— О-обіцяю, — видихнула Клер.
Бронвін відкрила валізу і витягла намоклий том «Казок про дивних». Емма підповзла ближче і запалила на кінчику пальця малесенький каганець, щоб можна було читати. А пані Сапсан, котрій вочевидь не терпілося заспокоїти Клер, узяла дзьобом за край палітурки і розгорнула книжку начебто на довільній сторінці. Тихим голосом Бронвін почала читати:
— «Колись давно, у дивні часи, у непроглядному прадавньому лісі жило багато звірів. Як і в кожному лісі, були там зайці, і лиси, й олені, та траплялися й менш звичайні тварини, наприклад, ходуленогі ведмегрими, двоголові рисі й емурафи, що вміли розмовляти. На цих дивовижних тварин дуже любили полювати мисливці. Вони їх відстрілювали, вішали їхні голови на стіни й гордовито показували своїм друзям-мисливцям, та найдужче їм подобалося продавати дивних тварин у звіринці, де бідолашних замикали у клітки й брали гроші за те, щоб люди на них дивилися. Ти можеш подумати, що краще сидіти у клітці, ніж бути застреленим і повішеним на стіну, але дивні тварини повинні жити на волі, щоб почуватися щасливими, а ув’язнені з часом занепадають духом і починають заздрити своїм друзям, повішеним на стіну».
— Це сумна казка, — набурмосилася Клер. — Почитай іншу.
— А мені ця подобається, — відрізав Єнох. — Читай далі про те, як їх стріляли й робили опудала.
Бронвін проігнорувала їх обох.
— «У ті часи на Землі ще жили велетні, — читала далі вона, — як і в давню добу Алдінна, хоча ставало їх дедалі менше. Так сталося, що один велетень жив коло лісу, і був він дуже добрий, говорив тихо, харчувався лише рослинами, і звали його Катберт. Одного дня Катберт прийшов у ліс, щоб назбирати ягід, і побачив, як мисливець полює на емурафа. А що був він добрим велетнем від природи, то взяв Катберт маленького рафа за загривок довгої шиї, випростався на весь свій зріст, зіп’явшись навшпиньки (а робив він це вкрай рідко, бо від цього тріщали всі його старечі кістки), і зумів дотягтися дуже високо та посадити емурафа на вершину гори, подалі від небезпеки. А тоді, про всяк випадок, розчавив мисливця між пальців ноги.
Звістка про Катбертову доброту швидко розлетілася лісом, і невдовзі до нього стали щодня приходити дивні звірі, просячись, щоб він посадив їх на вершину гори, подалі від небезпеки. І сказав Катберт:
— Я захищу вас, мої маленькі брати й сестри. А натомість попрошу небагато — розмовляти зі мною і товаришувати. На світі лишилося мало велетнів, і час від часу мені стає самотньо.
— Авжеж, Катберте, — сказали звірі.
Відтак щодня Катберт рятував дивних тварин від мисливців, піднімав за загривки на вершину гори, аж поки туди не перекочував увесь дивний звіринець. І тварини були там щасливі, бо нарешті могли жити в спокої, і Катберт був щасливий, бо коли він ставав навшпиньки й клав підборіддя на вершину гори, то міг розмовляти зі своїми новими друзями, скільки заманеться. Та одного дня, коли Катберт купався у маленькому озері в тіні гори, до нього прийшла відьма і сказала:
— Мені страшенно прикро, але я мушу перетворити тебе на камінь.
— Навіщо тобі це? — здивувався велетень. — Я дуже добрий. Із тих велетнів, які допомагають.
— Мене найняла сім’я мисливця, якого ти розчавив, — відказала відьма.
— А, — махнув рукою Катберт, — забудь про нього.
— Мені страшенно прикро, — повторила відьма, змахнула березовою гіллячкою, і бідолашний Катберт скам’янів.
Зненацька його тіло стало дуже важким, таким важким, що він почав тонути в озері. Він занурювався й занурювався, аж поки вода не дійшла йому до горла. Його друзі звірі бачили все, що відбувалося, і хоч дуже співчували велетню, вирішили, що нічим не зможуть йому допомогти.
— Я знаю, що ви не можете мене врятувати, — закричав Катберт до своїх друзів, — але принаймні зійдіть униз і поговоріть зі мною! Я не можу звідси вибратися, і мені дуже самотньо!
— Але якщо ми спустимося, мисливці застрелять нас! — прокричали вони йому у відповідь.
Катберт розумів, що це правда, однак і далі благав і благав.
— Побалакайте зі мною! — волав він. — Будь ласка, спустіться й побалакайте!
