— Пробачте… я не… буду… — прохрипів клоун крізь стиснуту трахею. — Постав… мене… а?
— Постав, Броні, — сказала Оливка. — Він перепросив.
Бронвін неохоче послухалася. Відкашлявшись, клоун поправив костюм.
— Схоже, я вас недооцінив. Для нашого війська ви станете чудовим доповненням.
— Я ж кажу, ми не збираємося вступати у ваше дурне військо, — нагадав я.
— І взагалі, який сенс воювати? — спитала Емма. — Ви навіть не знаєте, де імбрини.
Складаний чоловік розклався з крісла й горою виріс над нами.
— Річ у тому, — сказав він, — що коли зіпсовані отримають решту імбрин, їх уже буде не спинити.
— По-моєму, їх уже не спинити, — зауважив я.
— Якщо по-вашому це «не спинити», то ви ще нічого не бачили, — пирхнув клоун. — І якщо ви думаєте, що, поки ваша імбрина на волі, вони перестануть на вас полювати, то ви ще дурніші, ніж здаєтеся.
Підвівшись, Горацій прокашлявся.
— Ви щойно описали те, що станеться в найгіршому випадку, — сказав він. — Останнім часом я чув чимало песимістичних сценаріїв. І жодного аргументу за найбільш оптимістичний.
— О, це буде щось із чимось, — сказав клоун. — Ну, вперед, моднику, послухаємо.
Набираючись сміливості, Горацій глибоко вдихнув повітря.
— Витворам потрібні були імбрини. І тепер вони в них є — принаймні більшість. Припустімо суто гіпотетично, що більше витворам нічого не треба і тепер вони можуть втілити в життя свій диявольський план. І вони втілюють: стають супервитворами, чи напівбогами, чи ким там вони хочуть стати. Після цього їм більше не потрібні імбрини, дивні діти, часові контури, тому вони йдуть, щоб бути напівбогами деінде, і дають нам спокій. І все не лише знову стає нормально — все стає навіть краще, ніж було раніше, бо більше ніхто не намагається з’їсти нас чи викрасти наших імбрин. А потім, можливо, ми зрідка вибиратимемося за кордон, як колись, щоб трохи побачити світу і походити по піску там, де є сонце, а не холод і сірість триста днів на рік. А в такому випадку який сенс залишатися тут і воювати? Ми кидатимемося на їхні мечі тоді, коли все може обернутися чудово і без нашого втручання.
Якийсь час усі мовчали. А потім клоун розсміявся. Він усе хихотів і хихотів, його смішки відбивалися від стін, аж поки він не впав зі стільця.
— У мене просто нема слів, — сказав Єнох. — А ні, стоп, є! Горацію, це найбільш разючо наївне й боягузливе видавання бажаного за дійсне, яке я чув у житті.
— Але це можливо, — не здавався Горацій.
— Так. А ще можливо, що Місяць зроблений із сиру. Але ж сильно навряд чи, чорт забирай.
— Я можу зупинити суперечку просто зараз, — втрутився складаний чоловік. — Хочете знати, що витвори з нами зроблять, коли в них будуть розв’язані руки? Ходімо, я покажу.
— Лише для людей з міцними шлунками, — застеріг клоун і зиркнув на Оливку.
— Якщо вони зможуть витримати, то я теж, — сказала вона.
— Я просто попередив. — Клоун знизав плечима. — Ідіть за нами.
— Я б за тобою і з корабля, який тоне, не пішла, — відрубала Меліна. Вона саме допомагала сліпим братам, яких досі трясло, зіп’ястися на ноги.
— Тоді лишайся, — погодився клоун. — А всі, хто не хоче тонути разом із кораблем, ідіть за нами.
Поранені лежали в різнокаліберних ліжках в імпровізованій лікарняній палаті. Наглядала за ними медсестра з опуклим скляним оком. Пацієнтів (якщо їх можна так назвати) було троє — чоловік і дві жінки. Чоловік лежав на боці у напівкататонічному стані, щось шепотів і пускав слину. Одна з жінок порожніми очима дивилась у стелю, а друга неспокійно ворушилася під ковдрою і тихо стогнала в лабетах якогось кошмарного сну. Дехто з дітей зупинився у дверях, подалі, на випадок, якщо те, від чого страждали ці люди, було заразним.
— Як вони сьогодні? — спитав складаний чоловік у медсестри.
