Іван Петрович здається був задоволений почутим.
– Так проти скількох він був?
– П’ятьох. Одному менше дісталося, бо його Борис одразу з ноги вирубив і він у відключці лежав.
– А Борису надавали трохи? – Директор зацікавлено подався вперед. В цю мить він був схожий на шкодного хлопчака.
– Та ви ж самі бачили. Все на лиці. І все ж таки, – начальник охорони не міг заспокоїтись, – ви ж бачили його анкету! Там же чорним по білому написано: „спецназ”! Це ж не дитячий садок „Сонечко”! Там школа серйозна – підготовка на рівні, будьте спокійні! А після відбою знаєте які гладіаторські бої в кубрику влаштовуються? Табуретками одне одного валять! Звідти стальними виходять… Та ще й габарити в Бориса як в коня!
Було помітно, що Петро Романович знав те, про що говорить.
– Саме тому я його і вибрав, – спокійно сказав Директор, погладжуючи себе по виголеному карку. – Юля просто підказала цінний екземпляр.
„Блять, знову Юля”, подумав Петро Романович.
Директор замислився.
– Дааа…. Цінний кадр. Нічого не скажеш. А ти якої думки?
Начальник охорони сіпнувся.
– Об’єктивно – в порядку. Боєць класний. Як виконавець теж згодиться. А якщо ви кажете, що він ще й в роботі своїй розбирається… – І знову закуривши, додав: – Але пацанів мені все одно шкода. Я тут його розповідь слухав, а в самого таа-а-ак руки свербіли!
– Добре, Петре, я врахую це, – сухо мовив Директор. – Кожному бійцю, що там був – премію у розмірі місячної зарплатні. На лікування видасиш окремо. І головне – попрацюй з ними, щоб забули про все. Нічого не було.
– Ображаєте…
– Нагадую. Все, можеш бути вільним.
Петро Романович секунду помовчав, гасячи недопалок.
– Іван Петрович, а яку премію ви дасте Борису? – запитав він.
Директор важко подивився йому у вічі.
– Він буде працювати на процент, Петре. Я так вирішив. Так буде надійніше.
Начальник охорони нічого не сказав, але всім своїм виглядом прокричав: ОГО! НІ ХЄРА СОБІ!
– А не зарано? – стиха мовив він.
– Ні. І це не обговорюється. На раді керівництва оголошу завтра.
– А Володя?
– Володя ніколи не підходив для таких справ, і ти це прекрасно знаєш, Петре. У Володі є одна проблема – загострене почуття справедливості, яке часом не йде справі на користь. Ми працюємо разом вже чотирнадцять років, а ти таке питаєш. Володя розумний і пронирливий, його заслуг ми не убавимо. Він далі залишиться головним по збуту. Такого цінного кадра губити не можна в будь-якому випадку. А для викрутасів наших знайшлася більш гідна заміна. Просто для подібних речей ми тепер маємо такого собі надійного виконавця, до того ж напористого і жорсткого, а в разі чого – на нього повісимо всіх собак, не зачіпаючи Володю.
– Я завжди казав, що можу виконувати цю роботу.
– Петре, ти починаєш мене дратувати. – Директор незадоволено зморщив носа. – В тебе що, роботи замало стало? Як ти це собі уявляєш? Домовляється одна людина, а забирає інша? Ще й такі бандюківські типажі як ти і пацани твої?! Кінців багато – протилежна сторона буде незадоволена, що може призвести до відмови вести спільний бізнес.
– Я все зрозумів, Іване Петровичу, – стримано сказав Петро Романович. – Останнє питання: а якби ми таки забрали ці гроші? Що було б тоді? Ви тоді сказали, що подивимось по ситуації.
Директор подивився на начальника охорони як на дебіла.
– Він би відпрацював їх, Петре. Можеш іти.
РОЗДІЛ 8
Поняття „хороший” і „поганий” – рівнозначні. Я би навіть сказав тотожні і однаковісінькі. Все залежить лише від того звідки дивитись. З чийого боку…
Так от, з точки зору Бориса Льодік був поганим. Не в’язалися їхні світогляди ні дротом, ні скотчем. А спілкуватися було потрібно, тому що Льоня Войтович, або просто Льодік був найкращим другом Юлі. Тому, почувши, що він ввечері запрошує в паб на пиво, Борис мимоволі скривився.
– Борчик, ну чого ти знову? – ображено спитала Юля.
– Сонце, ну ти ж знаєш, що він мене дещо нервує.
– Не вигадуй, – просто сказала дівчина і сіла в авто.
Льодік… Ууууу… Терпіти не можу це підерастичне створіння. Ці його плавні рухи, манси, манера розмови… Зачіска під півника, приталені сорочки з гавайськими візерунками, забагато одеколону і тонкі дамські сигаретки – ось він, Льодік. І знову буде цілий вечір говорити ні про що. Ніякої конкретики. Чого Юля від нього так преться?
Та по хєр Юля! Чого від нього повинен пертись я?!
Борис сів за кермо і нервово хряпнув дверима.
До речі, до речі! Борис узяв авто в кредит! Сріблясту азійську красуню! Щоправда вітчизняної збірки, але – новий автомобіль – це новий автомобіль, як не крути. Наче нецілована дівчина. Ех… Хочу бути маркетологом.