— Ага, — сказав Єнох. — Як щодо тебе?
— Ну, — почав я. — Я…
— Ходімо прогуляємось. — Емма взяла мене під руку. — Нам з тобою треба побалакати.
Ми повільно зійшли донизу сходами, не обмінявшись ні словом, аж поки опинилися біля вигину крижаної стіни, там, де Альтея заморозила вхід у тунель. Ми посідали поряд і довго вдивлялися в лід, в обриси фігур, що потрапили в його пастку, розмиті й непевні у світлі дня, що згасав, підвішені, наче давні яйця в блакитному бурштині. Ми сиділи, і з тиші, яка громадилася між нами, я відчував, що розмова буде нелегкою. Ніхто з нас не хотів її починати.
Врешті-решт Емма спитала:
— Ну?
— Я так само, як інші. Хочу знати, що ти думаєш.
Емма розсміялася — так сміються з чогось недоречного, а не смішного.
— Я не до кінця в цьому впевнена.
Вона мала рацію, але я легенько підштовхнув її ліктем, щоб говорила далі.
— Кажи.
Емма поклала руку мені на коліно, та одразу ж і прийняла. Неспокійно поворухнулася. У мене все стислося в грудях.
— Я думаю, тобі треба повертатися додому, — зрештою сказала вона.
Я кліпнув очима. Знадобилася хвилина, щоб переконати себе в тому, що вона справді вимовила ці слова.
— Не розумію, — промимрив я.
— Ти сам сказав, що тебе сюди відправили не просто так, — випалила вона, уважно вдивляючись у свою спідницю. — Причиною був порятунок пані Сапсан. Тепер схоже на те, що її можна врятувати. Якщо ти й був перед нею в боргу, то ти його сплатив. Ти навіть не уявляєш, як ти нам допоміг. А тепер тобі час повертатися додому. — Її слова пливли швидкісним потоком, неначе вона довго й болісно їх виношувала і позбувалася тепер з величезним полегшенням.
— Мій дім тут, — відказав я.
— Ні, не тут. — Вона подивилася мені у вічі. — Джейкобе, царство дивних вимирає. Це втрачена мрія. І навіть якщо якимось дивом ми об’єднаємося проти зіпсованих, візьмемося до зброї й переможемо, то від нас лишиться тільки тінь нас колишніх. Безладні уламки. У тебе є дім, не зруйнований, і батьки, живі, які по-своєму люблять тебе.
— Я ж казав тобі. Я всього цього не хочу. Я вибрав те, що тут.
— Ти дав обіцянку і виконав її. А тепер усе скінчено, і тобі час додому.
— Годі це повторювати! — закричав я. — Чому ти мене відштовхуєш?
— Бо в тебе є справжня домівка і справжня сім’я. І якщо ти думаєш, що будь-хто з нас вибрав би натомість цей світ, не віддав би вже давно і контури, і довголіття, і свою незвичайну силу за один ковток того, що є в тебе… тоді ти справді живеш у вигаданому світі. Мені дуже погано стає, коли думаю, що ти можеш відкинути це все — і заради чого?
— Заради тебе, дурненька! Я кохаю тебе!
Я повірити не міг, що це сказав. Та й Емма теж. У неї відвисла щелепа.
— Ні. — Вона хитала головою, наче так могла стерти мої слова. — Ні, це нічим не допоможе.
— Але це правда! — вигукнув я. — Думаєш, чому я залишився, а не пішов додому? Не через діда і не через якесь дурне почуття обов’язку… ну, не зовсім через нього… не тому, що я ненавидів батьків і не любив свого дому і все те хороше, що в нас було. Я залишився через тебе!
Емма якусь мить мовчала, кивала головою, а потім відвела погляд і запустила пальці собі у волосся, відкривши пасмо білої бетонної пилюки, яка зненацька зробила її старшою.
— Це я винна, — мовила зрештою вона. — Не треба було тебе цілувати. Мабуть, я змусила тебе повірити в те, чого насправді не було.
Мене це так різонуло, що я мимоволі відсахнувся, наче хотів себе захистити.
— Не кажи такого мені, якщо це не серйозно. Нехай у мене й невеликий досвід стосунків, але не треба ставитися до мене, як до якогось жалюгідного лузера, безсилого перед красивою дівчиною. Ти не змусила мене залишитися. Я залишився, бо схотів… а ще тому, що мої почуття до тебе так само реальні, як і все, що я відчував у житті. — Ці мої слова ненадовго зависли в повітрі, бо я хотів відчути їхню справжність. — Ти теж це відчуваєш. Я знаю, що відчуваєш.
