— Рито, Риточко, — шепотів він, стискуючи її руки.
Ту ранку, що вона полишила колись на його долоні, він почував тепер у серці. І ладен був притиснути цю жінку тут, серед вулиці, пристрасно й безтямно, відчути її так, як відчував, танцюючи.
Вона відповіла, посміхаючись:
— Яка несподівана зустріч!
— Тільки несподівана? — схвильовано спитав Степан.
— І бажана, — додала вона.
Він захоплено на неї споглядав.
— Де ви йдете? — спитав нарешті.
— На Малу Підвальну.
Він узяв її під руку.
— Ходімо.
Але за окрвиконкомом у темряві провулка він спинився й жагуче оповив руками її стан.
Вона випручнулась і шепнула не дуже невдоволено:
— Ви божевільний!
— Завжди такий, — радісно відповів він, знову беручи її під руку. — Схиліться до мене. Ну, ближче! Ну, не будьте скупою! Я шукав сьогодні цілий вечір. Коли хочете знати, то я й портфеля свого сьогодні десь одбіг. Але знайшов вас. Ви не можете мене зрозуміти. Після того як ви поїхали тоді, я не міг нічого робити. Я жив тільки спогадами про вас, надією вас побачити.
— Справді? Я теж вас не зовсім забула.
— Тим краще! Але й зараз я ще не певний, що це ви. Розумієте? Ви в іншому вбранні, і мені здається, що, може, це вже й не ви.
— Треба доказів?
— Ви відгадали мою думку! — скрикнув він.
Вона на мить, на одну мить торкнулась його уст колишнім поцілунком.
— Це я?
— Так, ви, — погноблено відповів він. Потім спитав: — Ви надовго в Київ?
— До осені.
Він вдячно стиснув їй руку. Він трохи побоювався, що вона скаже — назавжди.
— Я безтямно люблю вас, — шепнув він. — Ви особлива, ви якась чудова.
Вся туга його зненацька полилася любовним шепотом, зворушливими словами, ніжними назвиськами, сміливими, збудними порівняннями, що в них мінилася вся глибінь його чуття.
Раптом вона спинилась.
— Годі, пустунчику! Я вже дома.
Він бурхливо скрикнув:
— І я піду за вами! Я піду до вас!
Вона погрозилась пальцем.
— Не можна. Я живу в батьків, як вам відомо.
— Ах, як це не дотепно, — плаксиво промовив Степан. — Що ж робити?
— Завтра ми танцюємо в опері. Чекайте мене.
— Тільки завтра?
— Тільки завтра. Але я хочу квіток.
— Ви їх матимете.
В мороку присінок, ледве освітлених лампою з другого поверху, він цілував її палко й запитливо, вимогливо, нестримно, мов шукаючи в глибині її уст весь вік сподіваної розгадки. І швидко пішов, буяючи радістю знайдення.
Ніколи не почував він ще такої могутності самопочуття. Земля, здавалось, пливла йому під ногами оксамитовим килимом, і дахи будинків вітали його, як велетенські капелюхи. А в голові, в прекрасній, вільній голові низками, роями в щасливому захопленні линули всеосяжні думки.
Не чекаючи ліфта, хлопець притьмом збіг на шостий поверх, і до кімнати ввійшовши, розчинив вікна в темну безодню міста.
Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів гострі, кам’яні пальці. Він завмер від сласного споглядання цієї величі нової стихії і раптом широким рухом зронив униз зачудований поцілунок.
Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей.
1927. Київ.
Примітки
[1] Те саме, що циркуляр.
[2] КУБУЧ — «Комитет улучшения быта учащихся».
[3] «Діалоги», «Про передбачення» (лат.).
[4] Юрби.
[5] Всеукраїнська Академія наук.
[6] Вищий світ, еліта (франц.).
[7] Згустки.
[8] «Орудний дорадчий» (лат.) — відмінок латинської мови, який в українській мові не існує.
[9] Подружнє життя втрьох (франц.).
[10] Задавака, чванько.
[11] Твір М. Коцюбинського.
[12] Стрічка, сувій (діал).
[13] МОДР — Міжнародна організація допомоги революціонерам.
[14] Доведена до безглуздя (лат.).
[15] Грубий обгортковий папір.
Робземліс — спілка робітників земельного та лісового господарства.
Циклопи — одноокі велетні з давньогрецьких міфів, що відзначаються надзвичайною силою і спритністю.
«...невже ж після революції, після повстань якийсь крамар... має право загнати його в хлів» — маються на увазі як соціалістична революція 1917 р. в Росії, що вплинула на всі народи під владою Російської імперії, так і події 1917—1921 рр. на території України, метою яких було політичне самовизначення українського народу й відродження власної держави. Степан Радченко, що, як автор далі згадує, був колись і в лавах націоналістів, підтримуючи переворот за гетьманат Скоропадського, і серед більшовиків, виступаючи проти офіцерів царської армії, яких називали «білими», — типовий виразник непевності того часу, коли влада постійно змінювалася, і пошуків свого місця в житті власне учасниками подій.