Бронвін усе одно зірвалася з місця й побігла, викрикуючи імена сестер. Я заціпеніло проводжав її поглядом.
— Ми могли їм допомогти й не допомогли, — нещасним тоном промовила Емма. — Покинули їх помирати.
— Це не мало б ні найменшого значення, — сказав Мілард. — Їхні смерті вже вписано в історію. Навіть якби сьогодні ми врятували їм життя, завтра з ними сталося б щось інше. Ще одна бомба. Автобус потрапив би в аварію. Вони належать минулому, а минуле завжди бере своє, хоч би скільки ми в нього втручалися.
— І саме тому не можна піти в минуле і вбити Гітлера ще немовлям, щоб запобігти війні, — докинув Єнох. — Історія зцілює сама себе. Правда ж, цікаво?
— Ні, — відрубала Емма. — А ти безсердечний виродок, якщо говориш про вбивство немовлят у таку мить. Чи взагалі про це говориш.
— Гітлера-немовля, — уточнив Єнох. — Плюс обговорювати теорію контурів краще, ніж впадати в непотрібну істерику. — Він перевів погляд на Бронвін, котра вилізла на руїни й копирсалася в них, перекидаючи уламки.
Розвернувшись, вона помахала нам руками й закричала:
— Сюди!
Єнох похитав головою.
— Хто-небудь, приведіть її сюди. Нам взагалі-то імбрину треба йти шукати.
— Сюди! — не вгавала Бронвін. — Я когось чую.
Емма подивилася на мене.
— Стривай. Що вона сказала?
І ми всі помчали до Бронвін.
Меншу дівчинку ми знайшли під великим уламком стелі. Вона впала на ванну, ванна розбилась, однак не розпалася. Всередині зіщулилася Есмі — мокра, брудна, травмована, проте жива. Ванна захистила її, як і обіцяла сестра.
Бронвін підняла плиту рівно на стільки, щоб Емма могла засунути руки й витягти малу. Есмі вчепилася в Емму. Вона тремтіла й плакала.
— Де моя сестра? — спитала вона. — Де Сем?
— Тихо, маленька, тихо. — Емма заколисувала її у своїх обіймах. — Ми відведемо тебе в лікарню. Сем пізніше підійде. — Звісно, то був обман, і я бачив, що в Емми серце розривалося, коли вона це казала. Те, що ми вижили й ця дівчинка також, було другим дивом за одну ніч. Очікувати третього було б з нашого боку ненаситно.
Але третє диво (чи щось на нього схоже) таки сталося — її сестра відгукнулася.
— Есмі, я тут! — гукнув її голос десь згори.
— Сем! — закричала мала, і ми всі підвели погляди.
Сем висіла на дерев’яній крокві. Кроква поламалася й звисала під кутом сорок п’ять градусів. Сем була ближче до нижнього краю, та однаково занадто високо, щоб хтось із нас міг дотягтися.
— Пускай! — крикнула Емма. — Ми тебе зловимо!
— Не можу!
Я придивився уважніше, чому вона не може, і мало не зомлів.
Руки й ноги Сем теліпалися. Вона висіла, не тримаючись. Кроква прохромила її посередині. Та все ж очі в неї були розплющені, й вона стривожено кліпала в наш бік.
— Здається, я застрягла, — спокійно сказала вона.
Я був певен, що будь-якої хвилини Сем помре. Вона була в стані шоку, тому не відчувала болю, та вже скоро доза адреналіну, яку викинув у кров її організм, розсіється, вона знепритомніє і помре.
— Хто-небудь, зніміть мою сестру! — закричала Есмі.
По неї пішла Бронвін. Вибралася поруйнованими сходами до розбитої стелі й потяглася, щоб ухопитись за крокву. Вона тягла й тягла та завдяки своїй великій силі спромоглася прихилити крокву до землі так, що поламаний її край майже торкався сміття внизу. Це дозволило Єноху та Г’ю дотягтися до ніг Сем і дуже обережно потягти її вперед, поки вона з тихим «хлююп!» не звільнилася від крокви й не стала на ноги.
Сем відсторонено подивилася на дірку в грудях. Була вона близько шести дюймів у діаметрі, досконало кругла, як і та кроква, на яку Сем настромилася, та все ж здавалося, що її це не надто турбує.
