— Для вас не досить дивно?
Ми всі повернули голови.
— Що ти сказав? — перепитала Емма.
— Вейклінг і Рукері. — Хлопець показав на дальній бік площі. — Осьдечки справдешнє шоу. — Він підморгнув нам і пірнув назад у намет.
— Загадково, — мовив Г’ю.
— Він сказав щось про дивних? — спитала Бронвін.
— Що таке Вейклінг і Рукері? — поцікавився я.
— Якийсь заклад, — відповів Г’ю. — Мабуть, десь у цьому контурі.
— Може бути на перехресті двох вулиць. — Емма відтягла запону намету, щоб спитати в хлопця, чи це він мав на увазі. Але хлопчини вже не було.
Тож ми пішли крізь натовп до дальнього боку площі, куди він показував. Наша остання хистка надія тепер чіплялася за дві дивні назви вулиць, хоч ми й не були впевнені, що вони взагалі існують.
Через кілька кварталів від площі ми потрапили на таке місце, де шум юрби трохи вщух, та його змінили промисловий брязкіт і скрегіт, а густий сморід смаженого м’яса й відходів життєдіяльності тварин поступився набагато гіршоиум духу, джерело якого годі було й визначити. Перетнувши обрамлену двома стінами річку стигійської грязюки, ми потрапили в район фабрик і робітних домів, труб, що вивергали в небо чорний дим, і саме там надибали вулицю Вейклінг.
Ми йшли по Вейклінг, шукаючи Рукері, аж поки вона не скінчилася глухим кутом — величезним відкритим каналізаційним колектором, що його Єнох назвав річкою Фліт[5]. Довелося повертати та йти у протилежний бік. Коли ми проминули те місце, де вийшли на вулицю Вейклінг, вона стала вигинатися й петляти. Фабрики й заводи поступилися місцем приземкуватим конторам і непоказним будівлям із порожніми фасадами й без вивісок, неначе цей район будували з прицілом на анонімність.
Погане передчуття, що його я в собі плекав, посилилося. А що, як нас підставили — відіслали в цю покинуту частину міста, прямісінько в засідку?
Вулиця знову запетляла й ще раз випрямилася. А тоді я з розгону налетів на Емму, яка йшла переді мною, але зненацька стала, мов укопана.
— Що таке? — спитав я.
Замість відповіді вона показала пальцем. Попереду, на Т-подібному перехресті, зібрався натовп. На ярмарку панувала липка спека, але тут багато людей куталися в пальта й шарфи. Вони скупчилися довкола однієї будівлі й стояли, пороззявлявши роти й ошелешено дивлячись на неї знизу вгору — так само, як і ми тепер.
Сама будівля нічого особливого в собі не мала — чотири поверхи, на трьох горішніх ряди вузьких округлих вікон, як у звичайній старій конторі. Насправді вона нічим не вирізнялася поміж споруд, які її оточували, за одним-єдиним винятком: усю її огортав товстий шар льоду. Він вкривав вікна й двері. Із кожного підвіконня й карниза звисали, мов ікла, бурульки. Із дверних проходів вивалювався сніг, утворюючи велетенські кучугури на хіднику. Здавалося, на будинок налетіла хуртовина — зсередини.
Я подивився на заліплену снігом табличку з назвою вулиці. «Р-КЕРІ».
— А я знаю, що це за місце, — заявила Меліна. — Це архів дивних, тут зберігаються всі наші офіційні дані.
— Звідки ти це знаєш? — спитала Емма.
— Пані Дрізд готувала мене до іспиту на посаду асистента тутешньої пані омбудсмен. Він дуже складний. Я двадцять один рік готувалася.
— А те, що він весь укритий льодом, — це так і треба? — спитала Бронвін.
— Я про таке не чула, — призналася Меліна.
— А ще тут збирається Рада імбрин на щорічне ухвалювання статутів, — додав Мілард.
— Рада імбрин збирається тут? — не повірив Горацій. — Таке скромне місце. Я думав, вони десь у замку засідання влаштовують.
— Місце зборів не повинне впадати в око, — пояснила Меліна. — Його взагалі не мають помічати.
— Тоді їм не дуже добре вдається його приховувати, — завважив Єнох.
— Я ж кажу, зазвичай ця будівля не вкрита льодом.
— Як думаєте, що тут сталося? — спитав я.
— Нічого доброго, — сказав Мілард. — Зовсім нічого.
Безперечно, ми мусили підійти ближче й роздивитися, однак це не означало, що треба, як бовдурам, летіти стрімголов. Ми трималися за натовпом й спостерігали здаля. Люди підходили і йшли. Хтось спробував відчинити двері, але вони вмерзли в сніг. Юрба трохи порідішала.
