Оливка випробувала довільні комбінації. Ми стояли й дивилися, і з кожною невдалою спробою росла наша тривога. Пані Сапсан тим часом вислизнула з-за пазухи Бронвін і підскочила до голубки, котра дзьобала щось на землі, досі прив’язана повідцем. Помітивши пані Сапсан, пташка спробувала втекти, але директорка не відставала і щось тихо та погрозливо клекотіла.
Голубка пурхнула на плече до Меліни, подалі від директорки. Пані Сапсан підійшла до Меліниних ніг і пронизливо закричала. Це рознервувало голубку до краю.
— Пані С, що ви хочете сказати? — спитала Емма.
— Думаю, їй щось потрібно від твоєї пташки, — сказав я Меліні.
— Якщо голубка знає шлях, то комбінацію теж може знати, — здогадався Мілард.
Пані Сапсан повернулася до нього й крикнула, потім розвернулася до голубки й крикнула ще гучніше. Голубка заховалася за Мелінину шию.
— Може, вона й знає комбінацію, та не знає, як нам сказати, — припустила Бронвін. — Але вона може сказати пані Сапсан, бо вони обоє говорять пташиною мовою. А пані Сапсан вже скаже нам.
— Примусь свою голубку поговорити з нашою птахою, — сказав Єнох Меліні.
— Ваша птаха вдвічі більша за Вінні, має гострі пазури й дзьоб. — Меліна відступила на крок назад. — Вона боїться, і я її чудово розумію.
— Боятися нема чого, — запевнила Емма. — Пані С нізащо не скривдить іншу пташку. Це суперечить кодексу імбрин.
Мелінині очі округлилися, потім звузилися.
— Ця птаха — імбрина?
— Це наша директорка! — повідомила Бронвін. — Альма Лефей Сапсан.
— У вас коли-небудь закінчаться сюрпризи? — Меліна розсміялася, однак не зовсім по-дружньому. — Якщо у вас є своя імбрина, то нащо шукати іншу?
— Довга історія, — сказав Мілард. — Досить буде й того, що нашій імбрині потрібна допомога, яку може надати лише інша імбрина.
— Постав ту бісову голубку на місце, щоб пані С могла з нею поговорити! — наказав Єнох.
Зрештою Меліна неохоче, проте погодилась.
— Іди на землю, Вінні. Хороша, хороша. — Вона зняла голубку з плеча й обережно поставила біля ніг, а на повідець наступила, щоб та не втекла.
Усі їх обступили й дивились, як пані Сапсан наближається до голубки. Та рвонулася, щоб втекти, але повідець не дозволив. Пані Сапсан, клекочучи, стала просто перед нею. Сцена дуже нагадувала допит. Голубка сховала голову під крило й затремтіла.
Пані Сапсан дзьобнула її в голову.
— Гей! — обурилася Меліна. — Припини!
Голубка голови з-під крила не виткнула і не відповіла, тож пані Сапсан дзьобнула її знову, цього разу сильніше.
— Ну годі! — Меліна зняла ногу з повідця й нагнулася до малої пташки. Та перш ніж вона встигла взятися за повідець, пані Сапсан перетяла його стрімким ударом пазурів, вчепилася дзьобом у тоненьку лапку голубки й пострибала геть. Голубка пищала й била крильцями.
Меліна страшенно перелякалася.
— Ану, вернися! — розлючено закричала вона й хотіла вже бігти за птахами, та Бронвін схопила її за руки.
— Стій! — сказала Бронвін. — Я впевнена, пані Сапсан знає, що робить…
Пані Сапсан зупинилася трохи віддалік на рейках, там, де ніхто її не міг дістати. Голубка билася в неї у дзьобі, а Меліна силкувалася вирватися з рук Бронвін — обидві марно. Пані Сапсан, здавалося, чекала, коли голубка втомиться й притихне, та потім їй набридло чекати й вона стала крутити малу пташку за лапу в повітрі.
— Пані С, будь ласка, не треба! — закричала Оливка. — Ви її вб’єте!
Я вже сам був на межі того, щоб бігти розбороняти їх, але птахи злилися в суцільну пляму з кігтів та дзьобів і ніхто не зміг би наблизитися, щоб їх розділити. Ми кричали й благали пані Сапсан зупинитися.
І зрештою вона послухалася. Голубка випала з її дзьоба і стояла, похитуючись, занадто ошелешена, щоб летіти. Пані Сапсан і далі клекотіла до неї, і цього разу голубка проджерґотіла щось у відповідь. Пані Сапсан тричі постукала дзьобом по землі, потім десять разів, потім п’ять.
