— Один з наших сторожових, — кивнула пані Королик. — Але як ви знайшли його самого?
— Ми зловили вашу голубку-розвідницю, — гордо промовила Емма. — І вона привела нас до цього контуру. (Про те, що пані Сапсан голубку замордувала, Емма промовчала.)
— Мої голуби! — вигукнула пані Королик. — Але звідки ви про них знали? Не кажучи вже про те, щоб зловити?
Уперед виступив Мілард. Він узяв у Горація пальто з маскувальної кімнати, щоб не замерзнути, і хоч пані Королик начебто не здивувалася, побачивши пальто, яке висіло в повітрі, та була приголомшена, коли невидимий хлопчик у ньому сказав:
— Я зробив дедуктивні висновки про місцезнаходження вашої пташки з «Казок про дивних». Але вперше ми про голубів почули у вашому гірському звіринці, від пафосного пса.
— Але ніхто не знає, де мій звіринець!
Пані Королик так здивувалася, що їй забракло слів. До того ж кожна наша відповідь породжувала ще більше запитань, тому ми якомога швидше розповіли їй усю свою історію, починаючи з нашої втечі з острова на крихітних шкаралупках — відкритих човниках.
— Ми мало не потопилися! — сказала Оливка.
— У нас стріляли, нас бомбили й хотіли зжерти порожняки, — додала Бронвін.
— І мало не переїхав поїзд підземки, — докинув Єнох.
— І мало не розчавив комод. — Горацій скривився у бік дівчини з даром телекінезу.
— Ми пройшли довгий шлях через небезпечні краї, — сказала Емма, — щоб знайти когось, хто зможе допомогти пані Сапсан. І ми дуже сподівалися, що цією людиною будете ви, пані Королик.
— Дуже на це розраховуємо, — кивнув Мілард.
Пані Королик знадобилося кілька хвилин, щоб віднайти свій голос, а коли це сталося, він бринів від емоцій.
— Ви хоробрі, надзвичайні діти. Кожен із вас — диво. Будь-яка імбрина була б щаслива називати вас своїми підопічними. — Рукавом мантії вона змахнула сльозу. — Мені було так прикро, коли я почула про те, що сталося з вашою пані Сапсан. Я її не дуже добре знала, бо вже скоро йду на пенсію, але обіцяю: ми її повернемо. Її та всіх наших сестер!
Повернемо її?
Отоді я й зрозумів, що пані Сапсан досі сиділа, схована у мішку, який ніс на собі Горацій. Пані Королик її ще не бачила!
— Ні, вона тут, із нами! — Горацій поставив мішок на підлогу і розв’язав його.
За мить звідти вилізла, похитуючись від запаморочення після тривалого перебування в темряві, пані Сапсан.
— В ім’я давнього люду! — вигукнула пані Королик. — Але ж… я чула, її захопили витвори!
— Захопили, — підтвердила Емма. — Але ми її відбили!
Пані Королик була така збуджена, що підстрибнула без ціпка, і мені довелося притримати її за лікоть, щоб вона не впала.
— Альмо, це справді ти? — затамувавши дух, промовила пані Королик. А відновивши рівновагу, кинулася до пані Сапсан і підхопила її з землі. — Агов, Альмо? Це ти в цьому тілі?
— Це вона, — кивнула Емма. — Це пані Сапсан!
Пані Королик тримала птаху на витягнутих руках і крутила нею туди-сюди, а пані Сапсан силкувалася вирватись.
— Гм, гм, гм, — бурмотіла собі під ніс пані Королик. Її очі звузилися, а губи витяглися в пряму лінію. — Із вашою директоркою щось не так.
— Вона скалічилася, — сказала Оливка. — Скалічилася всередині.
— Вона більше не може перетворитися на людину, — додала Емма.
Пані Королик похмуро кивнула, так, наче вже й сама здогадалася.
— І давно?
— Три дні, — відповіла Емма. — Відколи ми її забрали у витворів.
— Ваш пес нам сказав, якщо пані Сапсан не повернеться в людську подобу якнайшвидше, то вже більше ніколи не повернеться.
— Так, — кивнула пані Королик. — Едисон мав рацію.
— А ще він сказав, що допомогу, яка їй потрібна, може надати лише інша імбрина, — промовила Емма.
— І це теж слушно.
— Вона змінилася, — сказала Бронвін. — Вона тепер сама не своя. Нам потрібна наша колишня пані С!
— Ми не можемо дозволити, щоб з нею таке відбувалося! — твердо мовив Горацій.
