— Отже, її сила нічим не допомогла, — резюмував Єнох.
— Альтея не змогла врятувати імбрин, — визнала пані Королик, — але вона створила цей крижаний сховок, а це вже велике щастя. Без нього нам не було б де укритися взагалі. Останні кілька днів я використовую його як базу — приводжу вцілілих, якщо знаходжу їх у пограбованих контурах. Це наша фортеця, єдине безпечне місце для дивних у всьому Лондоні.
— А як ваші зусилля, мадам? — спитав Мілард. — Пес казав, ви поїхали сюди допомогти сестрам. Вдалося щось зробити?
— Ні, — тихо відповіла старенька. — Мої зусилля успіху не мали.
— Пані Королик, може, Джейкоб вам допоможе, — сказала Оливка. — Він дуже особливий.
Пані Королик скоса позирнула на мене.
— Справді? У чому ж ваш талант, юначе?
— Я можу бачити порожняків, — трохи знітився я. — І відчувати їх.
— А іноді ще й убивати, — додала Бронвін. — Пані Королик, якби ми вас не знайшли, Джейкоб допоміг би нам прослизнути повз порожняків, які охороняють каральні контури, щоб урятувати одну з імбрин, яких там утримують. Власне, він міг би й вам допомогти…
— Це дуже люб’язно з вашого боку, — подякувала пані Королик, — але моїх сестер тримають не в каральних контурах і взагалі не в Лондоні чи його околицях. Я в цьому впевнена.
— Справді? — спитав я.
— Так. І ніколи їх там не тримали. Уся ця історія з каральними контурами — лише обманний хід, вигаданий, щоб заманити в пастку імбрин, котрих зіпсовані не змогли впіймати під час набігів. А власне, мене. І це майже спрацювало. Як дурепа, я залетіла прямісінько в їхню пастку, адже каральні контури — це тюрми! Мені пощастило — відбулася кількома шрамами.
— То куди тоді забирають викрадених імбрин? — спитала Емма.
— Навіть якби я й знала, то вам би не сказала, бо вас це не обходить, — відповіла пані Королик. — Дивні діти не зобов’язані піклуватися про імбрин. Це наш обов’язок — піклуватися про вас.
— Але, пані Королик, це не зовсім чесно… — почав Мілард, проте вона відрізала:
— Більше нічого не хочу про це чути! — і на тому розмова скінчилася.
Це раптове усунення мене шокувало, особливо зважаючи на те, що пані Сапсан, якби ми не потурбувалися про неї (і не ризикували життям, аби її сюди доправити!), була приречена решту життя прожити в тілі птахи. Тож піклуватися видавалося-таки нашим обов’язком, бо імбринам не надто добре вдалося вберегти свої контури від нападників. Мені не подобалось, коли зі мною розмовляють поблажливо. Судячи з Емминих зведених брів, їй також. Але сказати про це було б украй неввічливо, тому далі ми йшли в ніяковій тиші.
Ми опинилися на горішньому майданчику. На цьому поверсі лише кілька дверей було скуто кригою. Пані Королик забрала пані Сапсан у Горація і сказала:
— Ходімо, Альмо, побачимо, що для тебе можна зробити.
У дверях виникла розчервоніла Альтея. Її груди важко здіймалися й опадали.
— Директорко, ваша кімната повністю готова. Є все, про що ви просили.
— Добре, добре, — сказала пані Королик.
— Якщо ми можемо допомогти хоч чимось, — запропонувала Бронвін. — Бодай чимось взагалі…
— Усе, що мені потрібно, — час і тиша, — відказала пані Королик. — Я врятую вашу імбрину, діти. Життям клянуся, врятую. — Із цими словами вона розвернулася й зникла в кімнаті разом із пані Сапсан і Альтеєю.
Не знаючи, куди себе подіти, ми пішли за нею і скупчилися коло дверей, які лишилися прочиненими. Ми по черзі зазирали крізь цю шпарину. У затишній кімнаті, яку тьмяно освітлювали гасові лампи, пані Королик сіла в крісло-гойдалку і посадила пані Сапсан собі на коліна. Альтея стояла біля лабораторного стола і змішувала рідини в пробірках. Час від часу вона піднімала пробірку і струшувала її, а потім підходила до пані Сапсан і проносила в неї під дзьобом — так нюхальні солі підносять до ніздрів непритомної людини. Увесь цей час пані Королик гойдалася в кріслі й гладила пані Сапсан по пір’ю, наспівуючи ніжну колискову:
— Ефт каа ванґан сооркен, ефт ка ванґан сооркен, малаайя…
— Це мова давніх дивних, — пошепки пояснив Мілард. — «Вертайся додому, вертайся додому… згадай, хто ти є…» Щось таке.
