РОЗДІЛ 11
Зимова вервиця свят пролетіла поруч швидкісним потягом. Борис з Юлею навіть відвідав батьків у рідному Райцентрі. Старенькі були на сьомому небі від щастя, вони і не сподівалися, що синові вдасться вирватися до них. Але Борис, скориставшись різдвяними вихідними, спакував речі, і, повідомивши, що захворів, напередодні Святвечору вирулив на південний схід разом із Юлею (теж „хворою”). Як на зло, постійно дзеленчала мобілка – всім щось терміново потрібно було від Ткачука: консультація; номер чийогось телефону; привіт, може на пиво?; добридень, це з банку… Засніжена дорога вимагала уваги і тому Борис голосно матюкався при кожному новому „тррринь-тррринь!”. Врешті-решт Ткачук здогадався вимкнути телефон і закинув його на заднє сидіння. Потім на рівному місці спустило праве переднє колесо. Борис обклав його словесно по всіх гумових родичах, тричі нагородив копняком, але це не допомогло і ставити запаску все одно довелося.
І це все на фоні жорсткого туристичного послаблення шлунку!
Довга засніжена дорога „від заправки до заправки” задоволення не принесла.
Батько Бориса із поважним виглядом довго ходив навколо автомобіля. Мати не могла натішитись Юлею.
На відміну від Бориса.
Він вже серйозно подумував як би це розірвати ці фіктивні стосунки без шкоди для свого положення на Фірмі. Юля починала чіплятись все більше, майже в кожному її реченні Борис відчував прихований докір або примху. Спілкування з коханою ставало нестерпним.
Допомагати матері Бориса по господарству Юля теж не поспішала. Вона поводила себе, мовби приїхала на відпочинок до пансіонату. Бориса це зачепило і він у досить різкій формі повідомив дівчині про етикет допомоги старшим, особливо коли вона у них в гостях. Юля образилась, але інформацію до уваги сприйняла.
Коротше кажучи, свята були веселі. Борис все частіше згадував сусідку; дуже швидко вона перетворилась у його уяві на такий собі рятівний для підсвідомості образ Ідеальної Жінки. Всі позитивні риси, якими не володіла Юля, Ткачук приписував сусідці. Кілька раз після приїзду з Райцентру він зустрічав її поблизу будинку, одного разу навіть намагався заговорити, проте Маркіта швидко зникала. Борис голову собі зламав питанням як привернути до себе її увагу. Аж одного вечора…
– Хто там? – почулося з-за дверей.
– Сусіди, – відгукнувся Борис.
Двері відчинились. На порозі, з’явився Гриня з якимось перекошеним обличчям.
– Можна? – радісно спитав Ткачук. – Ти сам?
– Сам, сам… Заходь, але я хворію трохи, – сусід істерично закашлявся і голосно виссякався у хустинку. – Що сталося?
Борис невпевнено зробив крок всередину. „Бля, щось я трошечки невчасно. Треба обережніше, ще зарази якої начіпляю… Але добре, що Мар’яни немає вдома!”. Руки для привітання він не подав.
– А що з тобою? – підозріло спитав Ткачук.
– А х..то його знає… – підкашлюючи сказав Гриня. – Грип якийсь, напевно… Кашель, нежить, всі діла… Та ти в кімнату заходи!
– Та я на хвильку… – зам’явся Борис. – В мене таке прохання, Гриня… Я тут з дівчиною посварився… Слухай, казали, що ти вірші пишеш… Продай один, я їй подарую, може помиримось…
Сусід отеретів. „Що, не сподівався такого щастя?”, зловтішно подумав Борис.
– Я взагалі-то таким не займаюсь… – тихо сказав Гриня.
Борис дістав з кишені зелену купюру з цифрою 5. На випадок відмови сусіда в іншій кишені зачаїлась ще одна купюра з цифрою 10.
– Вистачить? – чітко спитав він.
Гриня скоса глянув на гроші.
– Якого кольору в неї очі? – запитав він.
Ткачук посміхнувся. Вдалось.
– Блакитні.
Гриня пішов до кімнати; за мить він повернувся з пошарпаним блокнотом і ручкою.
– Блакитні, кажеш… – замислено мовив він, розглядаючи щось у кутку.
Борис мовчки спостерігав.
Пройшло хвилини три. Гриня кашлянув і почав щось писати в блокноті. Щось закреслив, дописав, знову закреслив і, нарешті, вирвав листок і простягнув його Ткачуку.
– Влаштує? – спитав він.
Борис глянув на листок. Там було виведено:
Без світла твоїх рук не був щасливим…
Манить очей блакитна глибина,
Заплутались в волоссі теплі зливи, -
Без тебе навіть воля затісна!
Ткачук знову посміхнувся.
– Цілком. – Він простягнув руку і запхав купюру до кишені хлопця. – Дякую, сусіде.
– Та нема за що, – стенув плечима той. – Тобі дякую.
* * * * *
Борис, задоволений собою далі нікуди, розвалився у м’якому фотелі і бездумно клацав пультом, перемикаючи телевізійні канали. Клаптик аркушу з віршем валявся поруч на журнальному столику.