Пані Стася не заперечувала. Вона теж була задоволена, що знайшла порядних квартирантів. На тому і домовились. Юля пострибала до телефону повідомити Бориса, а прибиральниця домела ще один куток, зібрала свої причандали і зібралась йти.
Тут Юлю осінило.
– Пані Стася, а де ж ви будете мешкати?
– А ми, дитино, – жінка зітхнула і поставила відро зі сміттям, – до іншої квартири перебираємось. Поближче до центру. Там будинок старий, ще австрійський, віконця на університетський парк виходять. Ми чотири роки за однією старенькою наглядали, годували, прибирали… так от вона, царство їй небесне, нам своє помешкання відписала.
– Зрозуміло, – буркнула Юля.
„Щастить же людям!”, подумала вона.
Рішення було прийняте в той же вечір. Помешкання Борису сподобалось. До того ж, пані Стася і її чоловік обіцяли залишити в користування більшу частину меблів. Ткачук залишив завдаток на кілька місяців вперед, попередньо повідомивши, що планує зробити мінімальний ремонт – надто вже йому не сподобались тріщини на штукатурці. Як вже змінювати умови – так всерйоз, вирішив він. Пані Стася була у захваті – ще б пак, мало того що квартиранта знайшла, він ще й оселю за власний кошт підремонтує!
Отже, ключі були урочисто вручені і Борис з Юлею подалися на вихід.
Борис вийшов з підїзду і на мить офігів. Біля його автомобіля навколішки стояв якийсь старий бомж і намагався цурпалком патика дістати щось з-під машини. Поруч бомжа стояла велика замурзана клітчата сумка. Дідок кхекав, ойкав, захоплений своєю справою і навіть не помітив появи господарів транспорту.
– Ей, блять, ти що тут робиш?! – Борис штурхнув старого ногою.
Той злякано підхопився.
– Та нічого, прошу пана… Там пляшка порожня лежала, я тільки її запримітив, аж тут ви приїхали… – Дідок винувато зняв шапку і нервово вертів її у руках. – Я чекав, чекав, а потім вирішив сам дістати. Пункт прийому, знаєте, зачиниться скоро. А вона, клята, не викочується… Я її пробував паличкою підсунути, всього-навсього.
Ткачук прискіпливо оглянув дверцята і переднє крило (ушкоджень не було) і тепер зверхньо і з огидою дивився на старого. Юля лякливо куталась у пальто поруч.
– Ти ж міг машину подряпати, довбень! Хто б тоді за фарбу платив? Пляшками би розраховувався?
Бомж підняв світлі очі на Бориса. Зеленкувата борода погордливо сіпнулась.
– Я може і бідний, прошу пана, але не дурний. Я би нічого не подряпав.
– Якщо не дурний, чого не працюєш? Га? Працювати, кажу, ти не пробував?
Бомж одягнув шапку і мовчки підняв сумку.
– Дякую, прошу пана, – тихо сказав він.
– За що, йоптвою?
– За те, що в обличчя одразу не вдарили. Зі мною рідко хто розмовляє.
Борис лайнувся, крикнув: „Юля, сідай в машину, воно якесь в корінь йобнуте” і заліз до авто. Мотор замуркав, срібляста машина рвонула з місця.
„Щоб ти здох, козел”, подумали обидвоє.
РОЗДІЛ 10
Борис обережно, зважаючи на слизьку дорогу, підрулив до свого нового під’їзду. Вимкнув магнітолу і запхав її „морду” до кишені кашемірового пальто. Хвилю посидів, замислившись. З голови не йшла нова сусідка, з якою він познайомився кілька днів тому. Темноволосе світлооке диво на ім’я Мар’янка… Гм, напевно такого жару в ліжку дає аж аж аЖ АЖ… Борису звело подих – він уявив себе поруч (а також ззаду і збоку) оголеної дівчини. Фантастичний вогник нової жінки манив пагубним зеленим болотяним блиском, оманливо засмоктував, вабив незвіданним і таким багатообіцяючим Чимось, магнетично притягував увагу і наївні цивільні думки все більше і глибше.
– Цікаво… – крізь зуби процідив він. – Цікаво, який у тебе бойфренд…
Борис вже ненавидів свого сусіда лютою чорнявою ненавистю. „Майстри розповідали, що панк якийсь… З гітарою вештається. Мабуть, невдаха черговий. Мальчік а-ля Цой.”.
Може б то йому по сраці надавати?
Ет, ні… Зачекаємо. Приживемось, придивимось. В нас вже є певне положення в суспільстві. Не буду опускатись. А дівки і самі на бабло прилітають.
Борис самовдоволено кхекнув, натягнув картуза і вибрався з авто. Любовно обдивився свою Leganz’у і поставив кобилку на сигналізацію.
Пі-піп! – підморгнула фарами коняка.
Борис піднімався по сходах і, обтрушуючи сніг з підошв, важко тупцяв ногами. Зверху клацнули, закриваючись, двері.
„Невже сусідка?” – подумав він і пришвидшив крок.
Але біля дверей, мугикаючи і брязкаючи ключами, стояв сусід. Настрій Ткачука зіпсувався, але він не показав вигляду.
Борис окинув його прискіпливим поглядом. На вигляд – двадцять два. Чи двадцять три роки… Джинси. Важкі зимові черевики на грубій підошві. Довга темно-зелена куртка з коричневими вставками на рукавах. Піднятий комір. В’язана шапочка з невідомим лейблом. З-під шапки стирчать неслухняні світлі пасма волосся. Якийсь чорний чохол на плечі. Мабуть, гітара. Ага, точно, по формі помітно.