Як я міг виправдати великі сподівання, які накладала дідова репутація?
Я виліз на купку каменів біля краю берега, стояв там, сподіваючись, що помірний бриз висушить мій мокрий одяг, і в пригаслому надвечірньому світлі споглядав море — широке полотно, на якому зливалися й темніли сірі мазки. Віддалік час від часу зблискувало світло. То кернгольмський маяк спалахував на знак вітання й останнього прощання.
Моя свідомість попливла. Я поринув у сон наяву.
Бачу чоловіка. Він середніх літ, весь вкритий багнюкою екскрементів, поволі повзе вздовж гострого, мов кінчик ножа, краю кручі. Тонке волосся розтріпалося й звисає мокрими пасмами на щоки. Вітер надимає його тонку куртку, як вітрило. Він зупиняється і спирається на лікті. Вставляє їх у ямки, які зробив кілька тижнів тому, коли обстежував ці сховки, шукаючи гнізда крячок та буревісників, у яких настав сезон спарювання. Він підносить до очей бінокль, але націлює його кудись нижче від рівня гнізд, на тонкий серпик пляжу, куди приплив несе і складає різне шмаття: деревину та водорості, уламки розтрощених суден… а часом, за словами тутешніх, і трупи.
Цей чоловік — мій батько. І шукає він те, що відчайдушно не хоче знаходити.
Він шукає труп свого сина.
Щось торкнулося мого черевика, і, вирваний із напівсну, я розплющив очі. Уже майже стемніло, я сидів на камінні, підтягнувши коліна до грудей, коли зненацька поряд опинилася Емма. Вона стояла на піску біля купи каміння, а бриз тріпав її волосся.
— Як ти? — спитала вона.
Відповідь на це запитання потребувала ґрунтовного знання математики на рівні університету і близько години часу на обговорення. Я відчував, що в душі борються тисячі суперечливих почуттів, переважна більшість яких зводилася рівною мірою до холоду, і втоми, і відсутності особливого інтересу до розмови. Тому я сказав:
— Я в порядку, просто сохну. — І для наочності посмикав спереду промоклий светр.
— З цим я можу тобі допомогти. — Вона вилізла на купу каміння й сіла поряд. — Давай руку.
Я слухняно простягнув руку, і Емма поклала її собі на коліна. Потім склала долоні рупором біля рота й нахилилася до мого зап’ястя. Глибоко вдихнула, повільно видихнула, і вгору моєю рукою полилося неймовірне заспокійливе тепло, не пекуче, проте на межі.
— Не занадто? — спитала вона.
Я напружився, бо тілом пробігла дрож, і похитав головою.
— Добре. — Вона перемістила долоні вище по руці, щоб знову видихнути. Ще одне пульсування приємного тепла. А між видихами сказала: — Сподіваюся, ти не береш близько до серця те, що сказав Єнох. Джейкобе, всі ми, крім нього, віримо в тебе. Єнох буває черствим старим дундуком, особливо коли заздрить.
— Я думаю, він каже правду.
— Та ну. Серйозно?
І тут мене прорвало:
— Я гадки не маю, що роблю. Як ви взагалі можете на мене покладатися? Навіть якщо я й дивний, то зовсім трішки. Я так думаю. Це так, якби я був лише на чверть дивний, а ви всі — чистокровки.
— Так не буває, — розсміялась Емма.
— Але дідусь був дивніший за мене. Мусив бути. Він був такий сильний…
— Ні, Джейкобе. — Вона звузила очі. — Це дивовижно. Ти багато в чому дуже схожий на нього. Але, звісно, й відрізняєшся теж. Ти лагідніший і делікатніший… але все, що ти кажеш… ти говориш, як Ейб, коли він тільки з’явився в нашому будинку.
— Правда?
— Так. Він був розгублений. Бо ніколи не зустрічав інших дивних. Не розумів, у чому його сила, як вона працює, на що він здатен. Хоча, правду кажучи, ми теж. Ваш дар дуже рідкісний. Дуже. Але твій дідусь учився.
— Як? — спитав я. — Де?
