– Невже ти думаєш, що все так легко?!
Борис важким поглядом окинув напівтемряву запиленого плацкартного купе.
– Прорвуся, не маленький, – процідив він.
– Отже, ти хочеш просто жити?
– Майже, – криво посміхнувся парубок. – Правильніше буде сказати, що я хочу жити просто.
Після цих Борисових слів колеса повністю втратили свою цікавість, принаймні тональність їхніх слів стала більш м`якою і заспокійливою, немовби їм стало шкода парубка.
– Тепер поспи. Засни, засни. Тепер поспи. Засни, засни, – нашіптували вони стомленому Борисові. Засни… Засни… Зас…
Місто зустріло Бориса похмуро. Дув різкий пронизливий вітер, що проймав аж до кісток. Здавалось, повітряний стовп, що давить на всіх нас, був у Місті разів у десять раз більшим за звичний. Борис раптово відчув себе чорною мурашиною у велетенському червоному мурашнику…
Проте це відчуття тривало лише якихось півгодини, допоки парубок не добрався до гуртожитку по вказаній йому адресі. В приміщенні на нього повіяло довгоочікуваним теплом і затишком. Борис звернувся із запитанням щодо свого поселення до чергової вахтерки, яка відповіла силуваною посмішкою і маловиразною тирадою, з якої було зрозумілим лише те, що прийдеться зачекати на коменданта гуртожитку.
Комендантом гуртожитку виявилась пані Люба – жіночка бальзаківського віку з меткими очима. Її очі обмацували з усіх боків, при цьому не фокусуючись на одній крапці довше секунди. Мова була не менш швидкою.
– Поселяєтесь до нас пожити місяць-другий? Так-так, знаю я вас – вам тільки дай ногу через поріг перекласти, так потім звідси і довбнею не витуриш! – Проте записку з проханням поселити від спільного знайомого, сусіда по сходовій клітині, пані Люба міцно затисла в руці.
Борис завченим рухом витягнув з сумки пляшку коньяку і коробку цукерок. Комендант замахала руками:
– Що ви, що ви, як можна, негайно заберіть назад, у нас так не прийнято, – і виразно поглянувши у сторону зачинених дверей тихенько сказала, – у нижню шухляду столу… – А потім голосно додала: – Ну що ж, добрим людям завжди раді допомогти. Ось Вам рахунок на оплату, ощадкаса поруч, приходьте до мене з квитанцією, щось Вам підшукаємо, – і по-змовницькому підморгнула.
Гуртожитська кімната зустріла свого чергового клієнта атмосферою пустки і байдужості. Давно немите вікно, стіни незрозумілого сіро-пісочного кольору, невибагливі тупуваті меблі – все це вирячило свої невидимі очі на новоспеченого господаря з погано прихованим попередженням: “Живи, якщо зможеш!”. Химерні каскади королівства павутиння надійно ховали за собою закутки кімнати. Світло від жарівки з натугою пробивалось крізь густий шар плафонної пилюки.
Борис поставив сумку біля дверей і присів на краєчок пружинного ліжка. Воно обурено рипнуло.
“Хоч до ліжка звикати не доведеться… Як то кажуть „на війні як на війні”, – подумалось Борисові – Ну, нічого… Приберемо, почистимо. Чайник прикупимо… Могло бути і гірше”.
Він підвівся і підійшов до вікна. Борис колись був у Місті із шкільною екскурсією – воно запам’яталось йому не таким. Запам’яталось вищим, світлішим, чистішим. Обуянним зеленими палітрами придорожніх дерев. Червонопикими трамваями. Паралелепіпедами жовтих тролейбусів. Кольоровішим чи що. Уява малювала Борису прогрес цивілізації: прямокутні висотні будівлі з яскравими вивісками, охайні вулиці, часові коктейльні переплетення архітектури (прямопропорційна суміш скла, неону, бетону і дрібка сталі), усміхнені і задоволені міські обличчя. Натомість Місто лиш ліниво кліпало жовтими очима далеких осель, пчихало мимолітними вантажівками, кривлялось сміттям на брудному чорнуватому снігу, хихотіло включеним десь за стіною радіоприймачем…
Місто жило.
РОЗДІЛ 2
Спалось всю ніч погано і лише під ранок прийшов довгоочікуваний сон, нагло перерваний дзеленчанням будильника. Борис неохоче виліз з-під куцої казенної ковдри, підвівся і із садистським задоволенням гепнув по кнопці. Будильник ображено замовчав.
Домашні капці ще тхнули в’їдливим плацкартним штином. Борис лайнувся і почвалав до загальної вбиральні. Ранкові процедури не зайняли надто багато часу, як і традиційний холостяцький сніданок – смажена на маленькій електроплитці (завбачливо привезеній з собою) яєчня (із завбачливо придбаних яєць), канапки з дрогобицькою ковбасою (теж із привезених припасів) і міцний чорний дешевий чай, заварений у металічному горнятку на загальній кухні. Тому рівно о восьмій Борис вийшов, а радше, випурхнув зі стін не надто гостинної оселі. Він хотів завчасно прибути на місце роботи – знав, що до новачків попервах прискіпливо приглядаються, перевіряючи на так звану “вшивість”.