Ось так і жив Семимісячний, чи то пак Борис. Щось завойовував, щось безповоротно втрачав, сам того не знаючи. Або не звертаючи на подібні речі увагу, як на абсолютно незначущі. Можливо не все його задовільняло стовідсотково, але Ткачук знав, що життя не кусень хліба з маслом. І вперто!, я би сказав навіть фанатично!, добивався свого…
– Борис Володимирович? – донеслось із слухавки.
– Я слухаю, – сухо мовив Борис.
Голос враз змінився і став грайливо-привітним.
– А вас турбують із приймальні Директора, Борис Володимирович. – Юля захихотіла, але враз посерйознішала. – Борь, зайди негайно, тебе Шеф хоче бачити.
– Окей, сонце, – І Ткачук поклав слухавку. Переклав мобілку зі столу до кишені піджака, поправив вузол краватки… Витягнув з нижньої шухляди столу замурзану щітку і протер туфлі. Туфлі задоволено заблищали. „Що там такого важливого Шеф вигадав? Були ж на нараді зранку…” – раптовий виклик дещо збентежив Ткачука, проте ніякого виробничого гріха за собою Борис не згадав і тому сміливо рушив до приймальні Директора.
Приймальна розташовувалася у іншому приміщенні, названому рядовими співробітниками Фірми Штабом, розташованому на другому, затишнішому кінці внутрішнього дворику. Борис закинув до рота жуйку і із задоволенням вийшов на свіже травневе повітря. У подвір’ї, як і завжди, було людно і гамірно. Робітники відгружали товар у вантажівки, з виробничих приміщень долинали глухі звуки працюючих електромоторів. Кілька працівників курили біля смітника, але зауваживши Ткачука, покидали недопалки і неохоче повернулись до роботи. Борис швидко йшов, погордливо вітаючись та ретельно оминаючи темні маслянисті калюжі.
Біля директорського корпусу він озирнувся, окинув поглядом, немов просканував, подвір’я, кивнув охоронцю і увійшов усередину.
Хтось із робітників гидливо сплюнув в сторону Штабу. Дивом-дивним, але Семимісячного знали всі.
Світлий просторий коридор охоче відбивав відлунням стук каблуків Бориса. Тут, немовби іронізуючи над галасливим пеклом виробничої території, панував спокій і прохолода. Зрідка пробігали працівниці з якимись паперами у руках. Вони з’являлись з невідомо яких кабінетів і розчинялись таємничим чином у інших. Дисципліна у Штабі була залізна.
Піднявшись на другий поверх, Борис підійшов до великих напівпрозорих дверей. Вони грізно глянули на парубка великим чорним написом „ПРИЙМАЛЬНА”. Ткачук злегка постукав і, не чекаючи відповіді, увійшов. У великому залі, заставленому суворими етажерками з бозна чим, біля вселяючих повагу дверей за столиком сиділа Юля. Дівчина визирнула з-за комп’ютерного монітору і, при вигляді коханого, посміхнулась.
– Привіт, привіт, – промуркотіла вона, – заходи швидше. Він вже двічі перепитував де ти.
Борис зайшов за Юлин столик (на моніторі – пасьянс), нахилився і невиразно цмокнув її у щічку.
– Розкажи мені що трапилось? – пошепки спитав він.
Чого ти, дурепо, так либишся?!
Нерви.
– Поняття не маю, – так же пошепки відповіла Пломбірчик, – вийшов, каже: „Юленька, а покличте до мене будь-ласка Ткачука з маркетингу”. Потім розвернувся у дверях: „І попросіть свого Бориса хай не бариться”…
– І все?
– І все…
Борис випростався, обійшов навколо столика і взявся за клямку директорських дверей.
– Доповідати будеш?
– Та йди вже, – махнула Юля рукою, – Він казав, щоб ти одразу заходив.
Борис глибоко видихнув, звичним рухом легенько постукав і протиснувся досередини.
– Іван Петрович? – запитально мовив він, зачиняючи за собою двері. Відповіді не послідувало і Борис огледівся. У кабінеті нікого не було. – Іван Петрович?! – Вже голосніше покликав парубок.
Раптом з-за дверей. що розташовувались в дальньому кутку кабінету, почувся характерний хрип води, яку спускали до кльозету. За мить з власної вбиральні з’явився і сам Директор, застібаючи на ходу штани.
Борис дещо розгубився. Проте Іван Петрович навіть не думав ніяковіти і посміхаючись рушив до хлопця.
– А, Борис, – мовив він, простягаючи правицю, – заходи, заходи. Щось ти довго добираєшся… Я вже аж зачекався.
Борис штучно посміхнувся, як це годиться перед начальством, відповів на привітання і знову напружився. До незапланованих зустрічей з керівництвом він ставився з обережністю; мабуть, це було щось підсвідоме, нажите ще з ПТУшних та армійських часів, де кожне таке побачення, як правило, віщувало одні неприємності. Директор вмостився за своїм широчезним столом і вказав рукою на стілець поруч: