— Безпритульні шибеники не викликають підозр, — сказала Емма з-за ширми. — А маленькі джентльмени в циліндрах викликають. — Вона з’явилася в блискучих червоних туфлях на пласкій підошві й синій сукні нижче колін з короткими рукавами. — Ну як? — спитала вона і покрутилася, щоб зробити спідницею «тюльпан».
Вона нагадувала Дороті з «Чарівника країни Оз», тільки була гарніша. Я не знав, як це сказати перед усіма, тому просто ніяково всміхнувся і підняв великі пальці.
Вона розсміялася.
— Подобається? Що ж, шкода, — із сором’язливою усмішкою сказала вона. — Я буду вирізнятися, як порізаний палець. — І вмить на її обличчі промайнув вираз болю, наче вона почувалася винною за те, що сміється, що бодай на мить дозволила собі порозважатися, враховуючи все, що з нами сталося і невідомо які ще завдання чекали розв’язку попереду. Емма знову пірнула за ширму.
Я теж це відчував: жахіття, тягар кошмарів, які ми бачили і які нескінченно прокручувалися перед моїм внутрішнім зором. Але не можна почуватися нещасним щосекунди, хотів я сказати їй. Від сміху погане не стає гіршим так само, як воно не стає кращим від сліз. Це лиш означає, що ти людина. Але як це сказати, я теж не знав.
Коли вона знову вийшла, на ній була блузка з подертими рукавами, схожа на мішок, і пряма довга спідниця, що нижнім краєм торкалася взуття. (Вбрання, більш типове для безпритульного шибеника.) Але червоні туфельки вона залишила. Емма ніколи не могла собі відмовити у гламурному штриху, хай навіть незначному.
— А це? — Горацій помахав знайденою пухнастою помаранчевою перукою. — Як це може допомогти комусь «змішатися з натовпом нормальних»?
— Бо в ньому схоже, що ми йдемо на ярмарок розваг, — сказав Г’ю, дивлячись на афішу ярмарку на стіні.
— Хвилиночку! — Горацій підійшов до афіші. — Я чув про це місце! Це старий туристичний контур.
— Що таке туристичний контур? — поцікавився я.
— Колись їх можна було знайти по всьому царству дивних, — пояснив Мілард. — Вони були стратегічно розташовані в часах і місцях історичного значення. З них складався такий собі Великий тур, який колись вважали важливою частиною освіти будь-якого добре вихованого дивного. Звісно, то було багато років тому, коли їздити за кордон було ще порівняно безпечно. Я й не знав, що туристичні контури ще існують.
І він замовк, поринувши у спогади про кращі часи.
Закінчивши перевдягатися, ми поскидали одяг двадцятого століття в купу на підлозі й пішли за Еммою через інші двері, що вели у завулок, захаращений сміттям і порожніми ящиками. Здаля долинали впізнавані звуки ярмарку: аритмічний хрип катеринок, глухе ревіння натовпу. Навіть попри нерви і втому, я відчув радісне збудження. Колись дивні сходилися на ці атракціони з усіх усюд. Мої ж батьки мене ніколи навіть у Діснейленд не возили.
Емма роздала всім звичні вказівки.
— Триматися разом. Стежити, як ми з Джейкобом будемо показувати знаки. Ні з ким не розмовляти й нікому не дивитися в очі.
— А як ми знатимемо, куди йти? — спитала Оливка.
— Нам доведеться думати по-імбринівськи, — відповіла їй Емма. — От якби ви були пані Королик, де б ви сховалися?
— Де завгодно, тільки не в Лондоні? — припустив Єнох.
— Якби ж тільки дехто не замордував голуба, — Бронвін з гірким докором глянула на пані Сапсан.
Директорка стояла на бруківці й дивилася на нас знизу вгору, але ніхто не хотів її торкатися. Однак сховати її від сторонніх очей було необхідно, тому Горацій повернувся в кімнату для маскування і виніс звідти джинсову торбину. Ці приготування не надто сподобалися пані Сапсан, проте коли вже стало зрозуміло, що ніхто не збирається брати її за пазуху, — а найменше з усіх Бронвін, котра відчувала до птахи неприховану відразу, — то вона залізла всередину й дозволила Горацію затягнути шкіряну шворку.
Ми пішли на п’яні звуки ярмарку крізь плутанину захаращених вуличок, де з дерев’яних візків продавці виловлювали овочі, й запорошені мішки з зерном, і щойно вбитих кроликів, де діти й худющі коти били байдики й швендяли з голодними очима, а жінки з гордими брудними обличчями сиділи навпочіпки в канавах і чистили картоплю, насипаючи зі шкірок маленькі пагорби на землі. І хоч як ми намагалися прослизнути непоміченими, всі до одного повертали голови й пильно на нас дивилися: торговці, діти, жінки, навіть мертві, підвішені за ноги кролі з молочно-білими очима.