— Стало гірше, — відповіла вона, шумно сновигаючи від ліжка до ліжка. — Весь час колю їм снодійне. Без нього вони просто кричать.
Помітних ран у них не було. Закривавлених бинтів, гіпсу на руках і ногах чи мисок, по вінця наповнених червонуватою рідиною, біля ліжок теж не спостерігалося. Кімната більше нагадувала палату, куди відселили зайвих пацієнтів із психіатричного відділення, ніж хірургічну.
— Що з ними таке? — спитав я. — Їх поранили під час набігу?
— Ні, їх сюди пані Королик привела, — відповіла медсестра. — Вона знайшла їх, покинутих, у лікарні, яку витвори переробили на якусь медичну лабораторію. Цих нещасних створінь використовували як морських свинок у невимовно жахливих експериментах. Перед вами результат.
— Ми знайшли їхні старі медичні картки, — сказав клоун. — Витвори викрали їх багато років тому. Їх давно вважали мертвими.
Зі стіни біля ліжка чоловіка медсестра зняла теку-планшет.
— Цей хлопець, Бентерет, він начебто має володіти сотнею іноземних мов, але тепер може сказати лише одне слово — і промовляє його знову і знову.
Я підійшов ближче й подивився на його губи. «Клич, клич, клич, — губами вимовляв він. — Клич, клич, клич».
Маячня. Його позбавили розуму.
— А оця, — медсестра вказала планшетом на дівчину, що стогнала. — У її картці написано, що вона вміє літати, але я ні разу не бачила, щоб вона бодай на дюйм з цього ліжка піднялася. Стосовно другої, то вона повинна бути невидимою. Але її видно, як у божий день.
— Їх піддавали тортурам? — спитала Емма.
— Очевидно. Їх замучили до божевілля! — відказав клоун. — Їх мучили, поки вони не забули, як бути дивними!
— Хоч цілий день піддавайте мене тортурам, — мовив Мілард, — але я не зможу забути, як бути невидимим.
— Покажи їм шрами, — сказав клоун медсестрі.
Сестра підійшла до нерухомої жінки й відкинула її ковдру. На животі, на шиї та під підборіддям було видно тонкі червоні шрами, приблизно з цигарку завдовжки.
— Навряд чи це можна назвати доказом тортур, — похитав головою Мілард.
— А як це можна назвати? — сердито відгукнулася жінка.
— Інші шрами є чи це все? — проігнорувавши запитання, уточнив Мілард.
— Аж ніяк. — Медсестра відкинула ковдру і продемонструвала ноги жінки, вказуючи на шрами — під коліном, на внутрішньому боці стегна і на підошві.
Мілард схилився, щоб оглянути підошву.
— Дивне місце для шраму, вам не здається?
— Міле, до чого ти хилиш? — нетерпляче спитала Емма.
— Цить, — сказав Єнох. — Нехай пограється в Шерлока, якщо хоче. Мені в кайф за ним спостерігати.
— Може, ми його поріжемо в десятьох місцях? — запропонував клоун. — Тоді побачимо, чи вважатиме він це тортурами!
Мілард перетнув кімнату і підійшов до ліжка чоловіка, який весь час щось шепотів. На підошві голої ноги в нього був шрам, ідентичний до того, який ми бачили в нерухомої жінки.
Медсестра жестом показала на жінку, що корчилася під ковдрою.
— У неї теж такий є, якщо вам цікаво.
— Годі вже, — сказав складаний чоловік. — Якщо це не тортури, то що тоді?
— Досліди, — відповів Мілард. — Ці надрізи зроблено з хірургічною точністю. Вони не призначені для того, щоб завдати болю. Може, їх навіть робили під анестезією. Витвори щось шукали.
— І що ж це? — спитала Емма, хоча відповіді, схоже, боялася.
— Є старе прислів’я про підошву дивного, — сказав Мілард. — Хто-небудь з вас його пам’ятає?
Нагадав Горацій:
— «Підошва дивного — це двері до його душі». Але це дітям кажуть, щоб взувалися, коли біжать гратися надвір.
— Може, й так, а може, й ні, — сказав Мілард.
— Не сміши! Ти думаєш, вони шукають…
— Їхні душі. І вони їх знайшли.
Клоун розреготався.
— Та це дурня. Думаєте, з них вийняли другі душі, лише тому, що вони втратили свої здібності?
— Частково. Ми знаємо, що витвори вже багато років цікавляться другою душею.
І тут я пригадав нашу з Мілардом розмову в поїзді.