Оливка похнюпила носа й жалібно зарюмсала.
— Що ж, — сказала стара. — Тоді дуже добре, що ви до мене прийшли.
Оливка підвела голову, шморгнула носом і спитала:
— А чому?
Та враз жінка зникла.
Отак просто.
Вона щезла з одягу, і мантія, що зненацька спорожніла, впала на тротуар з легесеньким зітханням. Ми всі були такі приголомшені, що не могли сказати ні слова. Поки зі складок мантії не вискочила маленька пташка.
Я застиг, мов укопаний, не знаючи, хапати її чи ні.
— Хто-небудь знає, що це за птах? — спитав Горацій.
— Я думаю, це королик, — відповів Мілард.
Пташка стріпнула крильцями, підскочила в повітря й полетіла геть, зникши за рогом будинку.
— Не загубіть її! — закричала Емма, й ми щодуху рвонули слідом, ковзаючись на льоду. Забігли за ріг і опинилися в задушеному снігом провулку між скрижанілим домом і тим, що стояв поряд.
Пташки не було.
— Чорт! — вилаялася Емма. — Де вона ділася?
І тут під нашими ногами, з-під землі, почулися якісь звуки: металевий брязкіт, голоси й шум проточної води. Ми розкидали ногами сніг, і під ним виявили дерев’яні дверцята, вбудовані у бруківку. Це нагадувало вхід у вугільний підвал.
Засув на дверцятах було знято. Ми потягли їх на себе, і нам відкрилися сходи, вкриті підталим льодом, що вели кудись у пітьму. Тала вода шумно стікала в невидиму канаву.
Емма припала до землі й погукала у темряву.
— Агов? Є там хто-небудь?
— Якщо ви йдете, — відповів їй далекий голос, — то краще покваптеся!
Здивована, Емма випросталася. Потім крикнула:
— Хто ви?
Ми чекали відповіді. Але не дочекалися.
— А чого ми ждемо? — спитала Оливка. — Це пані Королик!
— Ми точно не знаємо, — сказав Мілард. — І не знаємо, що тут сталося.
— Ну, я хочу дізнатися. — І перш ніж хтось встиг її зупинити, Оливка підійшла до дверцят у підвал, ускочила в отвір і плавно спустилася на дно. — Я ще жива! — дражнилася вона з темряви.
Отак нас присоромили й змусили іти слідом. Ми спустилися сходами й знайшли коридор, пророблений у товщі льодовика. Тала вода крапала зі стелі й стікала струмками зі стін. Та й зовсім темно тут не було — з-за повороту в коридорі прозирало слабке світло.
Ми почули звук кроків, що наближалися. По стіні перед нами поповзла тінь. З-за повороту з’явилася фігура з мантії. Вона чітко вирізнялася на тлі того мінливого вогника.
— Здрастуйте, діти, — сказала фігура. — Я Баленсіаґа Королик. І я дуже рада, що ви тут.
Розділ дванадцятий
Я Баленсіаґа Королик.
Ці слова справили ефект корка, що вискочив із пляшки. Спочатку прийшло полегшення: охкання, смішки, — а тоді назовні ринула радість. Ми з Еммою застрибали й обійнялися, Горацій упав на коліна і здійняв руки в мовчазному «алілуя!», Оливка так зраділа, що піднялася в повітря навіть у своїх важких черевиках і затинаючись промовила:
— Ми-ми-ми… ми думали, що вже ніколи… ніколи не побачимо іншої імбрини, ніколи-ніколи!
Нарешті пані Королик. Багато днів тому вона була для нас лише незнайомою імбриною з контуру, про який ми мало що знали. Але відтоді вона перетворилася на міфічну фігуру: нам було відомо, що вона є останньою неушкодженою імбриною, живим символом надії, кимось таким, кого ми до смерті хотіли зустріти. І ось вона просто перед нами, така людяна й така тендітна. Я впізнав її з фотографії Едисона, тільки тепер у її сріблястому волоссі не лишилося ні сліду чорного. Зморшки тривоги глибоко поорали її чоло й узяли в дужки губи, а плечі згорбилися так, наче вона була не просто стара, а згиналася під якимось важезним тягарем. Вага всієї нашої відчайдушної надії пригинала її до землі.
Імбрина відкинула каптур мантії та сказала:
— Я теж дуже рада зустрітися з вами всіма, мої любі, однак ви всі повинні зараз же зайти всередину. Тут небезпечно.