Почувши його, пані Королик підвела погляд і махнула рукою, щоб відігнати нас. Альтея перетнула кімнату й зачинила двері.
— Що ж, — сказав Єнох. — Бачу, ми тут не потрібні.
Після трьох днів, протягом яких директорка в усьому від нас залежала, ми зненацька стали зайвими.
І хоч які ми були вдячні пані Королик, та вона змусила нас усіх почуватися дітьми, яким наказали лягати спати.
— Пані Королик свою справу знає, — промовив голос із російським акцентом у нас за спинами. — Краще залиште це їй.
Ми розвернулися й побачили чоловіка-жердину, того самого, складаного з ярмарку. Він стояв, згорнувши на грудях кістляві руки.
— Ви! — сказала Емма.
— Ми знову зустрілися. — Голос у складаного чоловіка був глибокий, мов океанська западина. — Мене звати Сергій Андропов, я капітан армії опору дивних. Ходімо, покажу вам будинок.
— Я так і знала, що він дивний, — сказала Оливка.
— Ні, не знала, — заперечив Єнох. — Ти лише здогадувалася про це.
— Вас я роздивився одразу, як побачив, — сказав складаний чоловік. — І як це вас досі не зловили?
— Бо ми хитрі, — відповів Г’ю.
— Він мав на увазі «щасливі», — виправив я.
— Але здебільшого просто голодні, — сказав Єнох. — У вас тут є що пожувати? Бо я ладен емурафу з’їсти.
На згадку про їжу в мене у шлунку загарчало, наче там сиділа дика тварина. Ніхто з нас не мав у роті макової росинки після поїздки потягом до Лондона, а відтоді, здавалося, минула ціла вічність.
— Авжеж, — кивнув складаний чоловік. — Сюди.
Ми пішли за ним по коридору.
— Розкажіть про свою дивну армію, — попросила Емма.
— Ми знищимо витворів і заберемо своє. Покараємо їх за те, що викрадають наших імбрин. — Він відчинив двері в глибині коридору і повів нас через розгромлений кабінет, де люди спали на підлозі й під столами. Переступаючи через них, я впізнав кілька облич з ярмарку: простакуватого хлопця, розкошлано-кучеряву дівчину-заклинательку змій.
— Вони всі дивні? — спитав я.
Складаний чоловік кивнув.
— Врятовані з інших контурів. — Він відчинив перед нами двері.
— А ви? — поцікавився Мілард. — Звідки прийшли ви?
Складаний чоловік завів нас у передпокій, де ми могли розмовляти, не боячись потривожити сон людей. То було приміщення, де в око одразу впадали двоє великих дерев’яних дверей, розписаних десятками емблем у вигляді птахів.
— Я з краю крижаних пустель за Льодовою пусткою, — сказав він. — Сотні років тому, коли порожняки тільки народилися, вони напали на мій дім. Усе знищили. Усі в селі убиті. Стара жінка. Мале дитя. Всі. — Він рукою розрубав повітря. — Я ховався у діжці з олією, дихав крізь соломину, поки мого брата вбили у тому самому домі. Потім я приїхав у Лондон, тікав од порожняків. Але вони приїхали теж.
— Який жах, — похитала головою Бронвін. — Я вам так співчуваю.
— Настане день, і ми помстимося. — Його обличчя спохмурніло.
— Ви про це казали, — нагадав Єнох. — А скільки у вашому війську солдатів?
— Поки що шість, — жестом він показав на кімнату, через яку ми щойно пройшли.
— Шестеро людей? — жахнулася Емма. — Ви маєте на увазі… їх?
Я не знав, сміятися мені чи плакати.
— А з вами сімнадцять. Армія швидко росте.
— Так-так-так, — застеріг я. — Ми сюди не у військо вступати прийшли.
Складаний зиркнув на мене таким поглядом, що від нього саме пекло могло замерзнути, розвернувся і рвучко відчинив подвійні двері.
Ми пройшли за ним у велику кімнату, посеред якої стояв масивний овальний стіл з дерев’яною поверхнею, відполірованою до дзеркального блиску.