Есмі вирвалася з Емминих обіймів і помчала до сестри.
— Сем! — закричала вона й обійняла поранену за талію. — Слава Богу, ти жива-здорова!
— Думаю, не здорова, — сказала Оливка. — Думаю, зовсім не здорова!
Але Сем турбувалася лише про Есмі, не про себе. Щойно мала наобіймала її досхочу, Сем опустилася на коліна й на відстані витягнутої руки оглянула її на предмет порізів і синців.
— Скажи, де болить.
— У вухах дзеленчить. Я подряпала коліна. І бруд в око потрапив…
Тут Есмі затремтіла й розплакалася, бо її знову охопив шок від того, що сталося. Сем пригорнула її до себе й сказала:
— Ну, ну…
Було якось дивно, що Сем взагалі здатна на якісь дії. А ще більше дивувало те, що з рани навіть не йшла кров, навколо неї не було шматочків плоті чи внутрішніх органів (з фільмів жахів я знав, що цього слід чекати). А Сем була схожа на паперову ляльку, яку простромили велетенським пробивачем.
Хоч усі й вмирали від бажання почути пояснення, ми вирішили дати дівчаткам побути наодинці й просто зачудовано дивилися з поштивої відстані.
Однак Єнох був не такий шанобливий.
— Даруйте, — промовив він, увіпхавшись у їхній особистий простір. — Ти не могла б нам пояснити, чого це ти досі жива?
— Та, нічого серйозного, — відмахнулася Сем. — Хоча сукню, боюся, вже не врятуєш.
— Нічого серйозного?! — обурився Єнох. — Та я тебе буквально наскрізь бачу!
— Трохи пече, — зізналася Сем, — але за день-два затягнеться. Таке завжди затягується.
Єнох по-дурному розреготався.
— Таке?
— В ім’я всього дивного, — тихо промовив Мілард. — Ви ж розумієте, що це означає?
— Вона одна з нас, — сказав я.
У нас були запитання. Багато запитань. Коли сльози Есмі трохи підсохли, ми набралися сміливості їх поставити.
Чи розуміє Сем, що вона дивна?
Вона знала, що відрізняється від інших людей, але не знала, що таких, як вона, називають дивними.
Чи жила вона колись у контурі?
Не жила («У чому?»), а це означало, що років їй стільки, скільки є на вигляд. Дванадцять, сказала вона.
Невже по неї ніколи не приходила жодна імбрина?
— Якась приходила, — відповіла Сем. — Розказувала, що є інші, такі, як я. Але щоб до них приєднатися, я повинна була покинути Есмі.
— А Есмі не вміє… що-небудь робити? — спитав я.
— Я вмію рахувати від ста до одного качиним голосом, — шморгаючи, сказала Есмі, та, щоб продемонструвати, закрякала: — Сто, дев’яносто дев’ять, дев’яносто вісім…
Та продовжити Есмі не встигла — їй завадила сирена. Цього разу вона пронизливо верещала й швидко рухалася в наш бік. У провулок, накренившись, влетіла машина «швидкої» і помчала до нас. Її фари майже не світили, видно було тільки крихітні вогники завбільшки з макове зерня. Різко загальмувала неподалік, сирена замовкла, і з-за керма вискочив водій.
— Постраждалі є? — викрикнув він на бігу. Вбраний він був у м’яту сіру форму й металеву каску із вм’ятиною. Попри всю водієву енергійність, обличчя було виснажене, з запалими щоками, наче він уже багато діб не спав.
Його погляд натрапив на дірку в грудях Сем, і він зупинився, мов укопаний.
— А бодай я осліп!
Сем підвелася.
— Та нічого страшного! — махнула рукою вона. — Усе зі мною в порядку. — І, щоб наочно продемонструвати, наскільки з нею все в порядку, вона кілька разів вставила кулак у діру, а потім пострибала на місці: ноги в сторони, ноги разом.
Медик знепритомнів.
— Гм, — сказав Г’ю, тицяючи у чоловіка, що впав, носаком. — Я думав, ці люди з міцнішого тіста.
— Оскільки він не придатний для того, щоб надавати допомогу, пропоную позичити в нього машину, — оголосив Єнох. — Ми ж не знаємо, у яку частину міста заведе нас той голуб. Якщо це далеко, то пішки ми до пані Королик будемо всю ніч брести.