— Цок, цок, цок, — подав голос Єнох. — Марнуємо час.
Ми пробралися крізь залишки натовпу і ступили на скрижанілий хідник. Від будівлі віяло холодом, ми тремтіли й ховали руки в кишені, щоб трохи їх зігріти. Бронвін застосувала свою силу, щоб відчинити двері, й вони відлетіли разом з петлями, однак вестибюль, у який вони вели, був заблокований кригою. Вона простиралася від стіни до стіни, під підлоги до стелі й блакитним туманним маревом ішла вглиб. Те саме було з вікнами: я витер паморозь з однієї шибки, потім із другої, та не побачив крізь них нічого, крім криги. Складалося таке враження, ніби десь у серці цього будинку народжувався льодовик і його крижані язики проникали скрізь, де тільки могли.
Ми перепробували всі способи потрапити всередину. Обійшли будівлю довкола, шукаючи двері чи вікно, не затулені кригою, але вона перекривала кожен можливий вхід. Підбирали каміння й цеглу, намагалися розбити лід, але він був надприродно твердий — навіть Бронвін не вдавалося пробити його більш ніж на кілька дюймів. Мілард прогортав «Казки», шукаючи бодай якогось натяку на цю будівлю, але там не було нічого, жодних вказівок, які могли б нам трохи відкрити цю таємницю.
Зрештою ми вирішили піти на зважений ризик. Ми стали півколом за спиною в Емми, щоб ніхто її не бачив, а вона розігріла руки й приклала їх до крижаної стіни, що заповнювала вестибюль. Через хвилину руки провалилися в лід, тала вода потекла й зібралася в калюжу в нас під ногами. Однак процес ішов до болю повільно, і за п’ять хвилин Емма спромоглася занурити руки лише по лікоть.
— Такими темпами ми за тиждень лише вестибюль пройдемо. — Емма витягла руки з монолітної брили льоду.
— Думаєш, пані Королик усередині? — спитала Бронвін.
— Мусить бути, — твердо промовила Емма.
— Як на мене, то бацила твого оптимізму вселяє подив, — сказав Єнох. — Якщо пані Королик там, вона замерзла на камінь.
— Вічно ти скиглиш! — накинулася на нього Емма. — Усе в руїнах, усе погано! Якби завтра настав кінець світу, ти б тільки зрадів, бо це ж така нагода тріумфально заявити: «А що я вам казав!»
Від подиву Єнох навіть не знайшов, що відповісти, тільки кліпав на неї. А потім дуже м’яко сказав:
— Ти, дорогенька, скільки завгодно можеш жити у світі фантазій, але я реаліст.
— Якби ти хоч раз запропонував щось дієвіше за критику, — відказала Емма. — Якби хоч одну корисну пораду у важких ситуаціях дав, а не просто знизував плечима перед лицем невдачі й смерті, я б ще сяк-так терпіла твої постійні чорні жарти! Але в такому вигляді…
— Ми перепробували все, — перебив Єнох. — Що я ще можу запропонувати?
— Усе, крім одного, — озвалася Оливка з краю нашої групки.
— І що ж це? — спитала в неї Емма.
Замість розказувати Оливка вирішила показати. Зійшовши з хідника, вона зайшла у натовп, повернулася лицем до будівлі й щодуху закричала:
— Пані Королик, якщо ви там, будь ласка, вийдіть! Нам потрібна ваша…
Та закінчити вона не встигла — її схопила Бронвін, і кінець Оливчиного речення потонув під пахвами у великої дівчини.
— Ти здуріла? — спитала Бронвін, несучи Оливку до нас. — Через тебе нас можуть викрити!
Вона поставила Оливку на землю і вже збиралася вичитувати її далі, але по щоках у дівчинки потекли сльози.
— А яка різниця, викриють нас чи ні? — спитала Оливка. — Якщо ми не можемо знайти пані Королик і не можемо врятувати пані Сапсан, яка різниця, навіть якщо на нас нападе ціле військо витворів?
І тут з натовпу вийшла жінка та рушила до нас. Була вона старшого віку, зігнута під тягарем років. Її обличчя частково приховував каптур мантії.
— З нею все в порядку? — спитала жінка.
— Ні! — вигукнула Оливка. — Усе не в порядку! Ми хотіли лише одного — мирно жити на своєму острові. А потім прийшли поганючі потвори й покалічили нашу директорку. А тепер ми хочемо лише допомогти їй, але навіть цього не можемо!