– Привіт, Ма. А Батько де?
Світлана Іванівна махнула рукою.
– А, не кажи. Та де може бути? На Фірмі своїй… Ненормований робочий день у них постійно. – І, стенувши плечима, скептично додала: – Приватний сектор хіба зрозумієш?.. Роздягайся, сина. Він скоро прийде, не турбуйся. Добре, що ти прийшов. Заночуєш тут?
Гриня буркнув “угу”, роззувся, завченим рухом повісив куртку на вішак і поплентався за Мамою до кухні. В кухні смачно пахнуло – Світлана Іванівна готувала вечерю. Хлопець примостився на табуретці і огледівся:
– Нові штори? – здивувався Гриня. – Коли це ви встигли?
Мама відірвала погляд від погрозливо шиплячої пательні.
– Так, так, забула тобі сказати. Це Батько з роботи приніс… Білоруси до них під прохідну приходили, продавали. Недорого… Йому сподобалися, от і купив…
Тут до кухні, немов маленький вихор, увірвалася Юлька і вмостилася у Грині на колінах.
– Бачиш, Гліша, – ткнула пальчиком вона у світловолосу ляльку, – це Катя… Катя – моя доця…
– Юля, не набридай Гриші, – не оглядаючись кинула Мама. – Він втомився на роботі.
– Нічого, Ма. Все окей, – Гриня обійняв Сестру. – А скільки Каті років?..
Климовський зачудовано слухав дзвінке дитяче щебетання і чомусь подумав, що в його неповні 23 роки вже багато хто має своїх, отаких круглопиких і великооких. Його приховані батьківські інстинкти розвіяли раптові “дзинь-дзинь-дзинь!”. Юлька зірвалася з Гриніних колін і, з криками “Тато, Тато!”, погнала у коридор. Мама, витираючи руки об фартух, пішла відчиняти. Слідом почвалав Гриня.
– Які люди до нас завітали! – ще з порогу промовив Климовський-старший. – Славетні наукові світила! Найкращі музиканти! Я не вірю своїм очам! – Було помітно, що він радий і в доброму гуморі.
Батько і син обнялися. “Мене так зустрічають, немов я з фронту приїхав, – ненароком подумав Гриня. – А Юлька ондечки скаче, щебече, а на неї не звертають уваги. Типова ситуація повернення блудного сина…”. Він взяв Сестру на руки і поніс до кухні.
Батько швидко переодягнувся і невдовзі з’явився з пляшкою вина у руці. Родина Климовських сіла за стіл вечеряти.
– Щось ти, сина, зовсім від нас відрікся, – наливаючи вино у келихи, сказав Батько. – Тепер кожна твоя поява, немов свято якесь… – Він підняв келих. – Ну, будьмо здорові…
Всі, окрім Юльки, пригубили вино і приступили до вечері.
– Ну, Григорій, як твої справи? – запитав Батько. – Що там з аспірантурою? Беруть тебе чи ні? Група як? Коли ти вже нарешті Батькові автограф дасиш?
Гриня меланхолійно накладав в тарілку салат з капусти.
– Та ніби все окей, – пробурмотів він. – Аспірантура? Кажуть, що беруть… З наступного року. Щоправда, як робити наукові дослідження в умовах, коли 90 відсотків приладів не працюють і навіть не збираються, ніхто не каже. Не додумалися ще, бачте, на цю тему диссертацію захистити… Ма, передай хліб, будь-ласка… Дякую. Знаєш, Тату, іноді банальних речей не вистачає. Бюретки якоїсь чи щось подібне… Смішно.
Але ніхто не засміявся. Юлька поїла, сказала “Дзяпую” і побігла до іграшок. Гриня проводив її порожнім поглядом.
– А Група репетирує… – продовжив він. – Через два тижні на відбірковому турі одного фестивалю в “Гайці” граємо. Придивіться, вже афіші по Місту розклеїли…
– А що це за “Гайка” така? – перебила Мама.
– Це, Ма, клуб такий нічний… Недалеко від центру, на вулиці Даниловича. – Гриня почухав голову. – Що б ще такого сказати… Колись “Гайка” була дуже стильним місцем тусовки хороших музикантів. Зараз, переважно, там крутиться так звана “золота молодь”… Сама розумієш, щоб відпочивати у нічному клубі потрібні гроші. Хоча, музиканти “Гайки” теж не цураються. Та й лише “Гайка” проводить подібні заходи, як от, наприклад, даний рок-фестиваль…
– Ти казав, що це лише відбірковий тур. А, власне, сам фестиваль коли? – запитав Батько.
Гриня махнув рукою.
– Аж весною! На День Міста, на великій сцені в Парку Культури. – Він підчепив на виделку шматок сиру і додав: – Принаймні, так завжди було.
– І які шанси? – серйозно спитав Батько.
– Хто знає, – стенув плечима Гриня. – Тут, мабуть, ситуація “А судді хто?”… Побачимо. А що в тебе на Фірмі?
Тепер настала черга Батька махнути рукою.
– А, не питай. Всі вислужуються перед директором, постійні інтриги, лижуть начальству одне місце… А хто і не одне! Хто вигинається, той і хороший працівник. Є в нас один екземпляр, у відділі маркетингу треться. За якісь півтора року з простого рядового маркетолога став начальником відділу, уявляєш?! Секретарку Директора в коханки взяв, вона його і просунула. Навіть не знаю як… Він свого шефа, який взяв його на Фірму, вижив! Щур порядний… Тепер він такий собі своєрідний “сірий кардинал” Фірми. Маркетинг – це ринок і політика збуту і, відповідно, гроші для Фірми… Одним словом, далеко не останнім чоловіком став. І багатьом вже не важливо яким шляхом. Щось вони там з нашим шефом не поділили і тепер до нашого відділу постачання придирається, директору капає, козел… – Батько затнувся. – Перепрошую… А в цілому все нормально. Зарплату платять, відділ працює, а виродків всюди вистачає… На всіх увагу звертати, чи що?