— Якби ж пані Сапсан могла нам розказати, — зашморгала носом Клер. Вона вивільнилася з обіймів Бронвін і пішла до птахи, яка спостерігала за нами зі свого сідала на кілі перевернутого човна. — Що нам робити, пані директорко? — спитала Клер. — Будь ласка, станьте знову людиною. Прокиньтеся, будь ласка.
Пані Сапсан щось протуркотіла й погладила Клер по голівці крилом. До них підійшла заплакана Оливка.
— Пані Сапсан, ви нам потрібні! Ми загубилися, тут небезпечно, нам хочеться їсти, а в нас не лишилося ні дому, ні друзів, є тільки ми, і ви нам потрібні!
Чорні очі пані Сапсан заблищали, і вона відвернулася, ніби відсторонюючись.
Бронвін опустилася навколішки перед дівчатками.
— Сонечко, вона не може тепер обернутися. Але ми її вилікуємо, я тобі обіцяю.
— Але як? — зажадала знати Оливка. Її запитання відбилося від кам’яних стін, і кожна луна повторила його знову.
Емма підвелася.
— А я вам скажу як. — Усі очі повернулися до неї. — Ми підемо пішки. — Вона промовила це з такою переконаністю в голосі, що я мимоволі здригнувся. — Йтимемо і йтимемо, поки не прийдемо до містечка.
— А якщо міста не буде п’ятдесят кілометрів? — спитав Єнох.
— Тоді ми пройдемо п’ятдесят один кілометр. Але я знаю, що ми збилися з курсу не так далеко.
— А якщо витвори нас помітять з повітря? — поцікавився Г’ю.
— Не помітять. Ми будемо обережні.
— А якщо в містечку нас уже очікують? — спитав Горацій.
— Ми вдамо з себе нормальних. Нас не запідозрять.
— Мені це ніколи добре не вдавалося, — хихотнув Мілард.
— Міларде, а тебе взагалі ніхто не побачить. Ти будеш нашим розвідником, якого ми вишлемо вперед, і таємним постачальником усього необхідного.
— Злодій із мене доволі талановитий, — з певною гордістю погодився він. — Я справдешній майстер мистецтва спритності рук.
— А що буде далі? — кисло поцікавився Єнох. — Нехай ми понаїдаємося й матимемо тепле місце для сну, та все одно будемо як на долоні, відкриті, вразливі, безконтурні… а пані Сапсан, вона… вона досі…
— Ми якось знайдемо контур, — запевнила його Емма. — Для тих, хто знає, що шукає, існують віхи й дороговкази. Та якщо їх нема, ми знайдемо когось схожого на нас, незвичайного побратима, який покаже нам, де найближчий контур. А в тому контурі буде імбрина, і та імбрина зможе надати пані Сапсан допомогу, якої вона потребує.
Таких упевнених у собі зухвальців, як Емма, я не зустрічав ніколи. Усе в ній випромінювало впевненість: те, як вона себе несла, розпрямивши плечі, як міцно стискала губи, коли щось надумувала, як закінчувала кожне речення виразною крапкою і ніколи не знаком питання. Це було заразно, і я був від цього в захваті. А ще мені довелося боротися з собою, щоб придушити раптове бажання її поцілувати, просто на очах у всіх.
Г’ю кахикнув, бджоли роєм повалили у нього з рота і сформували знак питання, що тремтів у повітрі.
— Чому ти така впевнена, чорт забирай? — спитав він.
— Впевнена, і все. — І вона потерла руки, наче цим ставила крапку.
— Ти сказала хорошу промову, щоб усіх надихнути, — озвався Мілард, — і мені дуже не хочеться все псувати, але, наскільки нам усім відомо, пані Сапсан — єдина імбрина, яку ще не схопили. Згадай, що нам казала пані Шилодзьобка: витвори тижнями роблять набіги на контури й викрадають імбрин. Тобто навіть якщо вдасться знайти контур, то з’ясувати, чи там є імбрина, — і чи нема всередині наших ворогів, — ми не зможемо ніяк. Не можемо ж ми просто ходити й стукати в портали контурів і сподіватися, що там не кишить витворами.
— Чи навколо не бродять смертельно голодні порожняки, — докинув Єнох.
— Сподіватися нам не доведеться. — Емма повернулася в мій бік і всміхнулася. — Джейкоб нам скаже.
Я весь похолов.
— Я?
— Ти порожняків відчуваєш на відстані, правда ж? — спитала вона. — Не тільки бачиш.
— Коли вони близько, у мене таке відчуття, наче мене от-от знудить, — зізнався я.
— А наскільки близько вони мають бути? — уточнив Мілард. — Якщо на відстані кількох метрів, то ми будемо в їхньому діапазоні пожирання. Нам треба, щоб ти їх відчував на значно дальшій відстані.