— На війні. Він працював у таємному підрозділі британської армії, що всуціль складався з дивних. Одночасно воював з порожняками й німцями. За те, що вони робили, медалями не нагороджують, але для нас вони були героями, а твій дідусь — найбільшим. Жертви, на які вони йшли, відкидали зіпсованих на десятки років назад і рятували життя незліченній кількості дивних.
«А рідних батьків урятувати не зміг, — подумав я. — Як дивно й трагічно».
— І от що я тобі скажу. Ти точнісінько такий же дивний, як і він. І хоробрий теж.
— Ха. Ти просто намагаєшся втішити мене.
— Ні, — відказала вона, дивлячись мені просто в очі. — Не намагаюся. Джейкобе, ти навчишся. І одного дня станеш іще кращим мисливцем на порожняків, ніж він.
— Ага, всі так кажуть. Але звідки ти можеш знати?
— Я відчуваю, глибоко в душі. Думаю, тобі судилося. Так само, як судилося приїхати на Кернгольм.
— Я в таку туфту не вірю. Доля. Зірки. Призначення.
— Я не казала «призначення».
— «Судилося» — це те саме. Призначення — це для героїв книжок про магічні мечі. Повна дурня. Я тут, бо мій дід за десять секунд до смерті пробурмотів щось про ваш острів, ото й усе. Це сталося випадково. Я радий, що він це сказав, але він марив. З таким самим успіхом він міг відтарабанити список покупок.
— Але ж не відтарабанив.
Я роздратовано зітхнув.
— А якщо ми підемо шукати контури і ви розраховуватимете, що я врятую вас від монстрів, а натомість через мене всі загинете, в цьому теж буде моє призначення?
Емма насупилася й поклала мою руку назад мені на коліна.
— Я не сказала «призначення», — повторила вона. — Я вірю, що коли йдеться про значні життєві події, випадковостей не буває. Для всього, що стається, є своя причина. Те, що ти тут, теж має свою причину. І вона не в тому, щоб зазнати невдачі й загинути.
Продовжувати суперечку я не наважився.
— Добре, — сказав я. — Не думаю, що ти маєш рацію, але сподіваюся, що так і є. — Я почувався ніяково за те, що визвірився на неї раніше, але мені було холодно, страшно і хотілося захиститися. У мене бували хороші й погані моменти, страшні думки і впевнені (хоча співвідношення страху і впевненості поки що було гнітючим, щось типу три до одного, і в лячні моменти мені здавалося, що мені нав’язують роль, якої я не просив, відправляють добровольцем на фронт, масштабів якого ніхто з нас до пуття ще не знає). «Призначення» звучало як «обов’язок», і якщо вже мені судилося кинутися в бій з легіоном потвор, я хотів би, щоб це був мій власний вибір.
Хоча в певному розумінні вибір уже було зроблено, коли я погодився пливти назустріч невідомому з цими дивними дітьми. І, якщо покопирсатися в запорошених куточках моєї душі, то неправда, що я цього не просив. Насправді я про таку пригоду мріяв змалечку. Ще в ті часи, коли вірив у призначення, вірив цілком і повністю, всіма фібрами своєї маленької дитячої душі. Я відчував цей свербіж у грудях, коли слухав надзвичайні оповідки дідуся. Колись і я таким буду. Те, що тепер здавалося обов’язком, у ті давні часи було обіцянкою, що одного дня я втечу зі свого містечка і житиму надзвичайним життям, як він. І що одного дня я робитиму щось важливе, як дідусь Портман. Він часто мені повторював:
— Джейкобе, ти будеш великою людиною. Дуже великою людиною.
— Як ти? — запитував я.
— Ще більшою, — запевняв він.
Тоді я вірив йому. І досі хотів вірити. Та що більше я про нього дізнавався, то довшою ставала його тінь і все більш неможливим видавалося колись дорівнятися до нього. Навіть спроба це зробити могла бути самогубством. А коли я уявляв собі, як пробую, то закрадалися непрохані думки про батька, — мого бідолашного майже-вбитого-горем батька, — і перш ніж я виштовхував їх із голови, то встигав подивуватися, як велика людина може так жахливо вчинити з тими, хто її любить.
Я затремтів.