Невдовзі інші попритягували в кімнату матраци й ковдри, влаштували довкола мене гніздо, і ми попритулялися одне до одного, щоб зігрітися в холоднечі, що вже потроху нами заволодівала. Та коли наші стали влягатися, я відчув, що, попри страшне виснаження, не можу заснути, тому встав і закрокував кімнатою, здаля спостерігаючи за дітьми.
Відколи почалася наша подорож, я так багато всього відчував: радість, страх, надію, жах, — але дотепер ще ні разу не почувався самотнім. Бронвін назвала мене братом, однак це вже здавалося неправильним. У найкращому випадку я був їм кузеном у других. Емма мала рацію: мені їх ніколи не зрозуміти. Вони були дуже старі, багато бачили. А я прийшов з іншого світу. І час було вертатися.
Зрештою я заснув під стогони льоду й потріскування підлоги під нами й на горищі. Будівля жила цими звуками.
Тієї ночі снилися дивні й нав’язливі сни.
Я знову вдома, роблю якісь звичні речі. Вгризаюся у гамбургер з фаст-фуду — великий, коричневий, жирний. Їду на пасажирському сидінні в «Форд Краун Вікторіа» мого друга Рікі, горлає якесь дурне радіо. У продуктовій крамниці з батьками кочу візок довгими занадто яскраво освітленими проходами, і Емма тут охолоджує руки у льоді біля прилавку з рибою, а всюди стікає тала вода. Емма не впізнає мене.
Далі я в аркаді, де святкували мій дванадцятий день народження, стріляю з пластмасового пістолета. Вибухають тіла, наповнені кров’ю кулі.
Джейкобе де ти
Потім школа. Учитель пише на дошці, але літери не мають сенсу. Раптом усі зриваються на рівні ноги й біжать надвір. Щось не так. Гучний шум, наростає і стихає. Усі стоять нерухомо, позакидавши голови, дивляться в небо.
Повітряна атака.
Джейкобе Джейкобе де ти
Рука на моєму плечі. Старий чоловік. Чоловік без очей. Прийшов, щоб украсти мої. Не людина… потвора… монстр.
Біжу. Женуся за своєю старою собакою. Багато років тому вона вирвалася від мене, втекла, а повідець тягнувся за нею. Зачепилася за гілляку, намагаючись дістати з дерева білку. Задушилася. Ми два тижні блукали районом, кликали її на ім’я. Знайшли через три. Старенька наша Сопуха.
Оглушлива сирена. Я біжу, а поряд зупиняється машина і підбирає мене. Всередині мої батьки. Не дивляться на мене. Дверцята замикаються. Ми їдемо, і всередині задушливо жарко, але пічка шкварить, а вікна підняті, і радіо реве гучно, але налаштоване на шум між станціями.
Мам куди ми їдемо
Вона не відповідає.
Тату чому ми тут зупинилися
Ми виходимо, йдемо пішки, і я знову можу дихати. Тут доволі зелено. Запах свіжоскошеної трави. Люди в чорному скупчилися навколо ями в землі.
На помості відкрита домовина. Я зазираю всередину. Вона порожня, тільки на дні повільно розпливається жирна пляма. Чорнить білий оксамит. Швидко накривайте віком! Чорна смола тече з тріщин і заглибин, крапає на траву й просочується в землю.
Джейкобе де ти скажи щось
На могильному камені написано: «АБРАХАМ ЕЗРА ПОРТМАН». І я провалююсь у його розриту могилу, чорнота піднімається, розкручується виром, щоб поглинути мене, я падаю, могила бездонна, і я опиняюся десь під землею, сам-один, блукаю тисячею пов’язаних між собою тунелів, я блукаю, холодно, дуже холодно, я боюся, що шкіра замерзне й потріскаються кістки, а звідусіль з темряви на мене дивляться жовті очі.
Я йду на його голос.
Джейкобе йди сюди не бійся.
Тунель піднімається вгору, і в його кінці видно світло, а біля виходу стоїть і спокійно читає книжку молодий чоловік. І він дуже схожий на мене чи майже схожий, а може, він — це я, так я собі думаю, але потім він починає говорити, і я чую голос свого діда.
Я маю дещо тобі показати.
Я сіпнувся і на мить прокинувся в темряві і зрозумів, що це мені сниться, але я не знав, де я, знав тільки, що я вже не в ліжку, не в залі для зібрань разом з нашими. Я перемістився деінде, і та кімната, у якій я опинився, була вся чорна, піді мною був лід, у шлунку вирувало…
Джейкобе йди сюди де ти
Голос іззовні, з коридору — справжній голос, а не щось зі сну.