— Ну? — нетерпеливилася Оливка. — Ви можете знову зробити її людиною? Будь ласка!
Ми обступили пані Королик і тиснули на неї. Наш відчай був такий потужний, що його можна було відчути на дотик.
Пані Королик склала долоні, благаючи тиші.
— Якби ж то все відбувалося так просто, — сказала вона, — і одразу. Коли імбрина довго пробуде у подобі птаха, вона стає негнучкою, мов захололий м’яз. Якщо спробувати надто швидко зігнути її у потрібну форму, вона лусне. Її треба масажувати, щоб надати істинної форми: делікатно розминати, мов глину. Якщо я попрацюю з нею всю ніч, то до ранку можу впоратися.
— Якщо в неї є час до ранку, — сказала Емма.
— Моліться, щоб був.
Повернулася дівчина з довгим волоссям. Вона повільно йшла до нас і вела руками по стінах тунелю. І над усім, чого вони торкалися, наростали нові шари льоду. Тунель у неї за спиною вже звузився до кількох футів завширшки й невдовзі мав стулитися повністю, запечатавши нас.
Пані Королик жестом підкликала дівчину.
— Альтеє! Біжи нагору поперед нас і скажи медсестрі, щоб приготувала кімнату для оглядів. Мені знадобляться всі мої лікарські засоби!
— Під засобами ви маєте на увазі розчини, настоянки чи суспензії?
— Усе разом! — крикнула пані Королик. — Хутко, справа термінова!
Я побачив, що дівчина помітила пані Сапсан, очі в неї трохи округлилися (поки що то була найвиразніша її реакція з усіх мною бачених), і вона рушила вгору сходами.
Цього разу бігом.
Коли ми піднімалися нагору, я притримував пані Королик за лікоть для рівноваги. Будівля була чотириповерхова, а нам потрібен був останній поверх. Окрім сходового майданчика, то була єдина частина будинку, до якої ще лишався доступ. Інші поверхи замерзли, стіни льоду перекривали кімнати й коридори. Фактично ми пробиралися крізь порожнину в центрі гігантського крижаного куба.
Пробігаючи повз кімнати, я зазирав у деякі з них. Висолоплені язики льоду повиламували двері, зірвали їх з петель, і крізь потрощені одвірки я бачив ознаки нападу на будівлю: перевернуті меблі, вивернуті шухляди, паперовий сніг на підлозі. До одного письмового стола тулився автомат. Його власник замерз у польоті. У кутку під смугою отворів від куль сидів один з дивних. Як і жертви вулкану в Помпеях, він застиг навіки — але не у попелі, а у великій брилі льоду.
Важко було повірити, що все це влаштувала одна дівчина. Якщо так, то, крім імбрин, Альтея була однією з наймогутніших дивних, яких я зустрічав у житті. Я підвів погляд і встиг побачити, як вона щезає на сходовому майданчику над нами, а за нею, мов розмите залишкове зображення, тягнеться нескінченна грива волосся.
Я відломив зі стіни бурульку і покрутив у руці.
— Невже це вона зробила? — спитав я.
— Так, вона. — Пані Королик віддихувалася поряд. — Вона учениця міністра заплутування й відтермінування… тобто була ученицею, і була тут, на місці, виконувала свої обов’язки, коли на будівлю напали зіпсовані. Тоді вона ще мало знала про свої здібності, крім того, що її руки випромінюють надприродний холод. Якщо послухати Альтею, то її вміння було чимось таким, що є корисним у спекотні літні дні, але вона й подумати не могла, що це захисна зброя, аж поки двоє порожняків не стали в неї на очах пожирати міністра. До смерті перелякавшись, вона відкрила в собі джерело сили, про яку навіть не підозрювала, заморозила кімнату — і порожняків, а потім і всю будівлю. За лічені хвилини.
— Хвилини! — вигукнула Емма. — Не вірю.
— А я шкодую, що мене тут не було і я не бачила всього на власні очі, — сказала пані Королик. — Хоча в такому випадку мене б викрали разом з іншими імбринами, які тут були — пані Дрімлюгою, пані В’юрок і пані Ворон.
— А її лід не зупинив витворів? — спитав я.
— Багатьох зупинив, — відповіла пані Королик. — Я думаю, декілька досі з нами, замерзлі десь у закапелках. Але, попри їхні втрати, витвори все-таки одержали те, по що прийшли. Перед тим, як уся будівля замерзла, вони встигли вивести імбрин через дах. — Пані Королик гірко похитала головою. — Клянуся своїм життям, одного дня я особисто відпроваджу тих, хто зробив боляче моїм сестрам, у пекло.