— Пробач, — мовила Емма. — Пробач, це було жорстоко, не треба було мені такого казати. — На очі їй навернулися сльози, і вона стерла їх рукою. Вона щосили намагалася бути кам’яною, але фасад не витримував і розпадався на шматки. — Твоя правда. Ти мені дуже дорогий. І саме тому я не можу дозволити тобі занапастити своє життя.
— Я не занапащу його!
— Чорт забирай, Джейкобе, ще й як занапастиш! — Емма була обурена і ненароком запалила вогонь у руці (котру вже, на щастя, прибрала з мого коліна). Тож плеснула в долоні, загасила полум’я і підвелася. Показуючи на лід, сказала: — Бачиш рослину в горщику на столі?
Я бачив. Кивнув.
— Зараз вона зелена, бо її заморозили. Але всередині вона мертва. Щойно той лід розтане, рослина побуріє і перетвориться на місиво. — Вона подивилася мені просто у вічі. — Я мов та рослина.
— Неправда, — сказав я. — Ти… ідеальна.
На Емминому обличчі з’явився напружений вираз вимушеної терплячості, наче вона пояснювала щось тупоголовій дитині. Вона знову сіла, взяла мене за руку і піднесла до своєї гладенької щоки.
— Це… Це обман. — сказала вона. — Це не справжня я. Якби ти бачив, яка я насправді, я б не була тобі потрібна.
— Мені начхати на все це…
— Я стара жінка! — вигукнула вона. — Ти думаєш, що ми схожі, але це не так. Ця людина, яку ти нібито кохаєш… насправді стара карга, бабера, яка ховається в тілі дівчини. А ти молодий чоловік. Хлопець. Порівняно зі мною — немовля. Ти ніколи не зрозумієш, як це — весь час перебувати на волосину від смерті. Та й не треба тобі цього розуміти. Я не хочу, щоб ти розумів. Джейкобе, у тебе ще ціле життя попереду. А я вже своє прожила. І одного дня… мабуть, скоро… помру і розсиплюся на порох.
Емма промовила це з такою холодною приреченістю, що я зрозумів — вона в це вірить. Їй було боляче все це казати, так само як мені — все це чути, але я розумів, навіщо вона це робить. Вона по-своєму намагалася мене врятувати.
Та все одно це ранило. Частково тому, що я розумів її правоту. Якби пані Сапсан одужала, я б здійснив усе, на що націлився: розв’язав би загадку свого діда, віддав борг нашої сім’ї пані Сапсан, прожив екстраординарне життя, про яке завше мріяв… чи хоча б його частину. Тепер у боргу я залишався тільки перед батьками. Що стосувалося Емми, то мені було зовсім байдуже, що вона старша за мене чи якась не така, як я. Але вона вбила собі в голову, що я повинен цим перейматися, і скидалося на те, що переконати її у зворотному нема жодної змоги.
— Може, коли все це закінчиться, — сказала вона, — я надішлю тобі листа, а ти мені. І може, одного дня ти приїдеш мене провідати.
Лист. Я згадав запорошену коробку з листами від мого діда, яку знайшов у її кімнаті. Невже я стану для неї таким? Старим чоловіком з-за океану? Спогадом? І тут я зрозумів, що можу піти по слідах свого діда, та ще й у досі не мислимий спосіб. Я з багатьох поглядів проживав його життя. І можливо, рано чи пізно я втрачу пильність, стану старим, вайлуватим і неуважним і помру його смертю. А Емма житиме далі без мене, без жодного з нас, і одного дня, можливо, хтось інший знайде мої листи в її шафі, у коробці поряд із дідовими, й замислиться над тим, ким ми для неї були.
— А якщо я тобі знадоблюся? — спитав я. — Якщо порожняки повернуться?
В очах у неї заблищали сльози.
— Ми щось вигадаємо, — відповіла вона. — Слухай, я більше не можу про це говорити. Чесно, я не думаю, що моє серце це витримає. Ходімо нагору й оголосимо нашим твоє рішення.
Я стиснув щелепи, бо зненацька відчув напад роздратування від того, що вона так на мене тисне.
— Я ще нічого не вирішив. Вирішила ти.
— Джейкобе, я ж тобі сказала…
— Авжеж, ти сказала. Але я ще не прийняв рішення.
Вона схрестила руки на грудях.
— Тоді я почекаю.
— Ні. — Я підвівся. — Мені треба трохи побути на самоті.
І я пішов сходами нагору без неї.