До речі, дивна штука – телевізор! Чудово допомагає задовільнити підсвідоме бажання відректись від відповідальності! Людина сидить і тупо зиркає в картинку, яка змінюється (яку змінюють замість неї?) щоп’ять секунд, і обманює себе тим, що контролює ситуацію і хід подій здатністю приймати рішення перемикання каналів. Чи ж не тому стільки людей полюбляє переглядати ТВ з пультом у руці?
А, може, я помиляюся і пульт потрібний лише для того, щоб вибирати найменше зло із трансльованого матеріалу?
Чи десь побутує думка, що якщо довго перемикати телевізійні канали можна досягнути побутової нірвани?!
Борис пристально дивився в плоский екран, придбанного на минулому тижні телевізора. Як би там не було, він був задоволений собою далі нікуди. Куплений листок з поетичними каракулями заспокоював і викликав відчуття дивного самозадоволення. Тепер Борис припіднесе його сусідці і вона перестане його цуратися. Якщо вона живе з тим придурком, значить полюбляє всілякі мистецькі штучки, а отже – вірш справить на неї враження. Далі кілька подарунків – і справа залагоджена!
Він навіть точно знав як відбуватиметься вручення „поеми” – Борис, весь такий із себе, підрулить на сяючій від зимового сонця машині і привідкривши вікно недбало кине: „Привіт, сонце, я тут для тебе дещо маю”… Далі фантазія вичерпувалась і залишались суцільні райдужно-гламурні кола. До речі, і Валентинів день скоро, можна буде під нього підлаштуватись!
Борис згадав про свято закоханих і на мить спохмурнів. Він ніколи не любив це свято. В бурситетські роки це означало витрати на подарунок подрузі (якщо вона була), якщо ж дівчини не було це означало лише ручну святкову фіззарядку. Так хай хоч одного разу стане в пригоді!
Про те, чи покаже Мар’яна вірша Грині Борис не турбувався – він цього клятого вірша придбав, це його власність і він має право чинити з нею як забажає.
І взагалі, Ткачуку було плювати на думку сусіда. А Мар’яну не відштовхне факт того, що вірш написаний не Борисом.
Він же ж його купив!
Юля сказиться, коли дізнається, що я її кинув. Або не дізнається. Юля буде для кар’єри, а Мар’яна для відпочинку. Юля… Все, набридло. Не думатиму про неї. Пиляння, закиди… Куди і подівалась її початкова ніжність. Живеш собі спокійно, аж тут звідкілясь з’являється створіння жіночої статі, яке тобі подобається, якому подобаєшся ти, ви шукаєте втіхи (вигоди?) одне у (від?) одному… Аж раптом єдиною метою стає запрягти тебе у свого воза. І звідкіля це береться?
Борис пристально дивився в плоский екран, придбанного на минулому тижні телевізора. Він навіть не підозрював, що…
ЧАСТИНА ДРУГА
Що глупіше за темряву?
Хотів світлячка я спіймати -
і напоровся на шип
Життя – це постійна мить Вибору. Життєвий шлях кожного з нас – це дорога із нізвідки у нікуди. Ніхто не знає де і коли почалася його стежина, жоден не відає куди вона його приведе. Перед людиною постійно відкриваються тисячі доріг, проте йти дозволено лише однією. Це – Вибір.
Багато хто обирає шлях, ще більше покладаються на Долю. Це – Вибір.
Людина каже: “Я не знаю, що маю чинити, куди маю йти”. Це – Сумнів. Але без нього неможливий Вибір.
Кожний із нас несе у собі Силу і Страх. Силу обирати шлях та Страх перед обраним шляхом. Це теж Вибір.
Життя – це постійна мить Вибору. Кожний крок супроводжують Страх і Сумнів, проте він несе нам Силу. Сила допомагає робити Вибір, що в свою чергу знову породжує і Сумнів, і Страх.
Життя – це постійна мить Вибору… Але інколи Вибір роблять за нас.
РОЗДІЛ 1
– Всім дякую,- стомлено сказав Гриня і відвернувся від мікрофону.
Це означало, що репетиція закінчилася. Музиканти закурили і почали збиратися. Басист поставив бас у куток, навіть не вийнявши штекер, і почав натягати куртку. Вигляд у нього (як і завжди) був дещо самозакоханий. Довготелесий барабанщик мугикав якусь джазову мелодію і неквапом запихав перемотані синьою ізолентою палички до кольорового рюкзачка. Михась, соло-гітарист, підійшов до Грині.
– Додому пішки? – спитав він.
Гриня механічно змотував гітарний шнур, жмурячись від диму цигарки, затисненої у кутику рота. Не повертаючи голови, хлопець ствердно кивнув.
Гриня і Михась жили в одному мікрорайоні Міста, тож додому з репетицій переважно йшли разом. Як і в цей раз.
Довший час йшли мовчки. Тьмяно-жовті ліхтарі зажурено схилялися над хлопцями, немов бажаючи підслухати ще не розпочату розмову.
– Як там в тебе? – врешті озвався Гриня. Це мало означати: “Як робота? А твоя Ксюша? Що дивився по “ящику”? Чи, може, де вчора забухав?”.