Три-десять-п’ять. Оливка набрала комбінацію. Замок, клацнувши, відімкнувся, дверцята відчинилися всередину, й звідти розкрутилася та впала до землі мотузяна драбина.
Допит пані Сапсан подіяв. Вона зробила все необхідне, щоб допомогти нам, і, зважаючи на це, ми могли заплющити очі на її погану поведінку. Якби не те, що сталося далі. Вона знову взяла приголомшену голубку дзьобом за лапу і, схоже, від люті жбурнула її об стіну.
Ми всі разом зойкнули від жаху. Від шоку мені одібрало мову.
Меліна вирвалася з лещат Бронвін і побігла піднімати голубку. Та на долоню їй лягло мляве тільце — у голубки була зламана шия.
— О птахи, вона її вбила! — заплакала Бронвін.
— Ми стільки всього пережили, щоб зловити цього голуба, — промовив Г’ю. — І подивіться на це.
— Я вашій імбрині голову розтрощу! — Меліна оскаженіла від люті.
Бронвін знову вхопила її за руки.
— Ні, ні! Перестань!
— Вона у вас геть дика! Якщо вона так завжди поводиться, нам краще одразу здатися витворам.
— Ану, забери свої слова назад! — закричав Г’ю.
— І не подумаю! — закричала у відповідь Меліна.
Вони обмінялися ще кількома гострими репліками. Мало не дійшло до бійки. Бронвін тримала Меліну, а ми з Еммою стримували Г’ю, поки не вляглася якщо не злість, то принаймні охота побитися.
Ніхто не міг до кінця повірити в те, що зробила пані Сапсан.
— А чого такий галас? — спитав Єнох. — Це ж лише звичайний дурний голуб.
— Ні, це не звичайний голуб, — сказала Емма. — Ця пташка дружила з пані Королик. Їй було сто років. Про неї писали в «Казках». А тепер вона мертва.
— Вбита, — уточнила Меліна й плюнула на землю. — Коли знищують когось без причини, це називається так.
Пані Сапсан розслаблено шукала під крилом бліх, наче й не чула, що про неї говорять.
— У неї вселилося щось лихе, — сказала Оливка. — Це зовсім не пані Сапсан.
— Вона змінюється, — пояснив Г’ю. — Стає більше твариною, ніж людиною.
— Сподіваюся, у ній лишилося достатньо людського, щоб її можна було врятувати, — похмуро промовив Мілард.
Ми всі на це сподівалися.
Так, поринувши у власні тривожні думки, ми полізли до виходу з тунелю.
За дверцятами виявився прохід, що вів до сходів, які провадили до іншого коридору й інших дверей, а ті відчинялися в кімнату, залиту світлом і до стелі набиту одягом: вішаки, вбудовані шафи й гардероби аж вгиналися від нього. Ще там були дві дерев’яні ширми, за якими можна було перевдягатися, кілька дзеркал у повен зріст і робочий стіл, заставлений машинками для шиття й сувоями тканини. То була напівкрамниця, напівмайстерня — і Едем для Горація. Із криком «Я в раю!» він мало не підстрибом забіг усередину.
Меліна похмуро пленталася позаду і ні з ким не говорила.
— Що це за місце? — спитав я.
— Кімната для маскування, — пояснив Мілард. — Щоб гості з дивних могли змішатися з натовпом нормальних у цьому контурі. — Він показав на ілюстрацію в рамці, яка демонструвала, як правильно носити одяг того періоду.
— У чужий монастир, — сказав Горацій і побіг до вішака з одягом.
Емма попросила всіх перевдягтися. Новий одяг мав допомогти нам не лише загубитися у натовпі, а й теоретично відігнати витворів, які нас вистежували.
— Але светри хай залишаються знизу. На випадок, якщо нас знову спіткають неприємності.
Бронвін і Оливка вбралися за ширмою в прості сукні. Я поміняв укриті попелом і просяклі потом штани й куртку на розпарований, проте відносно чистий костюм. Одразу ж стало некомфортно. Я гадки не мав, як люди упродовж стількох століть постійно носили такий штивний одяг.
Мілард надягнув костюм жевжика й сів перед дзеркалом.
— Як я вам? — спитав він.
— Як невидимий хлопець, який надягнув костюм, — відповів Горацій.
Мілард зітхнув, ще трохи посидів перед дзеркалом, потім роздягнувся і знову щез.
Гораціїв первинний запал потроху згас.
— Вибір тут препаскудний, — пожалівся він. — Якщо одяг не побитий міллю, то на ньому заплати іншого кольору! Я так втомився бути схожим на безпритульного шибеника.