Звірі намагалися співати й вигукувати щось до бідолашного Катберта зі свого безпечного сховку на вершині гори, та що сиділи вони надто високо і говорили надто тихо, то навіть для Катберта і його велетенських вух їхні голоси звучали тихіше за шепіт листя на вітрі.
— Поговоріть зі мною! — благав він. — Спустіться і поговоріть!
Але вони не спустилися. А він усе плакав і плакав, доки горло в нього не скам’яніло разом із рештою тіла. Кінець».
Бронвін згорнула книжку.
На обличчі Клер був написаний переляк.
— І це все?
Єнох радісно засміявся.
— Все, — сказала Бронвін.
— Це страшнюча казка. Почитай ще якусь, — попросила Клер.
— Казка є казка, — відрізала Емма. — А тепер пора спати.
Клер надула губки, однак плакати перестала, тож казка зробила своє діло.
— Завтрашній день навряд чи буде легшим за сьогоднішній, — сказав Мілард. — Тому нам потрібно якомога краще відпочити.
Ми позбирали шматки пружного моху, щоб зробити собі подушки. Перед тим як підмостити собі під голови, Емма руками висушила їх від дощової води. Не маючи ковдр, ми попритулялися одне до одного, щоб зігрітися: Бронвін пригорнула найменшеньких, Фіона обійнялася з Г’ю, а коли він хропів, його бджоли вилітали з рота і влітали назад, наглядаючи за сплячим хазяїном. Горацій і Єнох, надто горді, щоб притулятися, тремтіли спинами один до одного. Я розташувався з Еммою. Ліг на спину, а вона вмостилася на згині мого ліктя, поклавши голову на груди. Її обличчя було так принадно близько до мого, що я міг будь-якої миті поцілувати її в чоло. І зробив би це, якби не був смертельно втомлений, а від неї не йшло тепло, як від електричної ковдри. Уже зовсім скоро я спав і бачив приємні сни ні про що, які одразу ж забувалися.
Я ніколи не запам’ятовую гарних снів. У пам’ять врізаються лише кошмари.
Те, що я взагалі зміг заснути, саме по собі було дивом, зважаючи на обставини. Навіть тут: рятуючись втечею, засинаючи беззахисним, перед лицем смерті, — я зумів знайти дещицю спокою.
У пітьмі зблискували чорні очі: то пані Сапсан наглядала за нами всіма. Навіть скалічена й ослабла, вона не переставала нас оберігати.
Нічне повітря стало вогким, і Клер почала тремтіти й кашляти. Бронвін тицьнула Емму ліктем і сказала:
— Міс Блум, малій потрібна ваша допомога. Боюся, вона застудилася.
Пошепки вибачившись, Емма вислизнула з моїх обіймів і переповзла до Клер. Я відчув укол заздрощів, та одразу ж і провину за те, що заздрю хворому другові. Тож я лежав на самоті, почувався покинутим (всупереч усім аргументам розуму) і дивився в темряву. Я був виснажений, як ніколи, і все одно не міг заснути, тому слухав, як інші неспокійно ворушаться й стогнуть у лабетах кошмарів, які й близько не могли дорівнятися до того, що, ймовірно, чекатиме на нас, коли прокинемося. Ніч знімала зі своєї пітьми шар за шаром, і непомітно для ока небо посвітлішало до розмитої блідої блакиті.
На світанку ми повиповзали зі свого укриття. Я витрусив із волосся мох, марно намагався відчистити засохлу багнюку від штанів, та зумів лише розмазати її і став схожим на якесь болотяне чудо, яке виблювала зі своїх надр земля. І страшенно хотілося їсти. Такого голоду я ще ніколи в житті не відчував: він вгризався мені в живіт зсередини, а від веслування, бігу й спання на сирій землі боліло все, що тільки могло боліти. Та все ж на перший план вийшло декілька приємних речей: за ніч дощ минув, температура повітря підвищилася на кілька градусів, і ми, здається, щасливо уникли витворів та їхніх собак, принаймні поки що. Або вони перестали гавкати, або були вже надто далеко, щоб ми їх могли чути.
Та заразом ми безнадійно заблукали. Удень орієнтуватися в лісі було не легше, ніж уночі. Ялинкове зелене віття простиралося вдалину нескінченними безладними рядами, усі напрямки здавалися віддзеркаленнями інших. Землю тут укривав килим з опалого листя, що надійно сховав усі сліди, які ми залишили вночі. Ми прокинулися в серці зеленого лабіринту без мапи й компаса, а пані Сапсан із поламаним крилом не могла злетіти понад лісом, щоб скерувати нас. Єнох запропонував, щоб ми підняли вгору Оливку, як тоді, в тумані, але в нас не було мотузки, щоб її обв’язати, і якби вона вислизнула і полетіла в небо, ми вже її не повернули б.