емма подивилася на Сем.
— Ти ж сказала, що твій батько нагорі, — різкувато завважила вона.
— Ви вдерлися в наш дім, — нагадала Сем.
— Це правда.
— А мама? — не вгавала Бронвін. — Де вона?
— Давно померла, — доволі байдужим тоном відповіла Сем. — Тому, коли тата забрали на війну, нас хотіли поселити в якусь іншу сім’ю. Татова сестра в Девоні страшенно злюща. Вона заявила, що прийме лише одну з нас, тому нас із Есмі хотіли відправити в різні місця. Але ми втекли з поїзда й повернулися.
— Нас не розділять, — заявила Есмі. — Ми сестри.
— І ви боїтеся, що вас відправлять у дитбудинок, якщо знайдуть? — спитала Емма. — Заберуть із дому?
Сем кивнула.
— Я цього не допущу.
— У ванні безпечно, — сказала Есмі. — Може, ви теж залазьте? Так ми всі будемо в безпеці.
Бронвін приклала руку до серця.
— Дякую, сонечко, але ми всі нізащо не помістимося.
Поки інші розмовляли, я звернув погляд усередину, пробуючи намацати Чуттям порожняків. Вони вже не бігли. Чуття вирівнялося, а це означало, що вони ні наближалися, ні віддалялися. Найпевніше, рознюхували десь неподалік. Я сприйняв це за добрий знак. Якби вони знали, де ми, то рвонули б за нами. Наш слід прохолов. Усе, що нам тепер необхідно було зробити, — не піднімати голів якийсь час. А потім підемо за голубкою, яка приведе нас до пані Королик.
Ми посідали на підлозі у ванній і слухали, як в інших районах міста падають бомби. У шафці для ліків Емма знайшла трохи спирту для розтирання й наполягла на тому, щоб промити й перев’язати поріз у мене на голові. Потім Сем стала наспівувати якусь мелодію, знайому, проте назвати її я не зміг би, а Есмі заходилася гратися з качечкою у ванні, і мало-помалу Чуття вщухло. На кілька мізерних хвилин та мерехтлива ванна стала світом у собі, затишним коконом, далеким від горя війни.