І в одязі відповідної історичної доби я почувався чужим і дуже помітним. Змішуватися з натовпом означало не лише напнути костюм, а й поводитися відповідно, збагнув я, а ми з друзями не ходили згорблено, як місцеві, й очей теж не відводили. На майбутнє, якщо я хотів маскуватися так само ефективно, як витвори, я мусив відточити свої акторські навички.
Ярмарок ставав гучнішим, а запахи — міцнішими: пересмажене м’ясо, смажені горіхи, кінськйй гній, людські випари і дим від вугілля — усе це змішувалося в щось таке хворобливо-солодке, від чого загусало повітря. Врешті-решт ми підійшли до широкої площі, де на повну гуляв ярмарок: море людей, різнобарвні намети й метушня, яку годі було за раз охопити поглядом. Та сцена атакувала мої чуття. Були там акробати, і канатохідці, і кидачі ножів, і факіри, і вуличні актори різного штибу. Шарлатан витягав запатентовані ліки зі свого воза: «Рідкісна настоянка, що зміцнює нутрощі від заразних паразитів, некорисної для здоров’я вогкості та шкідливих випарів!» На сцені поряд за увагу глядачів змагалися горластий конферансьє у фраку і величезне створіння доісторичного вигляду, чия сіра шкіра звисала з кісток каскадом зморшок. Добрих десять секунд, поки ми пробиралися крізь натовп, у мене пішло на те, щоб зрозуміти: це ведмідь. Його поголили, прив’язали до стільця і одягли в жіночу сукню. Очі у ведмедя лізли на лоба, а конферансьє широко всміхався і вдавав, що подає йому чай, викрикуючи: «Пані та панове! Представляю вам найвродливішу даму в усьому Уельсі!» — заслуживши тим самим гучний сміх натовпу. Мені захотілося, щоб ведмідь розірвав свої ланцюги і зжер його просто на очах у глядачів.
Щоб побороти запаморочливий ефект усієї цієї сновидної маячні, я засунув руку в кишеню і поклав долоню на гладеньке скло телефону, на мить заплющив очі й прошепотів сам до себе: «Я мандрую крізь час. Це все насправді. Я, Джейкоб Портман, мандрую крізь час».
Саме по собі це було приголомшливо. А ще більше приголомшувало те, що часові мандри не позбавили мене розуму і якимось дивом я не перетворився на божевільного, що постійно бурмоче собі під носа і штовхає промови на розі вулиці. Людська психіка набагато гнучкіша, ніж я думав, вона може розширюватися, щоб вмістити в себе будь-які суперечності й позірні неможливості. На щастя для мене.
— Оливко! — крикнула Бронвін. — Ану йди сюди! — Я підвів погляд і побачив, як вона відтягує Оливку від клоуна, який нахилився, щоб поговорити з нею. — Я тобі тисячу разів казала: ніколи не розмовляй з нормальними!
Нашому завеликому гурту було непросто триматися разом, особливо в місці, сповненому різних принад, спеціально розрахованих на дітей. Бронвін узяла на себе роль мами скаутів і завертала нас щоразу, коли хтось зупинявся біля ятки з яскравими вертушками чи льодяниками на паличках. З нас усіх найчастіше відволікалася Оливка і взагалі, здавалося, часто забувала про те, що на нас чигає серйозна небезпека. Тримати цю купу дітей у вервечці видавалося можливим лише тому, що насправді вони вже не були дітьми, бо всередині у них жило якесь доросле єство, яке воювало з їхніми дитячими пориваннями та врівноважувало їх. Якби то були звичайні діти, нічого у нас не вийшло б, я в цьому впевнений.
Якийсь час ми блукали безцільно, шукаючи когось, хто нагадував би пані Королик, чи місце, де, найпевніше, могли ховатися дивні. Але тут усе здавалося дивним — увесь цей контур з його хаотичною незвичністю був ідеальним прикриттям для дивних. Та все ж навіть тут люди помічали нас. Їхні голови ледь помітно поверталися, коли ми їх проминали. Я вже почувався параноїком. Скільки людей навколо нас шпигували для витворів чи самі були витворами? Особливо мені не сподобався клоун, той, від якого Бронвін відтягла Оливку. Він постійно вигулькував у полі нашого зору. За п’ять хвилин ми проминули його, напевно, разів зо п’ять: то він тинявся без діла на початку алеї, то дивився вниз із вікна, то спостерігав за нами з намету фотографічної ятки, і його розкуйовджене волосся та страшний грим дивно контрастували із задником, на якому було намальовано мирний сільський пейзаж. Здавалося, що він усюди одночасно.