А потім я знов опиняюсь уві сні, за канатами боксерського рингу, а на самому рингу, в мареві туману й світла, мій дід стоїть навпроти порожняка.
Вони ходять по колу. Мій дід молодий і жвавий, по пояс роздягнений, з ножем у руці. Порожняк погнутий і покручений, язики теліпаються в повітрі, з розверстих щелеп крапає на мати чорна слина. Він хльоскає язиком, і дід спритно ухиляється.
Не борися з болем, це ключ, — каже дід. — Він тобі щось повідомляє. Запроси його, дозволь до тебе заговорити. Біль каже: привіт, я не інший, ніж ти. Я від порожняка, але також я — це ти.
Порожняк знову намагається вдарити його язиком, як батогом. Дід це передчуває й заздалегідь відскакує. Потім порожняк б’є втретє, і мій дід робить випад ножем. Відтятий кінчик чорного порожнякового язика падає на мат і звивається.
Це дурні створіння. Їм легко щось навіяти. Говори з ними, Джейкобе.
І дід починає говорити, але ні англійською, ні польською, ні будь-якою іншою мовою, які я чув не у своїх снах. Це схоже на якесь глибинне вивільнення газу, і звуки йдуть наче не з горла і не з рота, а з чогось іншого.
І потвора перестає стрибати, просто хитається на тому місці, де стоїть. Здається, вона під гіпнозом. Усе ще промовляючи свої страхітливі нісенітниці, дід опускає ножа й підкрадається до порожняка. Що ближче він підходить, то слухнянішою стає істота і зрештою опускається на коліна на мат. Я думаю, що вона от-от заплющить очі й засне, та раптом порожняк виривається з-під дії чарів, які наклав на нього мій дід, вистрілює всіма язиками й прохромлює діда. Поки той падає, я перестрибую через канати й біжу до нього, а порожняк тікає. Дід лежить спиною на маті, я стаю на коліна біля нього, прикладаю долоню до його щоки, і він щось мені шепоче, а на губах пухириться кров, тому я нахиляюся до нього ближче, щоб розчути.
«Джейкобе, ти можеш більше за мене, — промовляє він. — Можеш більше, ніж я міг у своєму житті».
Я відчуваю, як уповільнюється його серцебиття. Чомусь чую його, поки між ударами не минають цілі секунди. Потім десяті частки секунд. А потім…
Джейкобе де ти
Я знову різко прокинувся. У кімнаті вже було світло. За вікнами народжувався світанок. Я стояв навколішки на льоду в наполовину закрижанілій кімнаті, і моя долоня лежала не на дідовій щоці, а на черепушці вмерзлого порожняка, на кришці його тупого мозку рептилії. Очі в нього були розплющені й дивилися на мене, а я не відводив погляду.
Я тебе бачу.
— Джейкобе! Що ти робиш? Я тебе всюди шукаю!
То була Емма, страшенно схвильована, в коридорі.
— Що ти робиш? — повторила вона. Порожняка вона не бачила. Не знала, що він у тій кімнаті.
Я прибрав руку з його голови й ковзнув назад.
— Не знаю. Я ходив уві сні.
— Це не має значення. Ходімо швиденько, зараз пані Сапсан буде перевтілюватися!
У маленькій кімнатці зібралися всі діти й усі потвори з виставки. Бліді й знервовані, вони, наче гравці на підпільному півнячому бої, попритискалися до стін і поприсідали на підлозі широким колом у кілька рядів навкруги двох імбрин. Ми з Еммою прослизнули поміж них і зіщулилися в кутку, не зводячи очей з видовища, яке перед ними розгорталося. У кімнаті панував гармидер: крісло-гойдалка, в якому пані Королик сиділа всю ніч з пані Сапсан у пелені, було перекинуто, стіл з пробірками та мірними пляшечками хтось безцеремонно відштовхнув до стіни. На ньому стояла Альтея, стискаючи сачок, готова будь-якої миті його застосувати.
Посеред кімнати на підлозі були пані Королик і пані Сапсан. Пані Королик стояла навколішки й притискала пані Сапсан до підлоги. На руках у неї були товсті рукавиці для соколиного полювання. Вона пітніла й співала давньою мовою дивних, а пані Сапсан пронизливо кричала й силкувалася різонути пазурами. Та хай там як сильно билася наша директорка, пані Королик її не відпускала.