Гриня зітхнув. От була б у нього зараз купа іноземних зелених грошей! Він би всім показав! Кліпи, альбоми, інструменти порядні… Примочки до гітар фірмові… І найголовніше – власні! І Салатова ще би раз послав… Е-ех…
– Ей, Григорій, зачекай! – почув він раптом за спиною.
Гриня обернувся. Ну звісно, хто ж іще може розгулювати в такий мороз в обідню пору…
– Привіт, Кутузов, – невесело сказав хлопець і закашлявся.
Бомж наздогнав юнака.
– Що це ти знову такий похнюплений? – Кутузов поставив сумку на тротуар і потягнувся. – Хоч перепочину з тобою трохи… – Він кивнув на свою ношу. – Важка, зараза. Пляшки ніби-то і порожні, а усе рівно важкезні. А літа вже не ті, стомлююсь швидко. Ще й мороз щипає аж до кісток!
Гриня дивився на бомжа порожнім відсутнім поглядом.
– Слухай, Іванович, тобі сни сняться? – раптом запитав він.
Кутузов здивувався.
– Буває, звісно… – відповів він. – А чому ти питаєш?
– Та, знаєш, – мовив, закурюючи Гриня, – останнім часом мене уві сні переслідувала мале-е-енька світловолоса дівчинка із золотими крильцями. І в джинсах… Точніше, це я її переслідував, сам не знаю чому… І вона говорила мені всякі цікаві речі, сміялася, сиділа у мене на долоні… Ганьбила мене, коли я робив щось не так… – Климовський глянув на Кутузова. Той уважно слухав. – Так от, Іванович, сьогодні вночі вона мені дещо сказала… І мені здається, що я її більше не побачу. І… мене це хвилює і непокоїть, незважаючи на те, що проблем вистачає. Що ти на все це скажеш? Може, в мене вже дах потроху їде?!
– Навіть не знаю що тобі порадити, Григорій, – сказав Кутузов. – Ти, головне, не переймайся цим над міри. Гм, дівчинка… – Старий на мить замислився. – От якби це вона тебе переслідувала, то я б подумав, що це підсвідомі прояви твого сумління. А так… Виходить, що це щось таке, чого ти дуже хочеш. Мрія, наприклад. А маленька – тому що крихка і тендітна. Алегорія підсвідомості, так би мовити.
– А чому тоді „мрія” читала мені моралі? – запитав Гриня.
– Мені здається, що жодна Мрія не хоче і не може бути досягнута якимись нечесними шляхами… Тоді вона втрачає зміст, як на мене. – Кутузов крякнув і підняв сумку. – Іду я, Григорій, бо скоро пункт прийому склотари на обід зачинять.
Старий глянув на Климовського і додав:
– Все буде гаразд, Гриня… Ми повинні просто вірити в це. І Мрія твоя повернеться, не турбуйся. Пам’ятай, що для того, щоб повернутися треба піти. Необхідно піти.
Він за звичкою поплескав Гриню по плечу.
– Бувай здоровий, малий. Дасть Бог, побачимось.
Бомж посміхнувся і почалапав своєю дорогою. Гриня завмер.
Саме ці слова сказало вночі золоте дівчисько.
РОЗДІЛ 16
Не встиг Гриня вмоститися перед телевізором з гарячою кавою в руці і з чистим носовичком в кишені, як від вхідних дверей пролунав різкий, неприємний дзвінок. Якусь мить хлопець вагався чи варто відчиняти і чи хоче він когось бачити у даний момент. О пів на сьому вечора до нього міг завітати хто завгодно, а настрій був, м’яко кажучи, не до спілкування.
А може Миша прийшла?
Гриня матюкнувся, поставив каву на журнальний столик і, покашлюючи, пішов відчиняти.
– Хто там? – гукнув він.
– Сусіди, – почулося з коридору.
„Ой бля”, – подумав Гриня, але було пізно. Він відчинив двері. На порозі, посміхаючись, стояв Борис Володимирович Ткачук.
– Можна? – радісно спитав він. – Ти сам?
– Сам, сам… Заходь, але я хворію трохи, – Гриня демонстративно закашлявся і голосно виссякався у хустинку. – Що сталося?
Сусід невпевнено зробив крок всередину. Руки для привітання він не подав.
– А що з тобою? – підозріло спитав він.
– А х..то його знає… – підкашлюючи сказав Климовський, радіючи, що його фокус вдався. – Грип якийсь, напевно… Кашель, нежить, всі діла… Та ти в кімнату заходи!
– Та я на хвильку… – зам’явся Борис. – В мене таке прохання, Гриня… Я тут з дівчиною посварився… Слухай, казали, що ти вірші пишеш… Продай один, я їй подарую, може помиримось…
Климовський не знав, що й казати. Він, звичайно, хотів заробляти своєю творчістю, але дещо в іншому аспекті. Продати пісню компанії звукозапису, щоб вона звучала для людей, щось допомагала зрозуміти, від чогось відволікала… тощо, це було одним питанням. Тут же йшлося про звичайну спекуляцію почуттями хлопця, адже жодна його річ не була написана просто так, як то кажуть, на рівному місці. Ще й цьому мудаку…
– Я взагалі-то таким не займаюсь… – тихо сказав Климовський.
Борис дістав з кишені зелену купюру з цифрою 5.
– Вистачить? – чітко спитав він.
Гриня глянув на гроші. „Нарешті на гітару нові струни поставлю”, – промайнуло в голові.