Із цими словами вона повернулася й пошкутильгала в коридор. Ми вишикувалися вервечкою та перевальцем пішли за нею крізь крижаний тунель, наче каченята за мамою-качкою, човгаючи ногами і незграбно виставивши вперед руки, щоб не послизнутися й не впасти. Таким був вплив імбрини на дивних дітей: сама її присутність, хай навіть ми щойно познайомилися, одразу ж нас заспокоїла.
Підлога пішла вгору, ведучи нас повз згаслі печі з широкими бородами снігу, у велику кімнату, забиту від підлоги до стелі та від стіни до стіни кригою, окрім тунелю, яким ми йшли, вирізьбленого в товщі криги. Лід був товстий, але чистий і подекуди прозорий на двадцять-тридцять футів углиб. Схоже, те приміщення було приймальнею. Ряди стільців з прямими спинками стояли перед масивним письмовим столом і кількома шафками для документів — і все це вмерзло в багатотонний лід. З ряду недосяжних вікон, звідки вулиця здавалася розмитою плямою невиразно-сірого кольору, просочувалося денне світло, пропущене крізь блакитний фільтр.
Сотня порожняків могла тиждень довбати той лід і не дістатися до нас. Якби не вхід у тунель, це місце було б непереможною фортецею. Або досконалою в’язницею.
На стінах висіли десятки годинників. Їхні застиглі стрілки вказували в усі можливі боки. (Може, показували час у різних контурах?) Написи над ними повідомляли дорогу до різних кабінетів:
← МОЛОДШИЙ СЕКРЕТАР ЧАСОВИХ СПРАВ
← АРХІВАРІУС ГРАФІЧНИХ ЗАПИСІВ
НЕСПЕЦИФІЧНІ ТЕРМІНОВІ СПРАВИ →
МІН-ВО ЗАПЛУТУВАННЯ Й ВІДТЕРМІНУВАННЯ →
Крізь двері кабінету секретаря часових справ я побачив чоловіка, вмерзлого в лід. Він схилився, наче прагнув витягти ноги, з яких почалося його замерзання. Видно, він пробув там досить давно. Я здригнувся і відвів погляд.
Тунель закінчився біля химерних сходів із балюстрадою, вільних від льоду, однак завалених паперами, що розлетілися в усі боки. На одній із нижніх сходинок стояла дівчина і без особливого ентузіазму дивилась, як ми обережно, ковзаючись, просуваємось уперед. У неї було довге волосся, розділене на прямий проділ посередині, що спадало аж до стегон, а на носі сиділи маленькі круглі окуляри, і вона їх постійно поправляла. Її тонких губ наче ніколи не торкала усмішка.
— Альтеє! — суворо сказала пані Королик. — Ти не повинна виходити, коли прохід відкрито. Сюди може зайти хто завгодно!
— Так, директорко. — Дівчина злегка нахилила голову. — Хто це, директорко?
— Підопічні пані Сапсан. Ті, про яких я тобі розповідала.
— А вони принесли з собою якісь харчі? Чи ліки? Чи бодай щось корисне? — Дівчина говорила страдницьки повільно. Голос у неї був так само дерев’яний, як і вираз обличчя.
— Більше жодних запитань, поки не зачинишся, — сказала пані Королик. — Поквапся!
— Так, директорко. — І дівчина, явно не відчуваючи потреби поспішати, побрела тунелем, тягнучи руки по стінах.
— Перепрошую, — сказала пані Королик. — Альтея не навмисно така вперта. Вона просто від природи як віслюк. Але вона тримає вовків у шорах, ми дуже її потребуємо. Почекаємо, поки вона повернеться.
Пані Королик сіла на нижню сходинку, і коли вона опускалась, я мало не чув, як тріщать її старечі кістки. Я не зрозумів, що вона мала на увазі, коли казала «тримає вовків у шорах», але запитань було дуже багато, тому одне могло трохи зачекати.
— Пані Королик, а звідки ви знали, хто ми такі? — поцікавилась Емма. — Ми не казали.
— Знати таке — обов’язок імбрини, — відповіла старенька. — У мене є спостерігачі на деревах звідси й аж до Ірландського моря. Крім того, ви знамениті! Є лише одна імбрина, чиї підопічні усі разом зуміли вирватися від зіпсованих, і це пані Сапсан. Але я гадки не маю, як ви зуміли дістатися так далеко й не потрапити їм до лап. Чи як, заради всього дивного, ви мене знайшли!
— Нас відправив сюди хлопчик на ярмарку. — Єнох підняв руку до рівня свого підборіддя. — Десь отакий на зріст. У дурнуватому капелюсі.