— Але ти сам мені казав, що дивна душа — це те, що дозволяє нам заходити в контури. Тож якщо в цих людей немає душ, як вони опинилися тут?
— Ну, насправді вони не зовсім тут, чи не так? — відповів Мілард. — Я маю на увазі, що їхні свідомості деінде.
— Ти хапаєшся за соломинку, — втрутилася Емма. — Міларде, мені здається, ти перегнув палицю.
— Потерпіть ще трошки, — попросив Мілард, схвильовано міряючи кроками палату. — Ви, мабуть, не чули про випадок, коли нормальний зайшов у контур?
— Ні, бо всі знають, що це неможливо, — сказав Єнох.
— Майже неможливо, — уточнив Мілард. — Це нелегко й нічого приємного в цьому нема. Але це зробили. Одного разу. Той протизаконний дослід виконав рідний брат пані Сапсан. Здається, ще до того, як збожеволів і зібрав свій гурт розкольників, які згодом мали стати витворами.
— Тоді чому я ніколи про це не чув? — спитав Єнох.
— Бо то був скандальний експеримент, його результати негайно приховали, щоб ніхто не намагався відтворити. Хай там як, насправді провести нормального в контур можна, але тільки силоміць і на це здатна лише людина, наділена силою імбрини. Другої душі в нормальних нема, осягнути притаманні часовому контуру парадокси вони не можуть, тож їхній мозок не витримує і стає кашею. Щойно вони заходять у контур, то перетворюються на овочі: впадають у кататонічний ступор і пускають слину. Власне, це ми й бачимо на прикладі цих нещасних людей.
Поки всі перетравлювали те, що сказав Мілард, панувала тиша. Потім Емма затулила рота долонею і тихо промовила:
— От дідько. Він каже правду.
— Що ж. Тоді все набагато гірше, ніж ми думали, — підсумував клоун.
Мені здалося, що з кімнати вийшло все повітря.
— Я не до кінця розумію, — сказав Горацій.
— Він каже, що потвори вкрали їхні душі! — закричала Оливка, зі слізьми на очах побігла до Бронвін і заховала личко в складках її пальта.
— Ці дивні не втратили своїх здібностей, — зауважив Мілард. — У них їх украли, витягли разом із душами, котрі потім згодували порожнякам. Це дозволило порожнякам вийти на такий рівень розвитку, щоб заходити в контури, дало змогу здійснити останню атаку на царство дивних — і витвори змогли викрасти ще більше дивних, витягти з них душі, за допомогою яких еволюціонували інші порожняки, і так знову і знову. Лихий цикл.
— Тоді їм не тільки імбрини потрібні, — сказала Емма. — Ми теж… і наші душі.
Г’ю підійшов до краю ліжка чоловіка, що шепотів. Остання бджола сердито дзижчала довкола його голови.
— Усі ті дивні діти, яких вони викрадали всі ці роки… от що вони з ними робили? Я думав, вони ставали їжею для порожняків. Але це… це в мільярди разів гірше.
— А хто сказав, що вони не збираються й з імбрин душі витягати? — висловив здогад Єнох.
Це вселило в нас ще більший жах. Клоун повернувся до Горація і сказав:
— Ну що, хлопче, як там твій оптимістичний сценарій поживає?
— Не дражніть. Я кусаюсь, — попередив Горацій.
— Вийдіть усі! — звеліла медсестра. — З душами чи без, ці люди хворі. Тут не місце для гризні.
Ми понуро потяглися в коридор.
— Ну добре, ви показали нам шоу жахіть, — сказала Емма, — і ми слухняно злякалися. А тепер скажіть, чого ви хочете.
— Усе просто, — відповів складаний. — Ми хочемо, щоб ви лишилися і воювали з нами.
— Ми просто вирішили показати вам, що вчинити так у ваших інтересах, — додав клоун і поплескав Міларда по спині. — Але ваш друзяка зробив усе за нас, ми б так добре не змогли.
— Залишитися тут і воювати за що? — спитав Єнох. — Імбрин у Лондоні немає — пані Королик сказала.
— Забудьте про Лондон! Із Лондоном покінчено, — відмахнувся клоун. — Тутешній бій уже позаду. Ми програли. Коли Королик врятує всіх дивних, яких зможе витягти з цих зруйнованих контурів, ми зберемо манатки і вйо — до інших земель, інших контурів. Там ще можуть бути вцілілі, такі дивні, як ми, і до того часу триватиме бій.
— Ми зберемо армію, — сказав складаний. — Справжню.
