Місто після сну знову видалося велетенським мурашником, по якому в різні сторони хаотично сновигали заклопотані люди, маршрутки, авто та інший транспорт. Борис з натугою втиснувся у переповнений тролейбус, вчепився за поручень і почав подумки рахувати зупинки. На тускому склі була приліплена веселенька рекламка сонячного кольору: „Трикотаж з Індії! Тел. 1234567”. Чомусь згадалися радянські часи. Індія – братня країна, тьху! Нарешті хлопець дочекався своєї зупинки, вийшов на свіже повітря і полегшено зітхнув. Бойове хрещення скінчилось успішно – один відірваний ґудзик, трохи пом’яті боки і відтоптаний лівий черевик. Дався взнаки армійський спецназ.
Хлопець огледівся. І тут Місто було сі(и?)рим і незатишним. Відволікав тільки величезний плакат на стіні, що закликав вибирати і підтримувати переваги LCD-телевізорів. Після випробування громадським транспортом бігборд виглядав напрочуд цинічно. Борис ще раз окинув поглядом довгу засніжену трасу. Напевно скрізь так хєрово, подумав він, чистячи взуття у сніжній купі. Парубок, роззираючись, рушив вздовж вулиці. Райцентр, тільки трошечки більший, подумалось зненацька. Аркуш паперу з адресою Фірми, по-учнівському затиснутий в кулаці додавав сили і впевненості, немов рідкісний дорогоцінний артефакт.
Через кілька хвилин на очі потрапили двері довгоочікуваної прохідної. Трудові будні Бориса у Місті розпочались.
Питання про працевлаштування Бориса було давно вирішеним. Постарався Володя, друг дитинства Ткачука, який працював на Фірмі. Тому жодних співбесід не було. Процедура оформлення перепустки у відділі кадрів тривала недовго, якщо не брати до уваги те, що дівчата-працівниці довго шукали ножиці, щоб “стандартизувати” фото Бориса, потім клей, при цьому уважно вивчаючи хлопця та його реакцію. Каталізатором для оформлення документів стала плитка шоколаду, завбачливо захоплена Борисом саме про такий випадок.
Потім настала черга інструктажу у відділі охорони праці. Цей інструктаж дещо розвеселив похмурого Бориса, нагадавши старі добрі армійські часи в „учєбці”. Там теж люди вчили його переважно тому, в чому самі орієнтувались з величезними труднощами. Дане шоу можна описати однією лише заключною фразою інструктора:
– Ну, ви, карочє цей… Головне не куріть там, де шмати якісь є!
“То піздєц”, – подумав Борис.
Усе це мимоволі наштовхувало на думку, що адаптація до нового колективу не викличе великих труднощів. Принаймні, початок був багатообіцяючим.
Володя зустрів привітно.
– Здоров, друже! – весело кинув він, випурхуючи із шкіряного офісного крісла і, водночас, прискіпливо оглядаючи картату краватку Ткачука. – Як доїхав? Як добрався?
Борис похитав головою.
– Ет, як, як… Звичайна плацкарта Крзалізниці… – Борис затнувся, підшукуючи найбільш доцільні і відповідні слова. – Сморід цей казенний. Таргани пробігали частіше і тверезіші, аніж провідниця. Все як завжди. До речі, я тобі передачку від батьків привіз. Завтра привезу, знав, що сьогодні оформлення і все таке.
Володя засміявся. Він був веселим парубком.
– За передачку дякую. Завтра закусимо. А на рахунок дорожніх відчуттів – ну, дорогий мій, то тебе Райцентр відпускати не хотів. Побачиш, і Місто не захоче. Ти вліз у Місто, воно влізе в тебе – справи, рутина, органайзер, заповнений дрібоньким почерком… Життя в стилі бугі. Скоро сам відчуєш, – заспокоїв він Бориса. – Ну, ходімо, проведу оглядову екскурсію.
– Так… Прохідну ти вже бачив. Врата Раю. Жартую, звісно. З пацанами, що на охороні вітайся завжди. Вони це люблять. А нам по барабану. Гииии! Ми наразі знаходимось в Офісі, тут ми – маркетинг та збут, бухгалтерія і юристи… Через подвір’я знаходиться так званий Штаб… Там Директор і його замісники. Начальник охорони… Технічний директор і іже з ним. В Офісі з керівництва лише я, начальник юрвідділу та головний бухгалтер. Хоча і ми, як правило, пропадаємо в Штабі. Он там виробничі приміщення. Біля них склади. Збоку бачиш добудову? Це відділ транспорту і постачання. Прикольні хлопці, трудяги. Там гаражі… Так, Борь, поки не забув – краватку зміни на щось нейтральніше. В якому сенсі? Оце їдальня. В сенсі кольору, друже. Житло єсть?.. А де саме?.. Де-де?.. Ага, все, знаю. Не найкращий райончик, звісно, але і не кінець географії. На перших порах згодиться. Пішли назад. До речі, як в тебе з комп’ютером? Уууу… Записуйся кудись на курси… Ага, треба обов’язково. Та не переживай ти так. Навчишся. Значить так – зараз познайомлю з відділом, коротко введу у ситуацію і все, Борь. Далі – будні! В’їжджати будеш по ходу справи. Ніякої романтики!