— Я ще не перевіряв, якщо чесно, — сказав я. — Усе це для мене новина.
Єдиний порожняк, з яким я мав справу, — монстр доктора Ґолана Мальтус, потвора, яка вбила мого дідуся, а потім мало не втопила мене в Кернгольмській трясовині. Як далеко він був, коли я вперше відчув, що він мене переслідує, причаївся біля мого будинку в Інґлвуді? Дізнатися тепер було неможливо.
— Однак твій талант можна розвивати, — сказав Мілард. — Здібності дивних трохи схожі на м’язи — що більше ти їх тренуєш, то більші вони ростуть.
— Це маячня! — вигукнув Єнох. — Невже ви всі в такому відчаї, що ладні все поставити на нього? Та він же хлопчисько — м’якотілий нормальний, у нього знань про наш світ — як у зайця хвіст!
— Він не нормальний, — скривилася Емма, наче то була пряма образа. — Він один із нас!
— Туфта і дурня! — загорлав Єнох. — Те, що в його венах тече трохи дивної крові, не робить з нього мого брата. І вже точно не робить його моїм захисником! Ми не знаємо, на що він здатен. Та він, мабуть, відчуття порожняка на відстані п’ятдесяти метрів од кишкових кольок не відрізнить!
— А хіба не він убив одного з них? — нагадала Бронвін. — Встромив межи очі ножиці для стрижки овець! Коли ти востаннє чув про такого молодого дивного, який зробив би щось подібне?
— Такого не було з часів Ейба, — подав голос Г’ю, і за згадки про мого діда всі діти шанобливо замовкли.
— Я чула, він якось прикінчив одного голими руками, — сказала Бронвін.
— А я чув, він убив одного спицею для плетіння і мотузкою, — додав Горацій. — Хоча насправді мені це наснилося, а отже, це точно правда.
— Половина цих історій — небувальщина, і з кожним роком вони стають усе небувалішими, — сказав Єнох. — А той Ейбрахам Портман, якого я знав, ніколи й пальцем не поворухнув, щоб нам допомогти.
— Він був прекрасним дивним! — вигукнула Бронвін. — Відважно воював і вбив безліч порожняків заради нашої справи.
— А ще він утік і покинув нас у тому будинку, як біженців, поки сам волочився за жінками по Америці, зображаючи героя!
— Ти сам не розумієш, що верзеш, — почервоніла від гніву Емма. — Спрощуєш усе. Так не можна.
Єнох знизав плечима.
— Та нехай, тепер усе це не має значення, — сказав він. — Хоч би що ви там думали про Ейба, цей хлопець — не він.
Тієї миті я ненавидів Єноха, проте не міг винити в тому, що він у мені сумнівається. Як могли решта дітей, котрі так впевнено й зріло користувалися своїми здібностями, беззастережно вірити в мої уміння — у те, що сам я тільки починав розуміти та й про що дізнався лише кілька днів тому? Здавалося, не має значення, чий я онук. Я просто не знав, що роблю, от і все.
— Правду кажеш, я не мій дід, — сказав я. — Я звичайний хлопець із Флориди. Мені, мабуть, просто пощастило, що я вбив того порожняка.
— Дурниці, — заперечила Емма. — Рано чи пізно ти станеш точнісінько таким самим мисливцем на порожняків, як Ейб.
— Хай краще рано, а не пізно, — зауважив Г’ю.
— Це твоє призначення, — сказав Горацій, і прозвучало це так, наче він знав щось таке, чого не знаю я.
— Та навіть якщо ні, — Г’ю поплескав мене по спині, — ти все, що в нас є, друже.
— Якщо це правда, хай нас птах милує, — сказав Єнох.
Голова в мене пішла обертом. Тягар їхніх сподівань був таким важким, що погрожував мене розчавити. Я підвівся й на нетвердих ногах пішов до виходу з грота.
— Мені треба подихати, — сказав я, протискаючись повз Єноха.
— Джейкобе, стій! — закричала Емма. — Повітряні кулі!
Але їх уже давно не було.
— Нехай іде, — пробурчав Єнох. — Якщо нам пощастить, він попливе назад в Америку.
Бредучи до води, я намагався уявити собі, кого бачили (чи хотіли бачити) в мені мої друзі: не Джейкоба — хлопця, котрий колись так гнався за фургончиком із морозивом, що поламав ногу в щиколотці, чи котрий неохоче і за наполяганням батька тричі намагався та тричі провалив спробу потрапити в легкоатлетичну команду своєї школи, хоча там ніколи не було особливого конкурсу, а Джейкоба — пильного оглядача темряви, дивовижного інтерпретатора неприємних відчуттів у животі, убивцю потвор, який, на відміну від інших людей, міг їх бачити — і все це могло стояти між життям та смертю для нашого веселого оркестру дивних дітей.