— Ти змерз, — сказала Емма. — Нумо, я закінчу те, що почала. — Вона взяла мене за другу руку і вкрила її поцілунками теплого подиху. Я стійко тримався, проте довго витримувати б не зміг. Коли вона дісталася мого плеча, то, замість покласти руку мені на коліна, оповила нею свою шию. Я довершив обійми другою рукою, Емма теж обняла мене, і наші лоби доторкнулися.
— Сподіваюся, ти не шкодуєш про вибір, який зробив, — дуже тихо промовила Емма. — Я така рада, що ти з нами. Не знаю, що б я робила, якби ти пішов. Боюся, що тоді в мене був би зрив.
Я подумав про повернення. Навіть спробував подумки відтворити цю ситуацію: як би це було, якби я міг попливти на човні назад на острів і повернутися додому.
Але я не зумів. Не зумів навіть уявити.
— Хіба я зміг би? — прошепотів я.
— Коли пані Сапсан знову стане людиною, вона відправить тебе назад. Якщо схочеш.
Та моє запитання було не про технічну можливість. Я мав на увазі: «Хіба б я зміг тебе покинути?» Та ці слова були невимовні, вони ніяк не могли зірватися з губ. Тому я стримав їх і натомість її поцілував.
Тепер дух перехопило Еммі. Її руки піднялися до моїх щік, та зупинилися за мить від того, щоб торкнутися. Долоні хвилями випромінювали тепло.
— Торкнися мене, — попросив я.
— Не хочу, в тебе буде опік, — похитала головою вона. Проте раптовий потік іскор у грудях сказав: «Мені байдуже», — тому я взяв її за пальці, провів ними по своїй щоці, і ми обоє охнули. Було гаряче, але я не відсахнувся. Не наважився — побоявся, що вона більше не торкатиметься мене. А тоді наші губи знову зустрілися, і ми знову цілувалися, і її дивовижне тепло пройняло мене до глибини.
Мої повіки заплющилися. Світ втратив чіткі обриси.
Хай навіть моє тіло й мерзло в нічному тумані, я цього не відчував. Хай у вухах ревіло море, та я не чув. Хай камінь, на якому я сидів, був гострий і зазублений, мене це не турбувало. Усе навколо здавалося зайвим, існували тільки ми двоє.
А тоді темряву струсонув страшний гуркіт, але мене він не стривожив, — я не міг відірватися від Емми, — поки звук не став удвічі потужнішим і до нього не приєднався огидний скрегіт металу та на нас не полилося сліпуче світло і я більше не міг на те не зважати.
«Маяк, — подумав я. — Маяк падає в море». Але маяк булавкою стримів оддалік, а не сонцем засліплював очі, та й світло його мандрувало лише в один бік, а не туди-сюди, обшуковуючи простір.
То був не маяк. То був прожектор, і світив він з води поблизу берега.
Прожектор субмарини.
Коротка мить жаху, протягом якої між мозком і ногами стався розрив. Очі й вуха зафіксували підводний човен неподалік від берега: металеве чудовисько підіймалося з морських глибин, вода струменіла з його боків, люди вивалювали на палубу з відчинених люків, кричали й наводили на нас гарматні стволи світла. А тоді сигнал дійшов до моїх ніг, і ми ковзнули, впали, сповзли головами вниз із купи каміння й припустили, наче за нами гналося стадо чортів.
У світлі прожектора по пляжу заметалися наші поршнеподібні тіні, грізні, десять футів заввишки. Кулі прошивали пісок і дзижчали в повітрі.
З гучномовця загримів голос:
— СТІЙТЕ! НЕ БІЖІТЬ!
Ми влетіли в печеру: «Вони прийшли, вони тут, вставайте, вставайте!», — але діти чули шум і вже були на ногах, усі, крім Бронвін, яка так стомилася на морі, що заснула, прихилившись спиною до стіни грота, і її не могли добудитися. Ми трясли її, кричали в обличчя, та вона лише стогнала і відмахувалася від нас. Зрештою нам довелося обхопити її за талію й підняти (відчуття було таке, наче піднімаємо цегляну вежу), та щойно її ноги торкнулися землі, повіки з червоними обідцями розплющилися й вона сама стала на рівні.
Ми похапали свої речі, радіючи тепер, що їх так мало. Емма згребла в оберемок пані Сапсан. Ми вискочили назовні. Поки бігли в дюни, я побачив за нашими спинами натовп чорних силуетів, що хлюпотіли у воді, і їх од берега відділяли останні кілька футів. Високо над головою, щоб захистити від води, вони несли гвинтівки.