— Що стосується імбрин та місця їх перебування, то це не проблема, — додав клоун. — Зловимо витвора і тортурами виб’ємо з нього інформацію. Змусимо показати місце на Мапі днів.
— У вас є Мапа днів? — здивувався Мілард.
— Аж дві. Унизу, щоб ви знали, є архів дивних.
— Це справді добра новина. — У голосі Міларда забриніли нотки радості.
— Зловити витвора… — задумливо промовила Емма. — Легше сказати, ніж зробити. Плюс вони брешуть. Брехня — це їхній коник.
— Тоді зловимо двох і порівняємо їхню брехню, — відказав клоун. — Дуже скоро вони прийдуть сюди рознюхувати. Тому наступного разу, коли побачимо витвора — хап! Упіймаємо його.
— Нема потреби чекати, — сказав Єнох. — Пані Королик сказала, що в цій будівлі є витвори. Хіба ні?
— Так, — кивнув клоун. — Але вони заморожені. Стопроцентні покійники.
— Це не значить, що їх не можна допитати. — І Єнох зловісно посміхнувся.
Клоун подивився на складаного.
— Ці чудики починають мені подобатись.
— То ви з нами? — спитав складаний. — Залишитесь і воюватимете?
— Я цього не казала, — відповіла Емма. — Дайте нам хвилину на обговорення.
— Що там обговорювати? — здивувався клоун.
— Авжеж, не поспішайте. — І складаний потяг клоуна в коридор. — Ходімо, я зроблю кави.
— Ну, добре, — неохоче протягнув клоун.
Ми збилися в купку, як робили це багато разів, відколи почалися наші неприємності. Тільки цього разу замість кричати одне на одного ми дисципліновано говорили по черзі. Серйозність становища змусила нас самих сприймати все значно урочистіше.
— Я думаю, нам треба воювати, — сказав Г’ю. — Тепер, коли ми знаємо, що витвори роблять із такими, як ми, я не зможу спокійно жити, якщо ми повернемося до колишнього життя і вдаватимемо, що нічого не сталося. Єдиний почесний вихід — воювати.
— У тому, щоб вижити, теж є честь, — заперечив Мілард. — Наш вид пережив двадцяте століття завдяки тому, що ховався, а не воював. То, може, нам потрібен ліпший сховок.
А Бронвін повернулася до Емми.
— Я хочу знати, що ти думаєш.
— Так, і я хочу знати, що думає Емма, — підтакнула Оливка.
— І я, — сказав Єнох, чим немало мене здивував.
Емма глибоко вдихнула повітря.
— Мені страшенно шкода інших імбрин. Те, що з ними зробили, — це злочин. І майбутнє нашого виду може залежати від їх порятунку. Але в кінцевому підсумку я не мушу бути відданою іншим імбринам чи іншим дивним дітям. Я віддана жінці, якій завдячую життям, — пані Сапсан і лише пані Сапсан. — Вона трохи помовчала і кивнула, неначе перевіряла та підтверджувала розумність власних слів. А тоді продовжила: — А коли, як на те пташа воля, вона знову стане собою, я зроблю все, чого вона від мене вимагатиме. Скаже битися — я битимусь. Скаже сховатися в якомусь контурі — я погоджуся. Так чи інакше, моє кредо незмінне: пані Сапсан знає краще.
Інші замислились. Першим озвався Мілард:
— Дуже мудро сказано, міс Блум.
— Пані Сапсан знає краще! — зраділа Оливка.
— Пані Сапсан знає краще! — луною повторив Г’ю.
— А мені байдуже, що скаже пані Сапсан, — промовив Горацій. — Я битимуся.
Єнох здавлено реготнув.
— Ти?
— Усі вважають мене боягузом. Це мій шанс довести, що це не так.
— Не марнуй свого життя через те, що хтось пожартував на твою адресу, — порадив йому Г’ю. — Та й кому яка різниця, що там хто про тебе думає?
— Річ не лише в цьому, — заперечив Горацій. — Пригадуєте видіння, яке в мене було на Кернгольмі? Я мигцем побачив, де тримають імбрин. На карті показати не можу, але впевнений в одному — я впізнаю це місце, коли побачу. — Він постукав по лобі вказівним пальцем. — Те, що в мене тут, може врятувати тих хлопців і дівчат від купи неприємностей. А ще імбрин врятувати.
— Якщо хтось піде воювати, а хтось залишиться, — сказала Бронвін, — то я захищатиму тих, хто залишиться. Захист завжди був моїм покликанням.
— Джейкобе, а як щодо тебе? — повернувшись, спитав Г’ю. І в мене миттю пересохло в горлі.