Ми промчали крізь купи бурелому й побігли в ліс, де не було жодної второваної стежини. І одразу ж нас огорнула пітьма. Місяць, що й без того ховався за хмарами, тут цілковито затуляли собою дерева. Його бліде світло практично не просочувалося крізь гілки. Ми не мали часу на те, щоб очі призвичаїлися до темряви, чи на те, щоб вибирати дорогу, чи взагалі на будь-що, тому бігли учвал, порозставлявши руки, стадом, яке важко дихало, спотикалося й ухилялося від стовбурів дерев, які неначе виростали в повітрі за кілька дюймів од нас.
Через кілька хвилин ми зупинилися, задихаючись, і прислухалися. Голоси досі звучали десь позаду, тільки тепер до них приєднався інший звук: гавкіт.
Ми побігли далі.
Розділ третій
Крізь чорний ліс ми пробиралися годинами. Принаймні так здавалося без місяця й зірок, за якими можна було б визначити, скільки часу минуло. Крики чоловіків і гавкіт собак оточували нас зусібіч, погрожуючи звідусіль і нізвідки. Щоб збити собак зі сліду, ми забрели у крижаний струмок і йшли за його течією, поки ноги не замерзли так, що ми їх уже не відчували, а коли вийшли з води, відчуття було таке, ніби я шкандибаю по гострющих пеньках.
Невдовзі стало непереливки. Хтось стогнав у темряві. Оливка та Клер відставали, тому Бронвін підхопила їх на руки, проте вона теж не могла витримувати такий темп. І врешті-решт, коли Горацій, перечепившись через корінь, упав на землю й лежав, благаючи про перепочинок, ми всі зупинилися.
— Вставай, лежню! — засичав на нього Єнох, проте він теж дихав із присвистом, а тоді прихилився до стовбура дерева, щоб перевести дух, і весь бойовий запал з нього випарувався.
Ми досягли межі витривалості. Треба було спинятися.
— Однаково нема сенсу намотувати кола в темряві, — сказала Емма. — З таким самим успіхом ми могли б повернутися на відправну точку.
— У світлі дня ми краще зорієнтуємось у цьому лісі, — додав Мілард.
— Ага, якщо доживемо, — підпустив шпильку Єнох.
З неба зашелестів легенький дощик. Фіона зробила для нас укриття, попросивши дерева, що росли кільцем, сплести нижнє віття. Вона погладжувала їх по корі й нашіптувала щось їхнім стовбурам, поки гілки не поєдналися, утворивши водонепроникний дах із листя, заввишки достатній, щоб ми могли вмоститися під ним. Ми позалазили всередину й лежали, слухаючи дощ і віддалене валування собак. Десь у лісі на нас полювали чоловіки зі зброєю. Я певен, що всі ми, полишені сам на сам зі своїми думками, замислювалися про одне й те саме — що буде, якщо вони нас піймають.
Клер розплакалася — спочатку тихо, та плач ставав усе голоснішим, поки не переріс у ридання: вона ревла обома ротами, неспроможна вдихнути повітря між схлипами.
— Опануй себе! — наказав їй Єнох. — Бо як вони почують, нам усім буде про що поплакати!
— Нас згодують собакам! — рюмсала вона. — Прострелять у нас дірки і заберуть пані Сапсан!
Бронвін поспіхом переповзла до дівчинки й згребла її у свої ведмежі обійми.
— Ну будь ласка, Клер! Подумай про щось інше!
— Я нама-а-агаюсь! — скімлила мала.
— Намагайся краще!
Клер міцно заплющила очі, глибоко вдихнула й затримувала повітря в легенях, поки стала схожа на надувну кульку, яка от-от лусне. А тоді вибухнула низкою задиханих схлипів-кашлів, ще гучніших, ніж доти.
Єнох рвучко затулив долонями обидва її роти.
— Шшшшш!
— Ви-ви-вибачте! — пробелькотіла Клер. — Мо-може, якби мені почитали казку… одну з т-тих, дивних…
— Тільки не це, — зітхнув Мілард. — Я вже починаю шкодувати, що ми не загубили тих клятих книжок у морі разом із рештою речей!
І тут заговорила пані Сапсан (у міру своїх можливостей). Вона скочила на валізу Бронвін і постукала по ній дзьобом. Усередині разом з іншими нашими мізерними пожитками лежали «Казки».
— Я згоден із пані Сапсан, — кивнув Єнох. — Варто спробувати. Що завгодно, аби тільки вона припинила вити!
— Ну добре, маленька, — сказала їй Бронвін. — Але тільки одну казку, і ти повинна пообіцяти, що перестанеш плакати.